У новій книзі Георгія Почепцова йдеться про дезінформацію в найширшому розумінні. З одного боку ця праця багато в чому теоретична, автор намагається досліджувати питання як науковець, але водночас використовує найсвіжіші приклади з українських, російських і світових медій. Тому ця робота спрямована на масову аудиторію.

У вступі Георгій Почепцов пише про необхідність нової навички для сучасної людини: розмежування інформації та дезінформації. На цьому під час дискусії наголосила й Аля Шандра — співавторка дослідження «Surkov Leaks: Внутрішня кухня гібридної війни Росії проти України». Вона підкреслила, що пропаганда й дезінформація — це повноцінні складові гібридної війни. «Раніше ми намагалися привертати увагу до того, наскільки шкідливою може бути російська пропаганда, але з 2014 року це стало очевидним не лише в Україні», — каже дослідниця.

Аля Шандра

За її словами, цю тезу дуже добре проілюстрував злам пошти помічника Володимира Путіна Владислава Суркова. Провідний наратив цього листування — це створення віртуальної реальності різними методами: через підкуплених політиків, симуляцію громадських рухів і особливо — пропагандистський медіавплив в Україні. Все це складові концепту рефлексивного управління. Його суть полягає у створенні такої картини реальності для опонента, щоби він прийняв власну поразку. Для України це зупинення руху в ЄС і НАТO та повернення під російський вплив.

Пані Шандра звернула увагу, що втручання в український медіапростір стало можливим і через те, що багато українських видань все ще ласі до джинси. У листуванні Суркова фігурували великі бюджети на висвітлення потрібних меседжів у ЗМІ.

Аля Шандра й Отар Довженко

Спроби реалізувати цей план постійно простежує експерт «Детектора медіа» Ярослав Зубченко. Він вважає, що найефективніший спосіб фіксувати присутність пропаганди — це порівнювати контент російських і українських ЗМІ та пояснювати, кому можуть бути вигідними ті чи інші наративи. «Кілька днів тому на каналі NewsOne депутат від “Слуги народу” говорив про терористів на сході України, після чого люди Медведчука розіграли діалог, засуджуючи таку лексику, і депутат сказав, що більше не вживатиме слова “терористи”», — навів Ярослав Зубченко один з прикладів.

Ще одна важлива частина російської інформаційної війни — це створення специфічного порядку денного у власній країні. Під час моніторингу російських ЗМІ в період президентських виборів в Україні «Детектор медіа» відзначив, що Україна є однією з найтоповіших тем на російському телебаченні. Цьому були присвячені 6 із 10 програм, у більшості з яких говорили, що в Україні нібито панує нацизм, а країною керують із Заходу.

У новій книзі Георгій Почепцов згадує й про такий важливий інструмент гібридної війни як деморалізація. Він пояснює, що коли ворог деморалізований, він приймає неправильні рішення, втрачає свої моральні орієнтири й нікому не вірить. Тому, коли українців постійно критикують, вони зневірюються в усіх хороших починаннях. «Це дуже ефективна тактика: будь-що хороше в Україні росіяни одразу дискредитують. Наприклад, у нас скасовують візовий режим — вони пояснюють: це Європа забирає до себе робочу силу. А коли про це починають дуже часто говорити, ми починаємо в це вірити, це виглядає як очевидний факт», — коментує Ярослав Зубченко.

Ярослав Зубченко й Андрій Куликов

Натомість Андрій Куликов вважає, що звертати увагу на небезпеку російської пропаганди малоефективно: «Це як говорити, що алкоголь шкодить здоров’ю. Все одно багато людей захочуть перевірити на собі, наскільки саме він шкідливий. Тому я вважаю, що треба створювати якісну альтернативу: цікаві серіали, змістовні токшоу, художні та документальні фільми тощо». У країнах Заходу такого виробництва значно більше, тому їхня аудиторія набагато менше вразлива до російської пропаганди. Крім того, пан Куликов називає дуже важливим мовний аспект, тому вважає необхідним створювати якісний продукт російською мовою, а всю просвітницьку роботу на кшталт «не дивіться, не слухайте — там брехня» вважає приреченoю.

«Пропагандисти часто вірять у те, що поширюють. Частково це працює як виправдання, коли вони відчувають, що чинять неправильно, але вважають, що роблять це для великої мети. А коли віру замінюють знання, починаються реальні сумніви, і тоді вони або менш захоплено брешуть, або взагалі відходять від цього», — вважає журналіст.

На думку пана Куликова, важлива роль у цьому процесі належить споживачам і споживачкам медіаконтенту, якщо вони дають зворотній зв’язок. Водночас в українському інформаційному просторі зараз з’являються продукти, яких раніше не існувало. А публіка, яка привчена до якогось мінімального рівня якості контенту, не завжди їх сприймає, тому в журналістів настає природна реакція: нас не зрозуміли, ми більше цього робити не будемо. «Нам необхідно проявити наполегливість і не збиватися після першої спроби. Ми це зробимо!» — мотиваційно підсумував Андрій Куликов.

Фото: Олена Високолян