Колишніх беркутівців, підозрюваних у розстрілах майданівців під час Революції гідності, віддали Росії. Осіб, підозрюваних у скоєнні теракту в Харкові, — теж. Фігурантів справи про трагедію 2 травня 2014 року в Одесі, — так само.  

У суспільстві — знову протести. У багатьох публікаціях ЗМІ  — знову нерозуміння. І знову публічне пояснення президента — лише пізно ввечері вчора, в день обміну полоненими, а не тоді, коли був пік протестів.

Так, можливо, в даному разі ситуація й справді вимагала утримуватися від будь-яких коментарів, допоки обмін не перетворився на доконаний факт. От тільки став уже звичним дивний стиль комунікації Володимира Зеленського — надлишковість її там, де це необов'язково (як от легендарний пресмарафон), і поведінка у стилі «не личить цареві перед холопами звітувати» там, де пояснення його дій є не лише потрібним, а негайно, терміново потрібним. Надлишкова комунікаційна активність у спокійних, рутинних ситуаціях і кричуща недостатність комунікації в гострі моменти.

Напевне, вчасне пояснення Зеленського не пригасило би пристрастей. Але самі протести були б зовсім іншого роду: опоненти критикували б рішення президента як помилкове й недалекоглядне (а помилка й недалекоглядність — то не злочини). Не чуючи ж роз'яснень, вони підозрювали Зеленського у прагненні якихось неафішованих цілей — у зраді, простіше кажучи. У тому, що нам показують не те, що відбувається насправді. І цей осад недовіри тепер залишиться, навіть попри запізнілі роз'яснення президента. Оцей елемент недовіри, який в опонентів Зеленського й без того є дуже сильним, лише зросте.

Саме по собі питання: що важливіше — визволення в'язнів, а чи здійснення правосуддя, - є надто непростим, щоби пошуки відповіді на нього самі по собі не розділили суспільство. Чинник недовіри до президента, наявний у значної частини громадянського суспільства, аж ніяк не полегшує пошук компромісу, а тим паче консенсусу.       

Розгляньмо пропагандистський бік справи. Перше: президент зробив вибір на користь гуманності й на шкоду правосуддю. От тільки Путін на завелику гуманність не страждає. Він може просто зрозуміти, що на темі звільнення заручників від Зеленського можна домогтися чого завгодно. І не факт, що два акти звільнення полонених за останні три місяці — це не зондування Путіним грунту: він міг цілком свідомо дозволити Зеленському здобути ореол визволителя бранців, щоби українська громадськість надалі вимагала нових і нових звільнень на будь-яких умовах — адже саме на несуттєвості всіх інших умов порівняно з долею в'язнів і наголошує в публічних виступах Зеленський.

Друге. Особи, що їх віддала Росії Україна, не брали участі в бойових діях. Їх не було затримано на лінії фронту, поблизу фронту або за сприяння ворогові. Беркутівців узагалі звинувачують у злочинах, що сталися до початку російської агресії. Процедура обміну поширила на них визначення «полонені» та «бранці», якими вони насправді й близько не є. І, повідомляючи про обмін, наші ЗМІ так само мусять називати їх «полоненими». Оцих беркутівців, як і підозрюваних у харківському теракті, завдяки процедурі обміну було зрівняно у статусі з українцями, що потрапили «на підвал» лише за свої переконання. Хочемо ми того або не хочемо, але журналіст Асєєв фігурує в тому самому статусі, що й беркутівці.

Але тепер і російська пропаганда цілком може (й напевне буде) наголошувати на їхньому однаковому статусі. На тому, що буцімто відбувся обмін злочинцями, а не полоненими — а отже, «ихтамнет». Зла, дуже зла іронія ситуації в тому й полягає, що, спираючись на особистості осіб, переданих Україною Росії, російська пропаганда зможе зайвого разу наголошувати на буцімто відсутності на Донбасі російських вояків — й аргументувати саме тим, що більшість переданих осіб не мають ніякого стосунку ані до війни, ані до окупованих територій, коли вони вже були окупованими: мовляв, а справді полонених російських військовиків в України й немає.

Третє. Зростає ймовірність, що ми так ніколи й не дізнаємося, хто розстрілював людей на Майдані, й хто підпалив Будинок профспілок в Одесі. Що ці справи так і не буде доведено до суду — принаймні в повному обсязі. Крапку так і не буде поставлено. А отже, чимало українців під впливом російської пропаганди й надалі — тобто вже назавжди — віритимуть, що майданівців розстрілювали буцімто «снайпери Яценюка», а в Одесі «людей живцем спалили» промайданівські сили.      

А ці дві пропагандистські тези — не просто рядові, вони — основоположні. Саме вони є фундаментом, на якому Росія збудувала свій «захист російськомовного населення». «Вбивали безневинних беркутівців, які виконували службовий обов'язок» та «в Одесі людей живцем спалили» - саме ці дві тези й дозволили російській пропаганді навіювати, буцімто в Україні - «фашисти». Саме після подій в Одесі чимало жителів Донбасу під впливом російської пропаганди зробили свій вибір на користь підтримки сепаратистів. Трагедія в Одесі сталася 2 травня 2014 року, а вже 11 травня в Донецьку та Луганську відбулися «референдуми», учасники яких на емоційній хвилі, накрученій тією ж таки російською пропагандою, з остраху перед «фашистами» проголосували за «незалежність». Саме загибель беркутівців у Києві та антимайданівців в Одесі є для багатьох донбасівців вирішальними точками неповернення.

Лише судовий вирок міг бодай дещо похитнути ці переконання донбасівців — знову ж таки, навіяні російською пропагандою. Тепер, із великою ймовірністю, повномасштабного вироку ніколи не буде. Україна віддала Росії ті карти, які тільки й могли б побити російські краплені «козирі». Власне, не виключено, що саме беркутівців та одеських підозрюваних Путін хотів отримати у своє розпорядження так само персонально, як Цемаха три місяці тому. Як людей, які могли засвідчити, що в основу російської агресії проти України було покладено нахабну брехню. І, відтак, що ніякого «громадянського конфлікту» немає й близько. Що жителів Донбасу залякали вигадками, й зробила це Росія.

Отут саме час поставити питання руба до президента. Не пригадати, щоби він коли-небудь чітко й недвозначно сказав, як він сам ставиться до Революції гідності. Вважає її поворотним пунктом розвитку України чи ні, вважає її позитивною чи негативною сторінкою історії. Революцією, а чи «антиконституційним переворотом». Невідомо. Відомо лише, що й він сам, і представники його найближчого оточення припускалися реплік про «проплаченість» уже теперішніх протестів. Відомою є його ненависть до постмайданної влади, часто вона виглядає ірраціональною й погано вмотивованою.

Він не згадує про Майдан, щоби не роз'єднувати суспільство — бо ж часто веде мову про потребу його об'єднання? Тоді це — поганий спосіб: будь-який психолог скаже вам, що замовчувати проблему означає тягнути й тягнути її з собою в майбутнє. Якщо про проблему не згадувати, вона від того не лише не зникне, а й ставатиме наболілою. Радянський досвід, коли замовчування проблем не врятувало, мав би навчити раз і назавжди.

«Об'єднати суспільство» - це взагалі ілюзія. Будь-яке суспільство є розділеним у ставленні до важливих проблем: подивіться на американців у ставленні до Трампа, подивіться на британців у ставленні до Брекзиту, подивіться на французів у ставленні до «жовтих жилетів». Це лише тоталітарні суспільства крокують строєм — от тільки й це виявляється самою лише видимістю. Оце й є відмінність між демократичною та недемократичною владою: демократична влада проговорює проблеми, тоді як недемократична намагається їх замовчувати.

«Об'єднати суспільство», - каже Зеленський. Як, довкола чого його об'єднати? За даними соціологічних досліджень, більшість українців (тобто одні й ті самі люди) хочуть до НАТО та ЄС, але найкращим державним лідером вважають Лукашенка (лише зовсім нещодавно його обігнала Меркель). То довкола цих людей і об'єднувати націю? Довкола тих, хто споживає передусім таблоїдні ЗМІ? Леонід Кучма колись уже намагався — а закінчилося все темниками.       

Завершується календарний рік, коли Володимир Зеленський прийшов на президентську посаду. Й оцінити цей рік, за великим рахунком, неможливо: ми не знаємо, чи відповідають уживані ним засоби поставленій меті, бо так і не знаємо самої його мети: він ніколи її не проголошував. Ми так і не знаємо, якою він бачить у своїй уяві Україну наприкінці його каденції й чи бачить її взагалі. «Багату й щасливу» - це не відповідь.

От звідси й недовіра значної частини суспільства. Бо довкола президентського «так» і «ні» не казати» об'єднати країну неможливо.

Фото: Вчасно