Відповідають: Борис Харитонов, Марина Лавринець, Зінаїда Лещенко, Алла Мігай, Марина Миргородська, Олена Скидан, Валерій Гросмен, Юлія Тищенко, Євгенія Стекунова, Тетяна Ревенок.

Борис Харитонов, заслужений артист України, Дідусь Харитон із „Вечірньої казки”(УТ-1):

- Я одне можу сказати, що той, хто блокує ринок дитячої продукції, зраджує ідеалам Помаранчевої революції. Поступово з телеекранів зникає українська казка, а з нею українське слово. Екрани заповнює іноземний телепродукт.

Сучасна молодь охоче сприймає те, що приходить із Заходу. Проте ми, дорослі люди, мусимо розуміти, що якихось 5-10 хвилин дитячої казки з екрану важать для виховання в дітях почуття національної гідності більше, ніж годинні лекції, якими ми „годуємо” потім підлітків і юнаків. Якщо ми по краплині будемо кожний день вливати в душі малечі приклади моральних цінностей, то, можливо, та краплина знайте свій відгук у душі молодої людини.

Приходжу на роботу на УТ-1, а мені кажуть, що „Вечірню казку” закрили. Як таке може бути? Як це можна розцінити? Взагалі, я приходжу на телеканал лише читати казки, нести дітям радість і добро, сіяти в їхніх душах зерно справжнього українського щирого слова. Я не живу тим життям, коли люди зі страхом очікують того, що їх можуть звільнити з роботи.

Я працював не за гроші, я отримую за передачу 7,50 „чистими”. Я працював, тому що це потрібно дітям. Пам'ятаю, що на День Перемоги я для одного депутата у районі організовував три концерти. Після вистави до мене підбігли діти - брати автографи, а ось один хлопчик – Сашко на мене образився. Він сказав, що написав мені у „Вечірню казку” аж три листи, а я поки йому не відповів. Звичайно, ми не можемо відповісти всім, тому що у нашу редакцію приходять тисячі дитячих листів із різних куточків України.

Певно, наша аудиторія – це діти переважно з сільської місцевості, які не мають змоги дивитися стільки різноманітних каналів, як діти з великих міст.

Мені дуже хотілося запитати в пана Стецьківа: „Чому немає „Вечірньої казки”? Чи йому не потрібні дитячі душі, адже це ж наше майбутнє? Яке ми можемо виростити майбутнє на насильстві, що так популяризується американськими мультиками? Що трапилось? Діти вам не потрібні, чи просто напрямок на „прорив” означає – забуття українського дитячого слова?

Марина Лавринець, провідний психолог центру психології „Інсайт”:

- Сегодня действительно на телевидении очень мало качественных программ для детей дошкольного и школьного возраста. Таких, как, скажем, были в советское время. В основном, весь рынок нашего телеэфира заполняют программы американского производства, а не так давно появилось так называемое «японское аниме». Этот продукт ориентирован на агрессию.

Всё основное, что должно культивироваться в ребёнке с первых дней его жизни – это чувства доброты, сочувствия, взаимопомощи - этого нет в том продукте, что приходит к нам «из-за моря». Задумайтесь, как проходит процесс познания детьми нашего мира? Они смотрят на то, что их окружает, наблюдают и так ужасно любят подражать. Дети подражают взрослым, персонажам их любимых мультфильмов, сказок. Начиная с младенчества - они смотрят на что-то и запоминают это, а далее идёт развитие: сначала каких-то моторных функций – учатся ходить, говорить. В дальнейшем развитие происходит при помощи того, в каком обществе они находятся. Именно это и закладывает в ребёнке определённый психологический характер, мотивацию в дальнейшем всех его поступков.

Поэтому в наше время, большое влияние на духовное развитие детей имеет телевидение. Но в том продукте, который предлагает нашим детям сегодняшнее телевидение, часто отсутствуют моральные устои, акцент на духовных ценностях.

Зінаїда Лещенко, головний редактор дитячого журналу „Малятко”:

- Узагалі, зараз немає таких дитячих передач, щоб були „на слуху”, щоб виникло бажання їх дивитися і показати їх своїм дітям. Не вистачає якоїсь циклічності, щоб можна було за ними слідкувати. Немає на нашому телебаченні дійсно передач духовного, пізнавального характеру, не вистачає чогось глибшого, більш національного, ніж просто розважальні програми.

Наше молоде покоління виховується на іноземному продукті лише тому, що ми самі чомусь не подаємо власний. Якби було щось таке справді національне, глибоке, щоб змогло зацікавити дітей, то вони б горнулися до рідного. Думаю, що питання лежить не в площині того, що хтось блокує ринок української дитячої телепродукції, а в іншому. Проблема, напевно, у тому, що немає таких креативних творчих колективів, котрі б змогли запропонувати якісь цікаві проекти. Можливо, тому, що немає зацікавленості у цьому самого суспільства? Ось, на мою думку, головна проблема непопулярності української дитячої медіапродукції.

Алла Мігай, автор і ведуча програми „Вечірня казка” (УТ-1):

- В Україні насправді є багато бажаючих творити для дітей. Проте, дитячі програми не є рентабельними, а комерційні канали, у першу чергу, заробляють гроші, а потім уже задовольняють попит населення. Єдине, що є зараз – це Перший Hаціональний, тому що є обов'язкове держзамовлення на кілька дитячих програм. Серед яких: „Вечірня казка”, „Подорож у дитинство” інші. Це різні передачі, проте всі вони для дітей та робляться заради дітей. Звичайно, у першу чергу - це „Вечірня казка”, тому що це єдина в Україні передача для дітей молодшого віку. Дітки її люблять і чекають. Не дивлячись на те, що вечірній час дуже дорогий у сітці мовлення та керівництву каналу, звичайно, хотілося б заповнити його рекламою - задля більших прибутків. Проте, нам треба вибирати, що для нас важливіше – отримати гроші сьогодні, чи втратити ціле покоління українців завтра. Мені здається, що „Вечірня казка” має стояти у той вечірній час, до якого звикли й дітки, і батьки, і дідусі, адже нашій програмі вже 50 років. У мене була розмова із Тарасом Степановичем Стецьківим, він сказав, що зараз керівництво телеканалу вирішує, бути чи не бути „Вечірній казці”, попросив нас, щоб ми показали нашу програму в кількох нових форматах. Зараз казку закрили - задля покращення мовлення.

Проте придумати можна що завгодно, а ось втілити це не так просто. Тому що на каналі немає потужної техніки, яка необхідна для створення дійсно сучасної дитячої програми. Кожен працює, як може. Я от, наприклад, досить часто „запрошую” техніку з інших каналів або монтую матеріал на інших каналах. Маю на увазі – комп'ютерну графіку; розумієте, це ж дитяча передача – там має бути все яскраво, як у казці. Наші дитячі програми мають бути найсучаснішими, такими, якими зараз створюються комп'ютерні ігри для дітей. Чому ось зараз вони так добре продаються? Тому що вони дуже яскраві та сучасні, у них багато музики, і діти так полюбляють гратися в них. Якби в такий „одяг одягнути” програми для дітей, що транслюються по наших телеканалах, то, звичайно, це б лише сприяло підвищенню рейтингів та популяризації таких передач.

Я не хочу акцентувати увагу лише на своїй програмі, просто в нас душа болить, тому ще скажу таке. Якби передача йшла в постійний час та мала хоча 10 хвилин, як мінімум, (адже казка не може бути коротшою за 10 хвилин), то стало б, як раніше, коли до нашої редакції приносили просто торбами листи. Та навіть у позаминулому році, коли казка ще йшла в постійний час, нам приносили по 100 листів від наших маленьких телеглядачів на тиждень. Звичайно, у великих містах багато телеканалів, проте в районних, обласних центрах, селах - там немає такої великої кількості телеканалів, тому діти дивляться нашу „Вечірню казку”. Для них це дійсно казка, якийсь вогник душевної теплоти, який дарує їм наше слово.

Можу навести ще такий факт – дівчинка, яка врятувала свою молодшу сестричку – Настя Овчар, яку зараз лікують у Бостоні (їй уже краще), у жовтні приїжджає до Києва. Так от, її „покровитель” – Сергій Самбрик (Самбрицький?), який знайшов гроші на її лікування, приїхав до мене нещодавно. Він розповів, що Настуся дуже любить нашу „Вечірню казочку” з Поштарочкою, навіть колись писала мені листи. Я передала їй у подарунок нашу ляльку Поштарочку, касети із записами нашої програми та музичних казок, а також написала листа від імені Поштарочки, яка бажає їй, щоб вона швидше одужувала. Ось саме такі маленькі дітки, як Настуся Овчар і є нашою цільовою аудиторією. Саме для них ми творимо казку.

Особисто мені подобається телепрограма „Соники” на ТРК „Україна”, там грають самі діти. Звичайно, немає конкурентів передачі М.М. Поплавського – „Крок до зірок”, адже передача створена на високому телевізійному та творчому рівні.

Я стежу за програмами, існує велика кількість дитячих програм на національних каналах інших країн – Росії, Польщі та ін. „Вечірня казка” є в Англії, там її розповідає такий дотепний гномик-дідусь, він співає, підстрибує. Вона дуже простенька, зроблена на малюночках глядачів. Ця передача так, як і наша, орієнтована на маленьких глядачів – 5, 6, 7 рочків.

Ті люди, котрі роблять дитячі передачі, - особливі. Ці люди працюють не за великі гонорари, не за славу чи популярність. Вони просто люблять дітей, прагнуть віддати їм частинку свого таланту, своєї душі. Я багато можу назвати таких людей: це і письменник Анатолій Костецький, який робив дитячу програму в радіоефірі; це і поет Леонід Ямковий, який пише прекрасні твори та книжки для дітей, – імен багато. Люди просто присвячують себе дітям, тому що розуміють, що комусь це треба робити.

Є багато творчих колективів, котрі працюють для дітей. У Харкові – „Дитяча телекомпанія”, котра випускає цикл передач про Сєню та Дрьому; є в Житомирі, Донецьку; існує передача „Галочка” в Івано-Франківську ін. Насправді дитячих програм, проектів багато, проте чому ми їх не бачимо в телеефірі? Тому що, знову ж таки, керівництво телеканалів на перше місце ставить заробіток.

Нещодавно у нас була розмова серед тих, хто працює для дітей – художників, музикантів. І ми вирішили, що, якщо в нас на каналі йде з ранку до вечора реклама алкогольних напоїв, пива – хіба це приносить бодай якусь користь людям? Ні. Лише шкодить, згубно впливає на їхнє здоров'я. Проте, це приносить хороші прибутки, то давайте якийсь відсоток від цих грошей (хоча б 10%) давати на розвиток дитячого мовлення. Це було б дуже добре, і в нас були б яскраві та сучасні телепрограми, орієнтовані на наших маленьких глядачів.

Марина Миргородська, головний редактор ЗАТ ТРК „Україна”:

- Я вважаю, що на кожному каналі є обов'язковим транслювання дитячих програм. Адже це має важливе значення. Такі програми мають відігравати в житті дітей виховну роль. Телебачення, що орієнтовано на нашу молодь, малюків має виховувати в них чемних, достойних громадян своєї держави.

Щодо каналу ТРК „Україна”, то вже протягом 10 років роботи в телеефірі - у нас виходить двічі на день з 2001 року годинне дитяче шоу – „Серебряный апельсин”. Ця програма будується на ігрових сценках, розіграшах, що в такiй ігровій, простій формі подають важливу інформацію: про правила дорожнього руху, норми поведінки, етики тощо. Вона розрахована на діток від 4 до 12 років. У програмі задіяні самі дітки, що значно покращує розуміння нашими маленьким глядачами того, що діється за екраном.

Щодо ринку дитячого продукту в сьогоднішньому телепросторі, то головною проблемою є фінансування. Адже показ, транслювання реклами під час дитячих програм суворо заборонений. Тому тут виникають ускладнення з отриманням грошей на виробництво дитячої медіапродукції. Особисто я думаю, що проблему з фінансуванням мають вирішувати певні державні фонди, надавати кошти на розвиток дитячих програм.

Виробництвом дитячих програм мають займатися якісь продакшн-групи. Раніше, я пам'ятаю, була така продакшн-група – „ПриватTV”, здається, тоді вони з-поміж інших проектів розробляли й дитячі програми. Зараз я не бачу на нашому телебаченні дійсно ринку дитячої медіапродукції.

Олена Скидан, генеральний директор ТРК „Київська Русь”:

- У каждого телеканала есть своя определенная выработанная информационная сетка. Но мне кажется, что в этой сетке всегда должно быть достаточно места для трансляции детских передач. Для себя мы уже давно решили, что основной детский продукт у нас вырабатывается продакшн-группами. И для нас крайне важно транслировать детские программы.

Дело не в том, что кто-то блокирует рынок детской телепродукции. Я думаю, что «подешовка», которую предлагает нам московский и европейский рынок детских программ, просто действительно дешевле и выгодней в финансовом плане для наших дистрибьютoров. Конечно, ведь дешевле закупать уже готовый продукт, чем возиться с ним самостоятельно. В этом и состоит вся загвоздка.

На самом деле, мы занимаемся не тем. Мы не воспитываем детей, а считаем, сколько мы на это потратим.

Валерій Гросман, програмний директор телеканала ТЕТ:

- Я не можу сказати, що хтось навмисно блокує ринок. Блокує ринок дитячої продукції закон, згідно з яким всередині дитячої продукції не можна розміщувати рекламу. Тобто, для людей дуже важко зрозуміти, що щось можна показувати без комерційного зиску. Якщо вже ставиться якась продукція в ефір, то для того, щоб там розміщувати рекламу. Це не стосується нашого каналу, у нашого каналу щодня три з половиною, чотири години дитячої продукції. Але, знову ж таки, ми показуємо мультфільми, ми витрачаємо на них гроші, але це значно менші гроші, ніж якби ми робили якісь дитячі програми. А щоб зробити дитячу програму, потрібні значно більші кошти, порівняно з тими, які ми витрачаємо, купуючи готову продукцію. Тут потрібні і сміливість, і гроші. Бо в іншому випадку вони ніколи не повернуться. Ці гроші вкладаються в програми, а „відбити” їх за рахунок реклами не можна, бо реклама у таких програмах заборонена.

І я розумію сенс цієї заборони. Діти - такі споживачі реклами, що батькам від них ніколи не відкараскатися, доки їм не куплять жадану річ, побачену у рекламі. Я це розумію психологічно. Але саме відсутність реклами і обмежує виробництво дитячої продукції.

Інші невеликі канали взагалі обминають дитячу продукцію. Бо великі канали можуть собі дозволити якось компенсувати за рахунок прибутків з інших програм щось вкладати в дитячі програми, а коли цих прибутків немає, як немає у більшості українських компаній, то і вкладати особливо нічого. Тобто, коли гроші вкладаються в програму, то, принаймні, якусь частку цих грошей хочеться відбити, у дитячих програмах відбити ці гроші абсолютно неможливо.

Я не знаю, як вирішити цю проблему. Але зараз у телевізійному просторі має місце багато заборон. Я б ці заборони частково скасував. Якщо відкинути психологічне питання, про яке я вже говорив, то як можна виправдати заборону реклами в дитячих телепрограмах з точку зору закону? От, діти дивляться рекламу дорослих програм. Що від того, що вони не дивляться це у спеціалізованих дитячих програмах? Ми ж не можемо думати, що діти взагалі не дивляться програми для дорослих. Дивляться, і та ж сама реклама так само на них впливає. А от у дитячих передачах вони її не бачать, і ми робимо вигляд, що все гаразд. А все не дуже гаразд. Так, ми не впливаємо рекламою на дитячу психіку, але ми й не робимо дитячих програм. Бо це нікому не вигідно.

Юлія Тищенко, Український незалежний центр політичних досліджень:

- Більше року тому „Детектор медіа” вже проводила опитування на тему дитячих програм. І можна констатувати, що в плані якихось нових освітніх програм для дітей суттєвих змін не сталося. Я, якщо чесно, навіть не можу пригадати якісь освітні розважальні програми для дітей. Якщо подивитись на мою дитину, вона дивиться „Срібний апельсин”( канал „Україна”). В основному, йдуть усілякі „Умники и умницы”, ретрансляція російських програм. Попит має формуватися, і діти дуже скоро виростуть і будуть дивитись телебачення, яке є сьогодні в Україні, яке буде в Україні, телебачення, яке має виховувати своїх глядачів. Якщо чесно, я не можу пригадати ні на ICTV, ні на Новому каналі, ні на „1+1” якихось спеціалізованих програм для дітей. Можливо, проводяться якісь маркетингові дослідження, які визначають чи є реально цей попит, дані таких досліджень мені не відомі.

Попит, я думаю, є. Чому? Тому що його не може не бути.

Можливо, телеканали проводять свої власні дослідження, які доводять, що цього попиту немає, можливо, ці програми не є такими рейтинговими, як ретрансляція серіалів, з точки зору реклами, можливо, часу для них не знаходиться, можливо, вважають, що діти можуть дивитися інші музичні телепрограми, можливо, ще немає усвідомлення того, що свою майбутню аудиторію треба виховувати, тобто привчати її до якісного продукту ще змалку.

Щодо блокування, то воно, може, і є. Бо пройшло стільки років, а якоїсь яскравої дитячої чи підліткової програми в Україні так і не з’явилося. Цю функцію намагаються виконувати музичні телеканали, але це зовсім не той формат, він скоріше розрахований на тінейджерів до 20 років, а для аудиторії від 5 до 12 років ніяких програм не робиться. Чому на щось інше гроші знаходяться, а для вироблення якогось оригінального продукту, орієнтованого на цю вікову аудиторію не знаходяться?

Євгенія Стекунова, Тетяна Ревенок, інформаційна студія „Полісся ТВ” м. Луцьк:

- Великий привіт усім колегам, які ризикують виготовляти програми для дітей! Стосовно свідомого штучного блокування ринку дитячої телепродукції говорити, ми вважаємо, не варто: просто сьогодні усе вирішують фінанси. Створити ЯКІСНУ, ЩИРУ, НЕФАЛЬШИВУ, ЦІКАВУ дитячу програму, яка має бути: а) різноманітною; б) цикловою; в) розрахованою на певну вікову категорію; г) такою, що не тягне за собою розбoрки з авторськими правами на використані мультфільми і т.д. і т.п., - усе це більш, ніж складно саме по собі. Ще - дуже дорого. Хто за це все погодиться платити? Хіба що у якості дитинки-ведучої буде спадкоємець якогось багатенького татуся чи дідуся.

Питання спонсорства на дитячу телепродукцію - найскладніше. Надто жорсткі обмеження законом. Та й проста логіка не дозволить ліпити до дитячої програми рекламу будь-чого, горілчаних виробів або цигарок, наприклад.

Що може врятувати українські дитячі телепрограми? Хіба якщо щось подібне передбачить законодавство. Надати пільги телекомпаніям за якісну дитячу телепродукцію - реально? Реально. Але комусь невигідно. Комусь краще за бойовичок заплатити.

Досвід спілкування із колегами-фанатиками з дитячих телестудій доводить: поки що схема виробництва дитячих програм є такою - спочатку знімається та монтується реклама, потім ті самі люди зароблені кошти пускають у дитяче телебачення. Але тут постає питання стабільного виходу в ефір. Замкнуте коло.