Ставлення Володимира Зеленського до ЗМІ залишається загадкою
Вже стало загальником: Володимира Зеленського президентом зробили ЗМІ. Ба більше: саме ЗМІ підготували ґрунт для того, щоб Зеленський став президентом. І готували його довго й наполегливо. Різні автори, зокрема й ваш покірний слуга, давно вже ставили запитання: як новим політикам і новим політичним силам заявити про себе, коли для ЗМІ будь-які дії поза межами офіційної «високої» політики не є предметом цікавості?
Громадянську активність ЗМІ вважають неактуальною — хіба що за винятком розслідувань, які кидають підозри на одних чинних політиків й, отже, є вигідними для інших — хочуть цього автори розслідувань чи не хочуть. Щоби потрапити бодай до новинних повідомлень, активісти мусять бити, трощити й палити шини — якщо після цього вони залишаться активістами, а не перейдуть до іншої, менш шанованої категорії. Що робити, коли ЗМІ зациклилися на депутатах, міністрах, олігархах і виняток роблять лише для колишніх депутатів та міністрів? Власне, тасують і тасують одну й ту саму політичну колоду, якій уже двадцять років? Як заявити про себе неолігархічним політичним та громадським силам, коли більшість ЗМІ в Україні належать олігархам?
Із цього замкненого кола був і є лише один вихід, а до закритого клубу топ-політиків був і є лише один вхід: перш ніж прийти до політики, треба здобути загальнонаціональну популярність десь в іншій сфері. Отоді лише позасистемний політик і може бути впізнаваним, отоді лише суспільство й може дізнатися про його політичні наміри. От саме це й зробило можливим перемогу Зеленського. І він на цьому шляху, щонайменше, другий: якби Віталій Кличко не приєднався до Петра Порошенка, п’ять років тому він реально міг би претендувати стати президентом. Й облишмо для іншої дискусії запитання про справжню чи позірну позасистемність, а також про мету позасистемних діячів — зламати систему, а чи посісти в ній видне місце «поза чергою».
Й от минуло вже більше місяця з моменту обрання Зеленського. Але й дотепер так і невідомим залишається ставлення нового президента до ЗМІ — принаймні, системно невідомим. Зокрема, широка громадськість нічого не знає про те, які проблеми він бачить у медіагалузі, й способи їхнього розв’язання, які він готовий запропонувати. Те, що стає відомим, не створює системи й видається розрізненими фрагментами.
Те саме стосується й рідного для Зеленського різновиду ЗМІ — телебачення. Власне, ми з повним правом можемо стверджувати: на найвищу посаду в Україні зійшов медійник, телевізійник, медіабізнесмен. І тому, здавалося б, медіасфера є для нього не лише близькою, а й найбільше знаною. І якщо Зеленський наголошував, що на новій посаді він буде менеджером, який втілюватиме проекти експертів, то саме в телевізійній галузі можна було б очікувати, що експертом є він сам. Принаймні щодо комерційно-розважальних медіа — от тому й так цікавить запитання: а як ставиться новий президент до інших жанрів ЗМІ? Чи не розглядає загалом усі ЗМІ крізь призму комерційно-розважальних?
Менше з тим, його публічних висловлювань щодо галузі вочевидь бракує.
Ще одна обставина. Своєю найголовнішою метою (а чи, принаймні, однією з таких) новий президент оголосив війну проти корупції. Але ж нинішня структура та сама природа українських ЗМІ, а найбільше саме телебачення, не лише є породженням і віддзеркаленням отієї наскрізь корумпованої держави, але й репродукує, відтворює саме таку державу. Скажімо, засилля політичної реклами, в якій політики можуть брехати, як і скільки захочуть. А Верховну Раду нового скликання ми обиратимемо за умов гарантованого засилля тієї ж таки брехливої політреклами — бо ж законодавство не змінено. Ту саму роль відіграють ток-шоу, де політикам на рівних опонують лише такі ж політики, «з титулами й регаліями», тобто зі старої когорти. Ту саму роль відіграють і новини, в яких ставлення політиків (старих політиків!) до проблем підмінює самі проблеми.
Якщо поняття постправди з’явилося в політичному й медійному лексиконі порівняно нещодавно, то саме це явище фактично існує в українських ЗМІ от уже чверть століття. Бо що, як не постправду, транслює українське телебачення ще з кучмівських часів? Що, як не постправда, дозволило свого часу зійти на президентську посаду Януковичу? Що, як не постправда, підтримувало й цементувало розлам в українському суспільстві? Наше телебачення, більшість наших ЗМІ в цілому змушують українців жити в умовах «нереальної реальності», тобто бачити реалії не такими, якими вони є, а такими, якими їх зображують телеканали — здебільшого олігархічні телеканали. Й відмінність українського медіасередовища від російського, на превеликий жаль, полягає лише в тому, що в Росії постправда є централізованою, державною, тоді як в Україні — приватизованою різними олігархами й від того плюралістичною.
Корупція є невід’ємною рисою олігархічного устрою держави. Неминучим його наслідком. Але ж, знов-таки, більшість телеканалів належать саме олігархам! І вони втовкмачують у голови глядачів основні постулати того самого олігархічного устрою!
А Володимир Зеленський повів мову про необхідність деолігархізації ЗМІ лише одного разу — та й то ще задовго до інавгурації й лише для іноземного слухача. Українська аудиторія про деолігархізацію ЗМІ нічого не чула, а тим паче не має жодного уявлення, як Зеленський має намір її проводити і чи має взагалі. У так званій команді Зеленського знову згадали про деолігархізацію після зосередження в руках соратника Віктора Медведчука трьох інформаційних каналів. Радник команди президента з політичних питань Микита Потураєв розповів про ідею законопроекту, який має на меті позбавити ЗМІ впливу власників через три механізми: незалежність редакційної інформаційної політики, прозорість фінансування та економічну спроможність медіа. Але, знов-таки, наскільки цю ідею підтримує та готовий відстоювати сам президент?
Окрема болюча тема — то Суспільне мовлення, одне з найбільших досягнень останніх п’яти років. Ми всі пам’ятаємо дивну історію з передвиборними теледебатами, коли Володимир Зеленський ультимативно відмовлявся йти до студії «UA: Першого», наполягав на проведенні їх на стадіоні й уникав навіть компромісних рішень. Коли член його команди Сергій Лещенко наполягав: «Я за дебаты Порошенко с Зеленским, но с одним условием: дебаты должен вести Савик Шустер. Потому что когда-то Пётр Порошенко сказал, что он за свободу слова, а потом лишил Савика Шустера работы и выгнал его из Украины». Про те, що проти Шустера було висунуто конкретні звинувачення, народний депутат навіть не згадав. Навіть якщо Лещенко вважав ці звинувачення необґрунтованими, йому варто було б уточнити це.
Складалося стійке враження: Володимир Зеленський вважав Суспільне мовлення за державне й отже був переконаний, що суспільний канал є президентським, порошенківським, упередженим проти нього.
Й от застереження підтвердилися. Коли Суспільний телеканал називали державним Борис Шефір та Андрій Яковлєв, ще можна було припускати, що це — не думка самого Володимира Зеленського. Бо ж і Шефір, і Яковлєв хоч і спілкувалися із Зеленським досить близько, але об’єднувала їх не політика, не вона була основним предметом їхнього спілкування — тож вони цілком можуть мати інші, ніж Зеленський, політичні погляди.
Але ж от що написала у фейсбуку після зустрічі Зеленського з керівниками ЗМІ у форматі «не для запису» голова наглядової ради Національної суспільної телерадіокомпанії України Світлана Остапа: «Ну, і, звичайно, не обійшлося й без розмов про Суспільне, яке називав і президент, і “добрі” колеги з комерційних медіа, то державним, то одним каналом, якому виділили мільярди, а рейтинг менше одиниці».
Аж от не менш скупа інформація про те, що Зеленський зустрічався із Зурабом Аласанією: «Я хочу зрозуміти, що відбуватиметься далі у нас з такими речами, як [трансляції] параду або Дня Незалежності», — зазначав Аласанія. Нотатка ця видалася досить дивною, адже Суспільний канал не мав би узгоджувати з президентом, що показувати — та хоч узагалі нічого!
Тож і непокоять запитання. Чи не стане Володимир Зеленський домагатися, щоб Суспільне мовлення стало де-факто державним? А чи, навпаки, чи не стане його «роздержавлювати» й комерціалізувати? Як він узагалі ставиться до ЗМІ та їхньої ролі в житті країни? Які проблеми, які больові точки в них бачить? Чи бачить у них союзника, супротивника, а чи просто баласт, щось анахронічне й мало не надлишкове? Ну, і як усе ж таки він збирається — якщо збирається — вивести ЗМІ з-під контролю олігархів?
Фото: uaportal