Нині ми майже не уявляємо собі життя без інтернету. Саме доступ до мережі дав поштовх до технологічного розвитку, онлайн-банкінгу, «держави у смартфоні» та інших ідей та винаходів, із якими ми стикаємося в повсякденні. Та в той же час постає питання: чи маємо ми сприймати інтернет як даність? Чи є доступ до нього абсолютною потребою для людини? Чи існує «право на інтернет»?

Для початку зупинімося на коректності термінології. Важко говорити про «право на інтернет»: цей термін, хоча і звучить досить привабливо, не має сенсу. Інтернет сам по собі є лише системою сполучених комп'ютерних мереж, що використовує систему протоколів для поєднання комп'ютерів по всьому світу. Тому «право на інтернет» — це хіба що право на власність на інтернет як на мережу, якого, звісно ж, не має жоден із нас. Ідеться лише про право на доступ до мережі як засіб реалізації права на свободу отримання та поширення інформації, гарантованого основними міжнародно-правовими документами, такими як Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права та Європейська конвенція про права людини.

На рівні ООН про право на доступ до інтернету вперше почали говорити у 2011 році. Спеціальний доповідач ООН зі свободи вираження поглядів Франк Ла Рю у своєму щорічному звіті зосередився на ролі інтернету як засобу, через який можлива реалізація права на свободу вираження поглядів. Він зазначив, що «без конкретних політик та планів дій щодо впровадження загального доступу до інтернету, мережа стане технологічним інструментом, доступним лише для певної еліти, що, в свою чергу, лише поглибить цифровий розрив (digital divide)». Франк Ла Рю окремо наголосив на основних проблемах щодо забезпечення людей загальним доступом до мережі:

• неналежна технологічна доступність;
• повільна швидкість доступу;
• висока вартість доступу до мережі.

Саме ці фактори, на думку доповідача, не дозволяють непривілейованим та / або маргіналізованим групам суспільства забезпечити можливість бути почутими. Як наслідок «держави мають позитивний обов'язок сприяти реалізації права на свободу вираження поглядів та забезпечувати засоби для здійснення цього права, включно з доступом до інтернету», а тому мають розроблювати, в консультаціях зі стейкхолдерами, ефективні й конкретні політики та стратегії щодо якнайширшого доступу до мережі.

У підсумкових рекомендаціях державам Франк Ла Рю стверджує: «Оскільки інтернет став незамінним інструментом для реалізації низки прав людини, боротьби з нерівністю, прискорення розвитку та прогресу людини, забезпечення загального доступу до інтернету має бути пріоритетом для всіх держав. Кожна держава повинна, таким чином, розробляти конкретні та ефективні політики, консультуючись з представниками усіх верств суспільства, включно з представниками приватного сектору та урядових структур, для того аби зробити інтернет доступним для всіх верств населення».

Того ж року спеціальні доповідачі з питань свободи вираження поглядів міжнародних та регіональних організацій видали Спільну декларацію щодо свободи вираження поглядів та інтернету. У пункті 6 (e) Декларації доповідачі також стверджують, що держави мають позитивні зобов'язання щодо сприяння загальному доступу до інтернету. Щонайменше, вони мають:

• запровадити регуляторні механізми (режими ціноутворення, вимоги до універсальних послуг та ліцензійні угоди тощо), які сприятимуть більшому доступу до інтернету, в тому числі для бідних та у віддалених сільських районах;
• надавати пряму підтримку для сприяння доступу через створення у громадах ІТ-центрів та інших точок публічного доступу;
• сприяти адекватній обізнаності про використання інтернету та його користь, особливо серед бідних, дітей та людей похилого віку та ізольованого сільського населення;
• запровадити спеціальні заходи для забезпечення рівноправного доступу до інтернету для людей з інвалідністю та непривілейованих верств населення.

В обох документах також наголошується, що вимкнення інтернету (Internet shutdowns) або ж його частини, включно зі зменшенням швидкості доступу до окремих його частин, не може бути обґрунтоване за жодних обставин та за будь-якої легітимної мети обмеження — а тому вважається порушенням права на свободу вираження поглядів.

У 2012 році Рада ООН із прав людини прийняла резолюцію A/HRC/20/L.13, у якій закликала всі держави «сприяти доступу до інтернету». У 2014 році було прийнято резолюцію A/HRC/26/L.24, яка вперше детально заговорила про питання доступу до інтернету. Хоча право на доступ не назване прямо, Рада ООН із прав людини закликала всі держави сформулювати та прийняти, через прозорий та інклюзивний процес за участі різноманітних стейкхолдерів, національні політики щодо інтернету, основою яких має стати універсальний доступ, а також сприяння правам людини. Ці ж положення були повторені в резолюції A/HRC/32/L.20 у 2016 році та в резолюції A/HRC/38/L.10/Rev.1 у 2018 році.

2019 рік став іще однією віхою в постулюванні цього права на міжнародному рівні. Вже згадані вище спеціальні доповідачі видали Спільну декларацію про виклики для свободи вираження поглядів протягом наступного десятиріччя. Один із пунктів Декларації присвячений безпосередньо питанню побудови та збереження вільного, відкритого та інклюзивного інтернету. У пункті 2 (a) Декларації доповідачі стверджують, що протягом найближчих років держави та інші актори мають «визнати право на доступ та використання інтернету правом людини та невід'ємною умовою здійснення права на свободу вираження поглядів». У Декларації також закликається до суттєвого поширення ініціатив зі впровадження універсального та доступного доступу до інтернету.

На рівні Ради Європи увагу на доступ до інтернету почали звертати раніше. Так, ще у 2003 році Комітет міністрів Ради Європи в Декларації про свободу комунікації в інтернеті зазначив, що країни — члени Ради Європи мають заохочувати доступ усіх до інтернет-сервісів без дискримінації та за доступною ціною. У 2014 році в Рекомендації CM/Rec(2014)6 також було наголошено, що люди, які покладаються на інтернет у своїй діяльності, очікують, що інтернет-сервіси будуть доступними, надаватимуться без дискримінації, безпечними, надійними та постійними.

Окремо Європейський суд із прав людини у двох справах розглядав питання права ув'язнених на доступ до інтернету. Так, справа Kalda v Estonia стосувалася заборони доступу ув'язненого в пенітенціарному закладі в місті Тарту до сайтів естонського парламенту, канцлера юстиції та сайту Інформаційного офісу Ради Європи в Естонії, на яких були доступні в електронному варіанті законодавчі акти, рішення судів та рішення Європейського суду з прав людини. Верховний Суд Естонії визнав, що порушення його прав не було, оскільки пан Калда міг отримати доступ до потрібних документів через запит на доступ до публічної інформації. Крім того, через використання цих сайтів пенітенціарні офіцери могли втратити контроль над поведінкою заявника, а сам заявник міг використати інтернет для заборонених активностей.

Суд вказав, що ув'язнення безперечно тягне за собою обмеження комунікації із зовнішнім світом для ув'язнених. В той же час, хоча стаття 10 Європейської конвенції з прав людини не накладає обов'язку надавати доступ до мережі або до конкретних вебсайтів для ув'язнених, естонське законодавство в цілому дозволяє надавати доступ до окремих сайтів із правовою інформацію на спеціально захищених комп'ютерах, — а тому відбулося втручання у права заявника. Таке втручання було визнане таким, що порушує статтю 10 Конвенції, оскільки національні суди не провели належного аналізу ризиків, пов'язаних із використанням відповідних сайтів заявником. Що цікаво, в параграфі 52 рішення Європейський суд наголосив, що «доступ до інтернету все частіше сприймається як право, а тому вже лунали заклики до розробки ефективних політик з забезпечення універсального доступу до мережі задля подолання цифрового розриву».

Аналогічного висновку з подібною аргументацією дійшов Європейський суд із прав людини й у справі Jankovskis v Lithuania, що стосувалася дій литовської пенітенціарної установи з ненадання заявнику доступу до порталу, на якому містилася інформація щодо можливостей освіти в Литві.

Що в Україні з доступом до інтернету як із правом? Станом на сьогодні воно не є закріпленим ніде в законодавстві. Закон України «Про телекомунікації» визначає перелік загальнодоступних телекомунікаційних послуг, однак він включає лише універсальний доступ до підключення до загальних мереж фіксованого зв'язку, місцевий телефонний зв'язок, виклик служб екстреної допомоги, послуги довідкових служб і зв’язку за допомогою таксофонів. Доступу до інтернету тут усе ще немає. В той же час Україна поступово розвиває технології доступу до зв'язку і планує вивільнення частот під технологію 5G вже у 2020 році, хоча значна частина території України досі не покрита технологіями 3G та 4G. Уряд вживає окремих дерегуляційних заходів задля збільшення покриття широкосмуговим інтернетом, а також спрямував 1 мільярд гривень на інтернетизацію шкіл. Втім якісь цілеспрямовані заходи щодо поширення доступу до мережі не впроваджуються. Попри це, за даними численних досліджень, український інтернет усе щеє одним із найдешевших у світі.

В інших державах усе дещо інакше. Так, Естонія визнала право на доступ до інтернету невід'ємним правом людини ще у 2000 році, внісши його до законодавчого переліку гарантованих загальнодоступних телекомунікаційних послуг для своїх громадян. Конституційна Рада Франції у 2009 році у своєму рішенні вказала, що «за сучасного стану розвитку комунікацій та публічних комунікаційних онлайн-сервісів... право на свободу вираження поглядів включає в себе свободу доступу до таких сервісів». Конституційний суд Коста-Ріки дійшов подібного висновку у 2010 році. Фінляндія встановила мінімально допустимий рівень швидкості з'єднання в 1 Мб/сек у 2009 році. Греція у 2011 році доповнила Конституцію статтею 5А й поклала на себе обов'язок зі спрощення доступу до інформації, що передається електронно.

Поступово визнання права на доступ до інтернету шириться світом. Чи стане Україна наступною в цьому ряду? Чи здатною буде держава інфраструктурно забезпечити проникнення інтернету в найглухіші куточки країни? Чи залишиться при цьому вартість інтернету доступною?

Останні події в політичній сфері України дають надію на це. Відповідь на частину з цих питань матиме давати новостворене Міністерство цифрової трансформації України. Зокрема, Положенням про міністерство передбачено, що саме цей орган здійснює моніторинг якості широкосмугового доступу до інтернету. У програмі діяльності уряду, затвердженій на початку жовтня 2019 року, однією з цілей Мінцифри вказано забезпечення українцям користування високошвидкісним інтернетом на всіх міжнародних автошляхах та в усіх населених пунктах. Задля цього міністерство планує провести дослідження стану покриття території держави інтернетом, а також законодавчо затвердити право громадян на швидкісний інтернет.

15 жовтня 2019 року депутати профільного комітету з питань цифрової трансформації до парламенту внесли Проєкт Закону про електронні комунікації (№ 2264). Як видається, саме цим законопроєктом представники більшості планують закріпити право на інтернет, йдучи шляхом, подібним до естонського, — оновивши перелік універсальних електронних комунікаційних послуг. За текстом проєкту такою послугою має стати послуга широкосмугового доступу до інтернету, що надаватиметься у фіксованому місці. Широкосмуговий доступ до інтернету має забезпечувати пропускну здатність, необхідну для підтримки доступу споживачів до таких сервісів:

1) електронна пошта;

2) пошукові системи, що дозволяють шукати та знаходити будь-який вид інформації;

3) основні інструменти навчання та навчання в інтернеті;

4) інтернет-газети або новини;

5) сервіс, що допомагає купувати або замовляти товари чи послуги в режимі онлайн;

6) інтернет-банкінг;

7) доступ до послуг електронного урядування;

8) соціальні медіа та миттєві повідомлення;

9) дзвінки та відеодзвінки (стандартної якості).

Автори законопроєкту пропонують також забезпечити компенсацію витрат на отримання універсальних послуг особам, у яких середньомісячний сукупний дохід сім’ї в розрахунку на одну особу за попередні шість місяців не перевищує величини доходу, який дає право на податкову соціальну пільгу (2690 гривень на особу) — по суті, встановлюючи субсидію на інтернет. Також у проєкті пропонуються заборони постачальникам інтернету відмовляти в подальшому в наданні цих послуг особам з інвалідністю І та ІІ групи, поточна заборгованість яких за отримані послуги не перевищує розміру однієї мінімальної пенсії за віком.

Наразі згаданий законопроєкт включений до порядку денного Верховної Ради. Якщо його буде проголосовано в цій частині без змін, Україна зробить позитивний крок до утвердження права на доступ до інтернету. Втім, яким чином держава впроваджуватиме ці норми в життя — покаже час.