На минулому тижні через публікації „Української правди” і „Дзеркала тижня” виникло кілька тем, які стосуються високих посадових осіб (Юлії Тимошенко, Петра Порошенка, Олександра Третякова), які напевно стали б для демократичних ЗМІ предметом розслідування. Однак, окрім каналу „1+1”, ці теми повно і всесторонньо жоден з телеканалів не висвітлював ані в новинах, ані в інших жанрах. Не проводять ЗМІ (окрім "Закритої зони" на 5 каналі) повноцінних розслідувань і з приводу зловживань старої влади. Чому?

Відповідають: Сергій Гузь, Юрій Луканов, Ігор Куляс, Анатолій Борсюк, Микола Княжицький, Кость Бондаренко, Олесь Доній, Віктор Небоженко, Іван Лозовий, Віталій Кулик, Микола Михальченко.

Сергій Гузь, голова Незалежної медіапрофспілки України:

- Є два чинники, які впливають на розвиток цього жанру в Україні. По-перше, економічні. Проведення розслідування - це дуже дорогий виробничий процес. Інколи потрібно кілька місяців і велика група журналістів для того, щоб провести гарне розслідування, зібрати дуже чітку доказову базу. На жаль, наші ЗМІ не мають достатньо коштів, щоб фінансувати такі проекти, особливо це стосується друкованої преси. Як правило те, що ми бачимо у вигляді розслідування, це та інформація, яка була вже попередньо кимось зібрана. На підставі неї розкручується начебто розслідування. Дуже часто газети друкують статті про якісь судові справи або злочини, але ці кримінальні розслідування базуються на матеріалах прокурорського розслідування або міліцейського. Але справжніх журналістських розслідувань дуже мало. Останні приклади – публікації в „Українській правді” матеріалів про відповідність прибутків і витрат Юлії Тимошенко, тема втручання в бізнес Порошенка і Третякова, яку роглядає „Дзеркало тижня”, і є якраз справжнім журналістським розслідуванням. Але його швидко розкрутити важко. Тому не варто очікувати, що всі ЗМІ одночасно, в один день видадуть такий обсяг інформації, який видає „Українська правда”, яка займається розслідуваннями вже певний час. Це одна з перших причин - економічна, і те, що потрібно багато часу.

По-друге, це відсутність достатньої кількості фахівців із журналістських розслідувань. Насправді його провести не так легко, не дуже важко, але й не так легко, як нам здається. Це не звичайна інформація. Треба дуже багато зібрати і перевірити даних. Близько 90% інформації не йдуть в ефір. Школа журналістських розслідувань ще не дуже розвинута в Україні.

Тому я думаю, що через ці дві основні причини ми бачимо таку маленьку кількість справжніх журналістських розслідувань. А резонансні теми не підхоплюються іншими ЗМІ, бо в них немає бази для того, щоб оперативно проводити розслідування.

Ще одним бар’єром для журналістів залишається непрозорість влади. Насправді ми маємо декларацію про свободу слова, але свободи вільного отримання інформації поки що немає. Навіть ті розслідування, які розпочали журналісти (а вони абсолютно етичні з професійної точки зору), дуже важко довести до кінця, тому що інформація про цих посадовців і їхні дії є закритою чи через конфіденційність, чи через комерційні таємниці тощо. Немає прозорості влади, і тому багато ініціатив, які починаються, зупиняються саме на цьому етапі, коли журналісти не можуть зібрати і отримати офіційну інформацію, щоб потім у випадку чогось захищатись у суді. Влада залишається абсолютно непрозорою, діяльність державних установ теж непрозора. У цій ситуації дуже важко вести розслідування. Обов'язково треба знайти людину, яка щось неофіційно винесе. Це одна з тих причин, яка теж заважає вести не тільки розслідування, а й розслідування будь-якої журналістської діяльності в Україні.

Що ж до розслідувань зловживань старої влади, то, думаю, журналісти не цікавляться ними тільки тому, що поведінка нової влади була настільки вражаючою, що переключила всю увагу на себе. Якби нова влада була відкритою, то, звичайно ж, увага мас-медіа була б прикута до старих зловживань.

Юрій Луканов, незалежний журналіст:

- Один з факторів - це нерішучість журналістів. Незважаючи на те, що працювати зараз стало вільніше, вони все одно не відчувають себе такими, що здатні і мають право лоскотати нерви найвищим посадовцям.

З іншого боку, це може бути певним сигналом, що керівництво ЗМІ передчуває якісь зміни у ставленні влади до них і тому вже заздалегідь перестраховується - аби не псувати стосунки з владою.

Ігор Куляс, провідний експерт МГО «Інтерньюз-Україна»:

- Причин, на мою думку, декілька.

По-перше, жанр журналістського розслідування на молодому українському телебаченні, в принципі, ще не усталився. Дуже мало журналістів, які знають до ладу, що це таке і як це насправді робиться. Цього нікого не вчили, тому нові репортери вчилися цьому на власних помилках, за які життя дуже часто і дуже боляче било по голові.

Друге. В останні кілька років кучминського режиму займатися журналістськими розслідуваннями за темами, масштабнішими за місцеві комунальні негаразди, стало просто небезпечним, інколи навіть небезпечним для життя. Те, як цинічно влада робила вигляд, що нічого не відбувається (найвідоміший трагічний приклад - вбивство Ігоря Александрова) і те, що видавалося потім за "розслідування" цього вбивства), - звичайно, під корінь рубало ініціативу репортерів, а навіть якщо така ініціатива траплялася, то, м'яко кажучи, не було "запиту" на подібні резонансні розслідування з боку редакторів та топ-менеджерів каналів.

Третє. Нині, за нової влади, фактор страху продовжує діяти інерційно. Репортери, редактори і топ-менеджери бояться зачіпати гострі теми, пов'язані з високими посадовими особами. Тим більше, що нова влада на всіх без винятку рівнях вже встигла продемонструвати, що вона, так само, як і стара, маніакально-хворобливо ставиться до найменшої критики на свою адресу. Поки що це знаходить своє вираження переважно у вербальній формі, але навіть так служить пересторогою багатьом журналістам.

Поза тим, медіа сьогодні ще мають певний запас часу для того, щоб не дати новій владі наступити собі на горлянку, як це свого часу спромоглася зробити влада стара. І, звісно, у цьому велику роль має відіграти боротьба журналістів проти "селекції дозволених і заборонених тем". Спосіб один - триматися професійних стандартів і ставати на захист одне одного, коли влада починає дозволяти собі зайве. Не така вона вже й безгрішна ця влада. І слід показувати її грішки. У тому числі - професійно зробленими журналістськими розслідуваннями.

Анатолій Борсюк, ведучий програми „Подвійний доказ”:

- Такі речі потребують ретельної підготовки, щоб отримати справжні, не замовні журналістські розслідування. На жаль, зараз ці речі дуже непрозорі. Тому з величезними труднощами доводиться збирати ці крихти інформації для розслідування. Треба бути дуже уважним, щоб не наробити помилок. Також, щоб збирати ці відомості, треба мати своїх інформаторів. А це потребує багато часу, зусиль. Тому мало хто хоче займатись такою роботою. Адже тут існує небезпека отримати судовий позов чи зіпсувати відносини з владою. До того ж, це дуже непростий жанр: щоб ним займатись, треба мати неабиякий хист. Щодо того, чи з’являться такі розслідування найближчим часом, сумніваюся. У достатній кількості вони точно не з’являться, тому що справжні об’єктивні, не замовні, розслідування з’являються у країнах з розвинутою демократією, до яких Україна поки що не належить.

Але „Подвійний доказ” буде працювати в цьому напрямку і надалі, поки нам ніхто не заважає. Інші можуть не хотіти цього робити, витрачати на це свій час. Краще робити концерти, гумористичні програми, серіали, інше „мило”...

Микола Княжицький, генеральний директор компанії „Медіа Дім”:

- Проблема в тому, що вітчизняні ЗМІ як були залежними при старій владі, так само залишились залежними від них і зараз. Звичайно, деякі форми їх існування змінюються, тому замість темників можуть приходити співбесіди влади з власниками телеканалів, але суті це абсолютно не змінює. Тоді, коли немає жодного незалежного регулюючого органу, який би їх захищав, коли Національна рада є абсолютно залежною від влади, і телеканали можуть втратити ліцензію або отримати попередження у будь-який момент, об’єктивного журналістського розслідування ніколи не буде. Те, що ми бачимо, ті програми, я не хотів би ображати їхніх творців, але які називають себе журналістськими розслідуваннями, є звичайним елементарним зливом інформації зі сторін, щоб напасти на іншу сторону. Це робить або влада, або власник каналу.

Об’єктивне журналістське розслідування можливе тільки тоді, коли телебачення буде повністю незалежним. Крім того, потрібно пам’ятати, що справжнє журналістське розслідування і найгостріші передачі в Європейських країнах виходять на громадських каналах телебачення. Тому що ці канали телебачення абсолютно захищені від влади, можуть владу критикувати, і є набагато вільнішими ніж канали комерційні, бо всюди в світі, у будь-якій європейській країні будь-який бізнесмен чи власник каналу від влади є залежним. Оскільки в нас громадського телебачення немає, то і незалежного повністю розслідування бути не може. Наші власники дуже залежать від влади в усіх своїх бізнесах, тому на їхніх каналах об’єктивного незалежного розслідування бути теж не може.

Кость Бондаренко, директор Інституту національних стратегій:

- Насамперед - самоцензура, яка дуже характерна для держав у яких відбулися «кольорові» революції, скажімо в Грузії, і в тому ж Киргизстані. Україна - не виняток. Друге – це те, що у нас досі не було ініційовано перегляду закону про інформацію та засоби масової інформації, та досі зберігається у законодавчому полі та ж система, що й за часів Леоніда Кучми. Тоді всі критикували режим за те, що у нас існувало найбільш «драконівське» законодавство у сфері засобів масової інформації, а тепер у нас всі про це забули, й ніхто не ініціює перегляду цього законодавства. Третє – це суб’єктивний момент: журналісти вважають, що краще вони будуть розслідувати дії старої влади, а також дії опозиції. Краще зняти кілька передач і прокрутити їх по одному із провладних каналів, розповісти про те, який у нас поганий Ахметов чи Янукович, чи Коновалюк, чи Клюєв, але при цьому чомусь ніхто не хоче подумати про те, що можна зняти такі ж програми про Порошенка та Третьякова, чи Юлію Тимошенко. На мою думку, якщо було б так, то я б із задоволенням подивився на сміливість журналістів, які б замість, скажімо, програми на 5-му каналі присвяченої Ахметову, прокрутили таку ж саму програму, присвячену становленню і розвитку бізнесу Петра Порошенка.

Олесь Доній, голова Центру досліджень політичних цінностей:

- Найбільша проблема не в олігархах, які володіють українськими телеканалами, та не у владі, яка не бажає розслідувань, де фігурували би персонажі з оточення Президента. Найбільша проблема є в українському суспільстві, яке не дає запит на якісний журналістський продукт, та на моральний політичний продукт. Коли все, що пов’язане з політикою, в свідомості людей асоціюється з брудом та продажністю, то цінності поступово девальвуються, а компромат знецінюється. Компрометуюча інформація не заважає бізнесменам, що заробили свої капітали у малоцивілізований спосіб, раніше купувати мажоритарні округи (тобто підкуповувати виборців), а сьогодні купувати місця у партійних списках. Значить значна кількість українців хоче бути купленими і не хочуть чути про зловживання своїх «покупців».

Що ж до журналістів, то відомих і розкручених для таких розслідувань просто не вистачає. Вони і так на вагу золота, і у них бракує часу на підготовку довгих сюжетів, коли і коротші принесуть не менше коштів. Що ж до молодих і невідомих журналістів, - у них просто немає технічних і фінансових засобів для таких розслідувань.

Віктор Небоженко, керівник соціологічної служби "Український барометр":

- Прежде всего, для эффективного журналистского расследования должен быть благодарный потребитель, на что очень трудно рассчитывать от деморализованного, дезориентированного общественного мнения нашего читателя и зрителя. Во-вторых, должна быть высокая культура самого журналистского расследования, которое отличалось бы от жесткого килерства, либо «полоскания грязного белья» политика. И третье условие для такого формата деятельности журналистов – независимость самого журналиста. Если он хорошо зарабатывает, то он может позволить себе, не боясь давления со стороны редакции, спонсоров или основателей средства массовой информации, спокойно проводить расследование того, что он считает нужным, и что будет полезно его карьере или его стране.

Іван Лозовий, президент Інституту державності і демократії:

- По-перше, варто відзначити, що журналістське розслідування взагалі, як вид діяльності, майже не існувало і не існує, крім фактично дуже вузеньких, маленьких винятків, таких як програма Володимира Ар'єва, і це головна проблема. Все це виникає на підставі того, що телеканали знаходяться не в руках бізнесменів, а політичних угруповань, які переслідують певну мету через ці телеканали. Тому телеканали у якійсь суттєвій мірі не є засобами масової інформації, це, скоріше, засоби в руках певних угруповань, які розраховують на те, що ці канали відстоюватимуть безпосередньо їхні інтереси. Ми це бачимо дуже чітко в тому, як, наприклад, телеканали пана Пінчука дуже гостро, дуже серйозно «розкручують» тему повернення до державної власності його заводів. Взагалі, така річ у нормальному суспільстві просто неможлива, бо інакше такий телеканал вважається неіснуючим для публіки, оскільки він є рупором чи речником якоїсь окремої точки зору.

На жаль, ми настільки до цього звикли, що цього не бачимо. Це дійсно жахлива ситуація.

Виходячи з того, що я читав і бачив, у мене склалося враження, що теперішня влада не має «зеленого» поняття як цю ситуацію змінити, а частина її, безумовно, не хоче цю ситуацію змінювати.

Віталій Кулик, директор Центру досліджень проблем громадянського суспільства:

- По-перше, жанр журналістського розслідування зараз переведено в канву кіллерських медіа-проектів. Тобто, їх можна згадати, як замовлення на знищення, чи завдання якоїсь іміджевої шкоди представникам певних політичних сил. Власне, телеглядачі розглядають такі проекти, як кіллерські, або як політичне замовлення, тому немає довіри до таких проектів.

З іншого боку, це свідчить про недостатній фаховий рівень наших журналістів. Я не хочу сказати, що це стосується всіх журналістів з усіх каналів, однак, відчувається певний дефіцит кадрів, які б могли проводити такі журналістські розслідування.

Тобто, або це виглядає недостатньо фахово зробленим, або - як політичне замовлення, або взагалі ніяк не виглядає, і є такою лапікуріщиною, яка має відійти в минуле.

Є ще інший фактор, це те, що журналістські розслідування у нас не мають популярності серед журналістів, оскільки після них з’являються «оргвисновки» і людина наживає певних ворогів, сама потрапляє «під мікроскоп» інших журналістів та політиків, і громадськості загалом. Це також створює певний психологічний тиск на журналіста.

Четвертий фактор – це те, що наші журналісти бояться потрапити під судову справу. У більшості випадків особи, інтереси яких вони зачіпають у подібних проектах, звертаються до суду, рішення якого, як правило, не на користь телеканалу, а це величезні суми, які мають виплатити у якості компенсації телеканали та окремі журналісти.

Тому всі ці чотири фактори створюють ту негативну канву, що не дозволяє реалізовувати дані проекти такою мірою, щоб вони були популярними та їх можна було б дивитися.

Микола Михальченко, президент Української Академії політичних наук:

- Справа в тому, що у нас немає традиції повноцінного журналістського розслідування. Епоха Кучми не відійшла в небуття, вона продовжується, і новий режим не буде допускати журналістських розслідувань своїх дій. А розслідування зловживань старої влади не проводять, бо це торкнеться і нової влади. Мабуть, має місце якась угода між представниками старої і нової влади.