Епічна соцмережева битва між «75 %» та «25 %» (інші агітваріанти: 73 та 25, 73 та 24 тощо) не вщухає навіть попри завершення президентської кампанії. З одного боку, це легко пояснити тим, що ще до закінчення президентських перегонів де-факто розпочалися парламентські. З іншого, як детально розібрано в оцій публікації «Детектора медіа», важливими чинниками є сильна інерція взаємної ненависті та — як мінімум, гіпотетично — свідомо спрямована на розкол тактика російських тролів, апробована на минулих президентських виборах у США і потім не раз застосована в різних країнах.

Між тим уся ця буря відбувається у склянці фейсбуку. І навіть не в усій, а в тій її частині, де зосереджуються так звані політично активні юзери. А от зафіксоване ЦВК співвідношення 73,22 % до 24,45 % — це мільйони й мільйони громадян. Більшість із яких у соцмережах присутні хіба спорадично і не знаються на нюансах політики. Власне, вони й не повинні на них знатися — так само, як ніхто не зобов’язаний знатися на ядерній фізиці чи кардіохірургії. Але вони голосують (або не голосують) нарівні з «високочолими» фейсбук-дискутантами. І результат, повторімося, відомий.

Одним із наслідків цього результату прийнято називати неймовірний карт-бланш, нібито «виданий суспільством» команді так званих нових облич. Соціологи, яким і діаграми в руки, назвали ці вибори «електоральним майданом» (яскравий термін, звісно ж, радо підхопили журналісти). Нечисленні скептики нагадують: Україна пережила вже два майдани, а з Революцією на граніті — всі три. Щоразу це супроводжувалося спалахами оптимізму — та цей оптимізм щоразу танув, як роса на сонці, оскільки «нові» так і не спромоглися на рішучі дії в напрямку реалізації народних мрій.

Нарешті, ще менш численні «зануди» (назвімо їх так) повторюють, що народні очікування виконати й неможливо. З умовних 75 % більшість хотіла одного й того ж: миру на сході Україні, зниження тарифів, боротьби з корупцією. Але уявлення про те, як цього досягти, у всіх ну дуже різні. Ба більше: є всі підстави вважати, що багато хто такого уявлення не має взагалі. Навіть якщо й думає, що має. Як уже сказано, ніхто не зобов’язаний детально розбиратися в мудрованих речах; нормальним людям просто ніколи відстежувати стрічки новин одразу в двох десятках видань і перечитувати по півдюжини аналітичних статей на добу — треба ж колись і на роботу ходити.

Насправді саме це й дає будь-якому рейтингоносцю той самий карт-бланш. Після розпуску парламенту президентова «Слуга народу» має чималі шанси сформувати одноосібну більшість. Це означає зняття формальних бар’єрів на шляху до прискорених реформ (на реформи в «нормальному» темпі ми спізнилися ще в 2005-му, якщо не раніше). Ті самі скептики наполягають, що реформ бути не може, бо робити їх нікому: актор, який оточив себе «любими друзями» без урахування кваліфікації останніх, відеошоу з мандрівками адміністрацією та ідея перенести цю адміністрацію в інше місце (і знову Ющенко!) — ні, це, мовляв, не та команда, що буде здатна на реформи…

Але абстрагуймося від особистостей і погляньмо на реальність у цілому.

По-перше, реальні реформи неодмінно будуть болючими. Як для так званих народних мас, так і для цілком конкретних «олігархів». Це означає, що «олігархи» чинитимуть спротив, посилаючись при цьому якраз на інтереси «народу». І це буде близько «народу», особливо якщо відповідну думку доноситимуть до нього ЗМІ, які всуціль підконтрольні саме «олігархам». І соцмережі тут не допоможуть: Зеленський не переміг би, якби ще задовго до початку кампанії не мав стартового майданчика по той бік телеекрана. Власне, без цього він навіть не вийшов би на старт.

По-друге, проблема в самому способі мислення «масового», не «фейсбучного», виборця. Згідно зі свіжим опитуванням групи «Рейтинг», більшість українців у першу чергу чекають від нового президента миру на Донбасі, а на другому місці — 38 % — зниження комунальних тарифів. Якщо вірити Андрієві Герусу — головному й насправді єдиному фахівцеві з енергетики в «команді Зе» — скандального тарифу «Роттердам+» уже не існує. Але чому немає ні слідства, ні хоч би аудиту — лишається загадкою. А головне в тому, що абсолютна більшість цих 38 % усе одно не знають, що таке «Роттердам+». Або який вплив — і в який спосіб — президент чинить на НКРЕ. Ні, всі, звісно, чули щось по телевізору. Але ж сама суть телевізора полягає у примітивізації повідомлень.

До речі, «високочолим» теж не варто пишатися: соцмережі в цьому відношенні просто зробили наступний крок. Розрахунок на емоції, яскравість, миттєвість у соцмережах іще сильніші, ніж навіть у телебачення. Втім, про це вже сказано багато.

Повернімося до феномена Зеленського. Чи здатен шостий український президент провести рішучі та радикальні реформи? Він має карт-бланш. Але як довго він його матиме? Приклад із тарифами наведений вище недарма. Від нового президента чекають того, що він, на думку виборця, зробити може й повинен. Але при цьому виборець ні на мить не ставить сам собі запитання: а він справді може?

Виборця це просто не цікавить. Він обирає всесильного Царя. І страшенно ображається, коли Цар виявляється не всесильним, і взагалі з маленької літери «ц». Власне, в цьому і є біда всіх українських президентів.

Якби новий президент, отримавши персональну більшість після позачергових парламентських виборів, узявся б до рішучих реформ — він отримав би неабиякий спротив. Я нагадаю: ми не обговорюємо, чи готовий і чи збирається нинішній президент узагалі робити реформи. Цілком можливо, він і сам ще цього не знає. Ми обговорюємо об’єктивні обставини.

Президент Зеленський має лише один ресурс: той самісінький рейтинг. Він не має (і не матиме) апаратного ресурсу, як Леонід Кучма, не має ресурсу ура-патріотів, який мав Ющенко, не має «закатаного в бетон» і розпластаного Донбасу з 20 % покірних квазівиборців і 23 % ВВП, які (свого часу) мав Янукович. І це заганяє його в пастку.

Аби щось робити, необхідно мати ресурс. Відповідно, цей ресурс треба підживлювати.

А отже треба контролювати телевізор.

Проблема в тому, що телевізор контролюють «олігархи». І всерйоз притиснути їх не вдавалося ще нікому. Навіть Кучмі. Навіть Януковичу. Усім їм доводилося домовлятися зі власниками відповідних активів. Власне, телебачення в Україні й існує досі ще тільки тому, що «олігархи» вкладають гроші в цей, у цілому, збитковий продукт. Із тією ж метою, з якою ми з вами платимо щомісяця за медичне страхування. І це працює.

Петро Порошенко, попри багато років владарювання над певним (досить вузьким) пулом медіа, ніколи не розумів значення пропаганди. Здається, ні для кого не секрет, що під кінець його каденції на всіх телеканалах, крім приналежних Коломойському, було заборонено критикувати особисто президента. (На телеканалах Коломойського, коли хочете, цензура діяла прямо протилежно.) Але це не заважало телеканалам створювати картинки легендарних «зубожіння» і «зради» в цілому, критикуючи абстрактну «владу». Що апріорі ретранслювалося аудиторією на главу держави — ну бо у ставленні до ролі Царя ми, на жаль, не дуже відрізняємося від наших молодших братів росіян.

Порошенко програв, бо мав величезне самолюбство й не вмів його правильно використати. Зеленський виграв, бо має величезне самолюбство і, як професіонал, використав його у правильний спосіб. Питання в тому, що далі.

За кожним політичним лідером стоїть гігантська команда. Зеленський уже повторив помилку Ющенка — оточив себе «любими друзями», тобто, можливо, позбавив себе можливості адекватно сприймати реальність. Але він робить і ще гіршу помилку: сприймає президентство як продовження президентської кампанії. Водить журналістів по своїй адміністрації, переназиває її офісом, на повному серйозі збирається перенести її в музей Леніна… Робить шоу. І, схоже, не розуміє, що шоу скінчилося ще 21 квітня.

Тут і виникає цікаве питання: що буде, коли президент Зеленський це зрозуміє? Хто з його радників підкаже йому припнути телеканали на короткий повідок, «чтобы не было как у Порошенко?». І чи не вийде в результаті, як у Ющенка? З усіма наслідками у вигляді проросійського реваншу та нової війни?

Автор цих рядків хотів би помилятися — але поки що не схоже, що в кабінетах на Банковій над цим замислюються. Сценаристи звикли вважати, що це вони керують персонажами. А в реальності, де є реальні 73,22 %, і реальні 24,45 %, і реальні ті, хто не прийшли, — там усе навпаки. Там сценаристами керують персонажі.

Не біда, якщо цей досвід виявиться сумним для президента. Біда, якщо він виявиться неприємним для нас.