«Свобода панорами» — поняття в українському контексті мало обговорюване та знайоме невеликому колу зацікавлених осіб. Це право вільно відтворювати твори архітектури та садово-паркового мистецтва. І лише ті, хто переймається доступністю цього права, знають, що «свободи панорами» в Україні немає. У цьому можна пересвідчитись, якщо скласти розкидані текстом закону «Про авторське право та суміжні права» формулювання, що стосуються цієї проблеми. (Почитати, чому свобода панорами — це важливо, можна тут і тут).

На перший погляд, законотворець та держава в цілому видаються диригентами цього юридичного абсурду. Та чи варто вбачати в цьому злий умисел?

Для цього ми вирішили звернутись із запитами до самих чиновників, які в першу чергу мають дотримуватись положень закону «Про авторське право…». Більшість із цих установ має фотографії будівель, у стінах яких вони функціонують, на власних веб-сторінках. Відповідно, виникає питання, чи не порушують державні інституції правила, що стосуються відтворення архітектурних творів? І, взагалі, чи знають держслужбовці про існування правил, які забороняють відтворення творів архітектури засобами фотографії без згоди автора?

Щоб відповісти на ці питання, ми звернулись до двадцяти інституцій, серед яких вісім ОДА, шість облрад та дві РДА в місті Києві, Державна архівна служба, Київський апеляційний та Конституційний суди та, як вишенька на тортику, Укрпатент. Ми надсилали запити до тих інституцій, що ризикували порушити авторське право публікуючи фотографії власних будівель у себе на сайтах. Аби розвіяти сумніви, ми просили надати інформацію про те, чи володіють установи авторським правом на твори архітектури та чи засвідчили вони його шляхом укладення авторського договору.

Результати були цілком передбачувані: більшість держслужбовців не знала про необхідність отримувати згоду автора на відтворення будівель та, відповідно, фотографії на сайтах розміщували незаконно. Одні були більш відкриті, інші ж усіма можливими шляхами уникали прямої відповіді, проте висновок наступний: жодна з установ, куди ми надіслали запити, не укладала авторських договорів з архітекторами. Імена архітекторів, які проектували будівлі цікавих нам держустанов згадали лише представники Волинської та Харківської ОДА. Близько половини адресатів чесно зізналися, що не володіють запитуваною інформацією (Волинська, Харківська, Кіровоградська, Полтавська, Тернопільска ОДА; Рівненська, Закарпатська, Запорізька облради; Конституційний Суд).

Проте була й інша категорія порушників, яка не воліла відповідати на поставлені нами запитання прямо. Працівники пресслужби Київського апеляційного суду, на відміну від своїх колег із Конституційного суду, надали розлоге пояснення, чому ми не маємо отримати запитувану інформацію.

Схожі відповіді ми отримали й від представників Солом’янської та Оболонської в місті Києві РДА.

Лише стосовно двох установ ми можемо припускати, що там знали про необхідність володіння авторськими правами для фотографічного відтворення архітектурного твору. Це Укрпатент і Державна архівна служба. В Укрпатенті вирішили просто заперечити свою приналежність до «розпорядників публічної інформації». Ми, щоправда, можемо лише здогадуватися, чи були вони свідомі того, що порушували авторське право, чи просто не стали обтяжувати себе відповіддю по суті.

Представники Державної архівної служби вирішили відповісти на поставлені питання завуальовано, визнавши, хоч і непрямо, право автора на фотографічне відтворення архітектурного твору. Проте, останні спробували пояснити, що оскільки будівлю спроектували за часів СРСР та поняття «авторське право» тоді не існувало, то й авторське право належить не архітекторові, а державі.

Судова практика, в свою чергу, вказує на безпідставність такого твердження. Наприклад, Василь Бородай, автор створеної за часів СРСР скульптури «Пам’ятник засновникам Києва», виграв суд в «Укргазбанку», оскільки останній, на думку суддів, порушив авторські права скульптора.

Отже, можемо припустити, що відсутність свободи панорами в Україні — це випадковий дефект законодавства. Наявність цієї неочевидної хиби призводить до щосекундних порушень авторського права громадянами. Більше того, представники державної влади самі порушують авторські права в тому вигляді, у якому їх окреслено в законі. Цифри описують ситуацію більш красномовно: із шістнадцяти установ п’ятнадцять точно не отримували дозволу на відтворення архітектурних творів на своїх сайтах; представники ще однієї інституції, а саме Укрпатенту, ухилилися від будь-якої відповіді.

Цілком закономірно постає питання: чому законодавство передбачає таке абсурдне тлумачення права на відтворення архітектурного твору? Таке тлумачення — це нонсенс і, як показав наш досвід спілкування з держустановами, не тільки ми, представники вікіпедійної спільноти, так вважаємо. Закон має відповідати критерію розумності, бути передбачуваним, інакше навіщо потрібен закон, приписи якого не є очевидними та не виконуються навіть державою?

Це питання цікавить не тільки нас. У Верховній Раді попереднього скликання народні депутати зареєстрували законопроект № 10143, що мав на меті запровадити свободу панорами в Україні та не робити порушниками неочевидних правил ні чиновників, ні пересічних громадян. Однак вони не встигли його розглянути, тому із завершенням каденції попереднього складу парламенту законопроект вважається відкликаним. Сподіваємося, народні депутати поточного скликання внесуть законопроект наново і дадуть Україні свободу панорами.

Матеріал підготовлено за участі волонтерів-дописувачів Вікіпедії

Ілюстрація: Вікі любить пам'ятки