Запитання «Детектор медіа»: - Поки що міністр культури та туризму Оксана Білозір запам’яталася широкій громадськості трьома справами: Резніковича, Приходька та Стрембицького. А якщо б раптом міністром культури після помаранчевої революції стали ви − якими були б ваші перші кроки на цій посаді? Відповідають: Світлана Крилова, Лариса Менжуліна, Елеонора Рахліна, Валерія Врублевська, Сергій Блавацький, Олександр Зирін, Іван Лозовий, Власта Шовковська, Сергій Грабовський, Людмила Мірошникова та Тетяна Метельова.

Світлана Крилова, кандидат філософських наук, ведуча радіопрограми "Личность и судьба" на радіо "Ера ФМ":

- Во-первых, финансировала бы издание художественной литературы. Финансировала бы издание философской литературы, несомненно. Разобралась бы с телевидением, проанализировала качество программ, предложила больше психологических, культурологических программ. Конечно же, выделила бы средства на украинское кино. Наверное, попробовала бы открыть новым имена на эстраде, помогла бы новым творческим людям, мыслящим по-философски. На радио ввела бы больше бесед, больше интерактивного ведения программ. Чтобы больше слышать людей и их мнений. Причём, беседы были бы экзистенциально-психологического характера.

Лариса Менжуліна, кандидат філософських наук, докторант сектору культурної антропології Інституту філософії НАНУ, культуролог:

- Серед програмних культурних намірів, точніше, стратегій Оксани Білозір мені запам'яталася одна – бо приємно мене здивувала. Це її намір зробити ретельну інвентаризацію всіх шедеврів, якими володіють, але поки що таємно, запасники багатьох українських музеїв. Щоб нарешті ми мали повне уявлення про наші національно-культурні скарби, і щоб був повний доступ наших людей до цього скарбу. Думається, тут могло б виринути багато цікавих новин. Не знаю, чи здійснюється, чи хоча б почала здійснюватися ця стратегія, і вважаю, що якщо таке було проанонсовано, було б вельми доцільно тримали нас у курсі справи: що саме конкретно робиться стосовно цього задуму. Якщо міністр культури гучно започаткувала якусь культурну ініціативу, то щоб це обов'язково супроводжувалося досить конкретною і покроковою інформацією стосовно того, що було оголошено, і стосовно того, що діється. Щоб ми нарешті відійшли від традиції гучно щось проголошувати і потім спускати це на гальмах.

Скажу тільки про мій перший крок. Але перший крок має бути таким, який породжував би ланцюгову реакцію, системотворчим. Культурна політика має припинити бути культурним адмініструванням. Тобто, слід забути про модель ходоків до Ілліча, які випрошують копієчку на свої культурні потреби, на розвиток своїх культурних проектів. Треба стати каталізатором пробудження в наших людях волі до культури. А це може відбутися, тільки коли людина буде впевнена, що її ініціатива, ідея або проект можуть дійсно на щось вплинути, мають можливість бути почутими й реалізованими. І для цього, мабуть, треба було б каталізувати загальнонаціональний форум щодо культури, серію форумів щодо всіх її галузей. Кожна сфера культури є безмежною в самій собі; треба, щоб люди, які зсередини знають усі переваги та слабкі місця своєї галузі, мали б змогу долучитися до загальнонаціональної полеміки про подальший розвиток цієї галузі. І така полеміка мала б бути докладно висвітлена всіма можливими ЗМІ. Оскільки пасіонарність нації – це похідна від культурної ідеї, яка її обґрунтовує, якщо кожна людина не відчує себе особисто відповідальною за формування такої культурної ідеї України, культура як жива тут так і не народиться. Залишиться більш або менш вдале адміністрування. Треба консолідувати ті культурні сили, які вже зараз в Україні є. Міністр культури однаково ніколи не стане універсальним експертом у кожній галузі, його завдання – консолідувати тих, хто такими експертами є.

Елеонора Рахліна, краєзнавець, голова правління історико-краєзнавчого товариства "Кліо":

- Перш за все, я намагалася б створити сприятливий клімат для охорони культурних, архітектурних, археологічних пам'яток та збереження неповторності та індивідуальності України, зокрема, Києва. Оскільки повага до власних перлин творчості – це основа народної культури.

Валерія Врублевська, письменниця:

- Я, по-перше, хотіла б сказати, що не люблю адміністративних посад, і через те така проблема – якби я була міністром, зовсім не цікава. Але якби я таки займалася культурою, то перше, що я зробила б сьогодні в нашому суспільстві – за допомогою культури та мистецтва намагалася щось пояснити людям, об'єднати їх і ніколи не ділити. Бо суспільство розколоте, і нічого ми не побудуємо, якщо будемо займатися різними баталіями. Бо той, хто ділить, хоче мати якийсь зиск. Не може бути, щоб просто так. Це перше. По-друге, в культурі багато різних шарів, і всі вони мають право на існування. Мені здається, що міністр культури – це не адміністративна посада, не розпорядницька, а, так би мовити, опікунська, посада опікувача культурою. Бо добре в промисловості на чомусь наполягати, щось відстоювати, а в культурі треба щось підтримувати, знаходити те, що треба підтримати. Що б я робила, то першим чином домагалася б фінансування, збагачення культури. Щоб міністерство, зокрема, було багатим. Або шукала б сама шляхів збагачення міністерства – бо без грошей, самі розумієте, нічого зробити не можна. Треба, щоб був захист культури. Колись культуру фінансували за залишковим принципом, а зараз узагалі невідомо як. У мистецтві завжди є люди, які створили собі ім'я, і ті, які тільки починають. Хотіла б, щоб у нас було багато різного рангу премій саме для молодих, щоб підтримати в них вогонь творчості. Бо коли я батькові сказала, що буду письменницею, він спитав: а яка професія буде? Той, хто займається мистецтвом, той не має на що жити. От кажуть, нема української книжки. Але я майже 20 років писала біографічний роман про Ольгу Кобилянську. Документи, по-справжньому унікальні, зібрані в ньому. Але я 2 роки не знаю, де його надрукувати. Або в театрі сказали: дай 10 тисяч, і ми поставимо твою п'єсу, яку визнав такий видатний режисер, як Віктюк. А де ж я дістану 10 тисяч? Ходити жебрати – теж не дуже приємна річ. Немає можливості реально щось зробити. А щодо української книги? Російською мовою навіть легше надрукувати, ніж українською.

Сергій Блавацький, магістр факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка:

- Якби я був радником міністра культури України, до порад якого він би прислухався, я б порадив йому зробити такі речі:

1. Передусім, звернути увагу на рівень моральності у культурній царині України та зробити все можливе, щоб виправити ситуацію на краще (практичні рекомендації: підвищити вимоги до культурного рівня радіомовлення FM-станцій (поєднувати естрадну музику з класикою); знизити ціни на квитки до театру та збільшити фінансування театральних труп; провести інформаційну кампанію на українських телеканалах щодо важливості поваги до старших, пошани традицій та культури народу, толерантності до інших народів, інвалідів, соціальних груп, et cetera.

2. Налагодити конструктивну співпрацю з журналістським корпусом, дослухатися до слушних порад, проводити щотижневі прес-конференції та брифінги.

3. Системно підійти до комерціалізації українського інформаційного продукту (передусім, телесеріалів та кінофільмів, а також української естради). Збільшити фінансування кіностудії імені Олександра Довженка та Одеської кіностудії, підвищити матеріальне стимулювання молодих і талановитих кінорежисерів, продюсерів та сценаристів. Залучати іноземних кінорежисерів (передусім, європейських та американських) до співробітництва з українським кінематографом.

4. Розробити державну програму з захисту авторського права українського інформаційного продукту за кордоном.

5. Розробити державну програму з фінансування гастрольних турів українських виконавців у Росії, ЄС, Канаді та США.

6. Зробити все можливе, щоб відновити сільські кіноклуби та надати їм на безоплатній основі за рахунок Мінкультури українські кінофільми. Координувати діяльність з Міністерством освіти України у питанні розвитку сільських бібліотек.

7. Популяризувати етнічну музику різних регіонів України на державних радіостанціях, сприяти гармонійному розвитку традицій українського народу.

Олександр Зирін, незалежний телевізійний оглядач:

- Єдиний і потужний важіль, який може вивести українську культуру на новий якісний рівень – це відповідне професійне ставлення до вітчизняного шоу-бізнесу. Тільки забезпечивши рівні умови (з будь-ким!) існування і роботи українських суб’єктів шоу-бізнесу у власній країні, ми утвердимо моду на українську культуру, створимо відповідні економічні засади, забезпечимо потрібні надходження до бюджету. Зробити це можна швидко, якісно і в межах ДІЮЧОГО законодавства.

Наступний етап – коректно ці надходження спрямувати в потрібному напрямі. Оскільки мова йде про чи не єдине в нашій країні фантастичне джерело відмивання грошей, робити цього ніхто не береться. Принаймні, ніхто цього не задекларував. А відтак: по третє – на посаді міністра культури, а до того ж туризму навряд чи мені б забезпечили належну державну охорону.

І четверте: все сказане вище − абсолютно спокійне, зважене й серйозне.

П’яте: питання працевлаштування тих або інших функціонерів чи не функціонерів − дрібнота, якою мав займатися дрібний клерк Міністерства, чи то турист чи то культурист.

Іван Лозовий, президент Інституту державності і демократії:

- Для будь-якої людини на такій важливій посаді, як міністр культури, першочерговий пріоритет − це “перевантаження” української культури в розумінні її оживлення, зарядження енергією та вихід на якісно новий рівень у побуті. Зараз цей процес відбувається більш-менш органічно, але стихійно, виходячи з очікування ключових діячів як, наприклад, керівників фестивалю “Таврійські ігри”, на якому раніше значну перевагу мали іноземні виконавці.

Але процес відновлення української культури можна стимулювати через заохочування ключових ділків, від яких дуже багато залежить, від тих, хто контролює фінанси.

За часів кучмізму мене завжди обурювало (серед багато чого іншого) зневажливе ставлення так званих олігархів до української культури. Вони нахапалися і навіть накралися за рахунок українського господарства, але найчастіше навіть не проявляли елементарної поваги до тієї країни, яка стільки їм дозволила, натомість фінансуючи іноземних співаків, митців тощо. Заохочувати їх, серед інших, цікавитися і підтримувати українську культуру потрібно як через відповідну економічну політику, перш за все у сфері оподаткування, так і через виступи Президента, Прем’єр-міністра, зустрічі з представницькими колами продюсерів, організаторів та фінансистами, використовувати інші заохочення як, наприклад, доступ до державних діячів.

З іншого боку, розбірки з кадрами та підлеглими структурами вимагають надзвичайно ретельної підготовки і не повинні проводитися одразу. Такий підхід, можливо, повинні були використати й інші міністри, крім міністра культури.

Власта Шовковська, телеведуча, канал СТБ:

- Якщо б я несподіванно стала Міністеркою культури, то перші кроки були б такі:

1. Спостерігаючи за Прем’єркою Тимошенко, вчилася б у неї домовлятися з опонентами, знаходити гроші й правильно їх витрачати (у моєму випадку на розвиткок українського кіно та театру). Маючи поряд із собою такий наочний приклад, варто обов’язково ним скористатися.

2. Усіма силами намагалася б не руйнувати театр чи кіно за вказівками деяких ображених митців, а, навпаки, шукала б шляхи для відродження культури та повернення глядача до зали.

3. Для цього майже щовихідних проводила б благодійні акції, фестивалі, міжнародні форуми... Одним із таких заходів міг би стати альтернативний рок-фестиваль, тощо.

Може, мої перші кроки були б і не таким сильним власним піаром, але дійсно вірними та правильними.

Сергій Грабовський, заступник головного редактора журналу “Сучасність”:

- Класична формула “якби я був міністром”, мабуть, тут не зовсім добре працює. Адже не випадково Юлія Тимошенко сказала: культурою у нас займається Віктор Андрійович. Я далекий від думки, що кожне призначення і звільнення у системі мінкультуризму визначає особисто Президент, але слова Прем‘єра, мабуть, не є випадковими. Отож, найпершою умовою (і першою дією), коли б могло одразу скінчитися моє міністрування, стала б умова: а) незалежності від Президента з його Секретаріатом і б) створення при міністерстві поважної Громадської ради із достойників культури та інтелектуалів – так, щоб жодна серйозна культурницька справа (навіть схвалена Президентом, Прем‘єром і парламентом) не могла початися без санкції цієї ради (ясна річ, таку річ слід було б провести законодавчо). Все інше – це дрібничка у порівнянні з цим.

Людмила Мирошникова, кандидат философских наук, доцент:

- Почему в Европе опера – один из наиболее почитаемых жанров музыкального искусства? А проблема пустого зала столь же нелепа, как у нас – полного? Почему украинские симфонические оркестры звучат совсем не так, как французские или английские? Где еще в мире в здании консерватории (или, если угодно, Государственного университета искусств) вольготно расположились казино, бильярдные залы, многочисленные бутики? Какая другая страна так трогательно и в ущерб собственной заботится о бурно развивающейся соседской кино- и телеиндустрии? Где еще руководитель крупнейшей государственной киностудии гордится тем, что оживил вверенное ему хозяйство, сдав его в аренду?

Никто не считает потери, мало кто скорбит над утратами. Все просто понимают, что они катастрофичны. Надо честно признать, что сохранить былую инфраструктуру культуры не удалось: рыночные отношения проникли в нее не оздоравливающей инициативой и конкуренцией, а банальным воровством и коррупцией.

Поэтому:

1. Необходима НАЦИОНАЛЬНАЯ КУЛЬТУРНАЯ ДОКТРИНА УКРАИНЫ – не декларативный, а правовой документ, Закон. Здесь должны быть зафиксированы не побитые молью советских времен, а современные статусные отношения в культуре и искусстве. Без такого документа любые действия Министерства будут производить впечатление хаотичных и бессистемных, а любые попытки реформировать культуру путем кадровых «революций» обречены на унизительные проигрыши в судах. Без такого документа вряд ли удастся решить и проблему возврата разворованного и наказания виновных.

2. НАЦИОНАЛЬНАЯ КУЛЬТУРНАЯ ДОКТРИНА УКРАИНЫ должна стимулировать инициативу и конкуренцию в культуре: институт продюссирования, частные театральные антрепризы, выставочную, гастрольную деятельность. Достойные выстоят. И станет ясно, что Культура – не иждивенка. А Искусство – национальное достояние. Министерство культуры − не касса и не собес, а подведомственные ему театры, музеи, библиотеки и учебные заведения – не филиалы собеса на местах.

3. Приоритеты Министерства культуры:

 Институт продюссирования. Украина остро нуждается в продюсерах − высокообразованных специалистах, талантливых менеджерах, аналитиках и интуитивистах, способных на сотворчество в конкретном виде искусства. Таких продюсеров в Украине не готовят. До тех пор, пока мы их не вырастим, победа в Каннах Ю. Стрембицкого будет абсолютно нетипичным (не у каждого есть такая жена!) чудом. Увы, но национальные особенности продюсерского ремесла сводятся к навыкам «делать бабки» на культуре. Это тупиковый путь.

 Возрождение исполнительских школ (фортепианной, скрипичной, вокальной), еще сравнительно недавно вполне конкурентоспособных не только в Европе, но и в мире. Это длительный, трудный, но реальный процесс.

 Опека над сетью школ для особо одаренных детей – уникального, не имеющего аналогов в мире наследия советской поры. Именно здесь должна формироваться будущая творческая элита Украины, ее гордость, ее «золотой» генофонд. Выполнять эту задачу сегодня школы для особо одаренных детей не в состоянии: общество о них забыло, а Министерство давно искало возможность доверить сие ярмо местному бюджету.

Тема моей докторской диссертации звучала так: «Искусство управления и управление искусством». Идея была простой, но, не постесняюсь сказать, – революционной: если в математике от перемены мест слагаемых сумма не изменяется, то в нашем случае все наоборот. Искусство управления немыслимо без сложных системных подходов, изощренных, юридически выверенных действий. В то же время управление искусством – это всего лишь лишенное смысла словосочетание. История ХХ века наполнена многочисленными примерами трагических результатов противоестественных попыток «рулить» искусством. Апокалиптические видения в живописи, музыке, литературе, киноискусстве − не что иное, как насильственное разрушение красоты – дитя свободного (не управляемого) духа.

Тетяна Метельова, старший науковий співробітник Українського центру культурних досліджень:

По-перше, я б не погодилася із твердженнями, що Оксана Білозір запам’яталася лише цими справами. Мені особисто вона запам'яталася передусім і своєю пропозицією звернутися по допомогу у справі культурного розвитку України до старійшин – культурних діячів та створити раду старійшин при Міністерстві культури, і своєю завжди визначеною і незмінною політичною позицією, принаймні, починаючи з 1999 року.

Можливо, тим-то й запам'яталася ідея ради старійшин, що на її, Білозір, місці я сама б теж звернулася по допомогу до тих, хто знає проблеми культури з усіх боків на практиці і з власного життя. І, мабуть, через свій життєвий досвід має особисте уявлення про найкращі шляхи їх розв'язання. А що ж до гучних справ, і чи потрібні вони були як перші кроки... Мені доводилося щільно спілкуватися з діячами в галузі українського кіномистецтва (не буду говорити про театр – бо знаю про ситуацію з ним із чужих слів), але ситуація зі зняттям директора кіностудії аж ніяк не однозначна. Багато хто з людей відомих і талановитих прагнули цього довгий час і зараз зітхнули вільно і з надією. Припускаю аналогічну ситуацію і в театрі Лесі Українки, адже окрім обурення нинішніх працівників, що перебували особисто під головуванням знятого директора, існує значна кількість тих, хто змушений був покинути стіни цього закладу за часів його керування ним. І вони позицію Міністерства культури підтримують.