Відповідають: Вахтанг Кіпіані, Юрій Якименко, Альбіна Трубенкова, Олексій Мустафін, Валерій Іванов, Анатолій Дімаров, Анатолій Зубков, Ігор Лосєв На запитання "Детектор медіа": "Чи згодні ви з нашим Президентом, який, оцінюючи сто днів повноважень нової влади, сказав: "Свобода слова й незалежні ЗМІ стають в Україні реальністю"?

Відповідають: Вахтанг Кіпіані, Юрій Якименко, Альбіна Трубенкова, Олексій Мустафін, Валерій Іванов, Анатолій Дімаров, Анатолій Зубков, Ігор Лосєв

3 травня у світі відзначають День свободи (незалежності) преси. Святкуватимуть і в Україні. Незалежна медіа-профспілка збирається на «маївку» й планує низку акцій.

Водночас Національна Спілка журналістів виступає зі зверненням, в якому звинувачує владу в «особливому цинізмі». А ще закликає Президента України «дати принципову оцінку державним чиновникам, які в силу власного невігластва чи зарозумілості не відають, що творять, зіштовхуючи між собою журналістів, а через них – і різні прошарки суспільства.» Віктор Ющенко в цей же час стверджує :"Свобода слова й незалежні ЗМІ стають в Україні реальністю".

Що це? Різне бачення дійсності? Намагання налаштувати громадськість на позитив і конструктивну діяльність - з одного боку? І намагання захистити права тих керівників медіа, які відпрацювали за "темниками" всю виборчу компанію і яким нова влада зараз пропонує піти у відставку, особливо на вдаючись у питання щодо реальної відповідальності самих журналістів за політику власних видань - з боку іншого? Чи це правило маятника, яке спрацювало в соціумі? Посилатися на Майдан уже трохи непристойно. Всі ми тоді пережили шок і якийсь час перебували під наркозом очікування такої бажаної нами реальності. І за старою звичкою, зробивши великий самостійний крок, почали знову просто чекати - замість того, щоб продовжувати виборювати. Між тим, Майдан залишився – просто змінився його формат. Про це говорять наші експерти, відповідаючи на запитання «Детектор медіа»:

Вахтанг Кіпіані, головний редактор програми „Подвійний доказ”:

- В оприлюднених „Барометрах свободи слова” Інституту масової інформації за лютий-березень 2005 року можна спостерігати деякі (на мій особистий погляд, суттєві) зміни у відносинах держави та суспільства. Ці факти, а також відчуття настроїв, пануючих у київській журналістській спільноті та соціологічні дослідження, дозволяють стверджувати, що ми є свідками початку фундаментальних змін у стосунках влади та медіа.

1. Протягом цих місяців жоден журналіст не був вбитий і не зник без вісти.

2. Арештів та затримань – теж не було.

3. Побиття, нападів, залякування – 0.

4. За цей час не було подано жодного нового судового позову представників центральної влади до ЗМІ. І лише один позов чиновника регіональної влади – ця справа ще не розглядалася в суді.

З недоліків, про які варто сказати: 1) Відсутність чіткої позиції виконавчої влади про свою непричетність до так званого „переслідування” телеканалу „НТН”, що дозволяє раз за разом пускати піарівську хвилю проти Ющенка; 2) недопущення навколотелевізійної громадськості до складу Національної ради з питань телебачення та радіомовлення (хоча з юридичної точки зору ніби все законно); 3) очевидне підсилення УТ-1 замість реорганізації та створення на його технічній базі Громадського телебачення.

Юрій Якименко, експерт Українського центру економічних і політичних досліджень ім.О.Разумкова:

-На мій погляд, можна погодитися скоріше з першою частиною ствердження Президента. Так, свобода слова дійсно стає реальністю, влада не надсилає на телеканали “темники”, опозиція присутня в інформаційному просторі значно більше, ніж раніше, їй дають можливість говорити прямою мовою, в новинах подають альтернативні точки зору. Це, безперечно, позитив.

Що стосується незалежності ЗМІ, то в питанні їх економічної незалежності відчутних зрушень практично не відбулося. Телепростір залишається розподіленим між основними фінансово-політичними групами. Суспільне мовлення, яке було б залежним тільки від потреб суспільства, а не від фінансових донорів – держави чи інших, поки існує лише на рівні концепцій. Переважна більшість друкованих ЗМІ в центрі і регіонах – так само економічно залежні від своїх засновників. Тобто, говорити про незалежність ЗМІ можна тільки як про бажане, але не дійсне.

Альбіна Трубенкова, керівник проекту Proeuropa.info, редактор відділу політики УНІАН:

- В Україні після зміни влади можна говорити поки що лише про те, що є шанс для створення передумов для забезпечення прозорості та відкритості у відносинах влади та ЗМІ.

Не можна говорити, що після помаранчевої революції в Україні одразу раптом з’явилася свобода слова. Це ілюзія. Мають бути певні кроки з боку органів влади та менеджерів ЗМІ, а також у самому журналістському середовищі для забезпечення передумов для початку цього процесу.

Передусім йдеться про умови роботи журналіста: його заробітна платня має бути виведена з «тіні», що унеможливить „фінансовий тиск” з боку менеджменту, який, у свою чергу (як іноді складається враження від перегляду теленовин та преси) вже переорієнтувався і намагається довести свою відданість вже новій владі.

Якщо, наприклад, у впливовій щоденній газеті, яка роками подавала лише „єдино правильну” позицію пана Кучми, тепер в кожному номері починають друкувати по десять фото пана Ющенка, це якраз і не говорить про наявність якісних змін у вітчизняному медійному просторі.

Нова влада повинна також навчитися бути „терпимою до критики” на свою адресу. Втім, іноді здається, що спрацьовує інерція – згадаймо хоча б так звану заяву до ЗМІ, яку підписали і Мороз, і Тимошенко, і Томенко, і Литвин із закликом припинити інформаційні війни та дискредитацію нової влади. Чим це відрізняється від закликів кучмівського періоду не дискредитувати владу?

Мають бути чіткі критерії у відносинах влада-ЗМІ, рівний доступ різних медіа до інформації. Наскільки ми просунулися на шляху до свободи слова за ці три місяці, важко сказати. Зрозуміло лише, що вже час переходити від декларацій про підтримку свободи ЗМІ до конкретних дій.

Влада має забезпечити передумови для легалізації зарплат у мас-медійній сфері, а також втриматись від спокуси ділити ЗМІ на „хороші” та „погані”, на ті, які „дискредитують”, і ті, які „правильно висвітлюють”... А в самих редакціях треба було би підписати колективні угоди, визначити чіткі правила гри, щоб журналіст відчував себе і відповідальним, і вільним.

Олексій Мустафін, шеф-редактор інформаційно-аналітичної служби телеканалу"Інтер":

- Президент - великий жартівник. А, може, він живе в іншій країні? Бо в Україні реальністю стає, так би мовити, "просвещенный кучмизм", і усіма наслідками, що витікають із цього.

Нова влада пообіцяла не розсилати "темники", але замість цього ЗМІ намагаються керувати у телефонному режимі і погрозами через "третіх осіб". Про дзвінки з рекомендаціями з парламентської трибуни заявив навіть Андрій Шевченко, якого важко запідозрити у бажанні дискредитувати нових керівників держави. Губернатори чомусь вважають своїм першим завданням не вирішення нагальних потреб ввірених їм регіонів, а розстановку "правильних" кадрів у місцевих медіа. Віце-прем'єр урочисто обіцяє не підраховувати кількість негативних публікацій про владу у ЗМІ, але державний секретаріат видає спеціальний папір, яким зобов'язує це робити місцеві адміністрації. Сам Державний секретар у цей час вивчає, чи не відстають бува якійсь телеканали від поступу прогресу і публічно сварить тих, хто розповідає про президента не те, що хоче сам президент. "Громадське радіо" припиняє своє існування, бо частота, на якій воно могло б мовити, знадобилася більш "поступово-прогресивному ФМ", яке суто випадково виявляється близьким до одного з мешканців будинку на Банковій. Замість "справи 5 каналу" прокуратура встигає наробити цілий букет справ "неправильних каналів" - КРТ, НТН, ТЕТ. Деякі засоби масової інформації у їхніх власників просто відбирають, деякі - закривають. І просто шалені зміни демонструє моніторинг згадувань політиків у ЗМІ - Ющенка зараз показують частіше, аніж Кучму (коли той був президентом).

Може , саме тому Президент так оптимістично налаштований? А, може, саме так він і розуміє свободу слова і незалежність ЗМІ? На початку 20 сторіччя це називалося "готтентотською логікою" - мовляв, коли в мене вкрали корову - це злочин, а коли я вкрав корову - це мало не подвиг. На початку 21 сторіччя треба знайти політкоректніший термін. Сподіваюся, що Президент хоча б не хоче, щоб це називали "ющенківською логікою".

Валерій Іванов, президент Української академії преси:

- Це занадто оптимістична оцінка. Звичайно ситуація з свободою слова стала в Україні кращою, але говорити про дотримання демократичних стандартів свободи слова ще зарано. Спостерігається деякий відкат, адже зустрічі в кабінеті Лубківського нагадують зустрічі в кабінеті Васильева. Це прихована цензура. Не має права державний чиновник визивати до себе менеджерів телеканалів, і щось радити або оцінювати роботу провідних телеканалів, як це робиться зараз.

Заяви Зінченка і Лубківського щодо Суспільного мовлення свідчать про те, що в них відсутня уява про існування вільних мас-медіа, і що вони досі живуть в авторитарному суспільстві. Державні медіа не можуть існувати в демократичному суспільстві. На жаль, пан Президент помиляється щодо ситуації зі свободою слова в Україні.

Анатолій Дімаров, письменник, лауреат Шевченківської премії:

-Свобода слова не зовні, а всередині нас. Жодна вказівка згори (хай то будуть висловлювання Президента чи щось інше) не стануть запорукою вільних висловлювань журналістів (сам починав газетярем в 40-ві й пропрацював в ЗМІ півтора десятка років). Людину можна змусити мовчати, але не підштовхнеш говорити, доки в неї не буде такого бажання. Інша річ, що в людей нищили прагнення вільно висловлюватися, вони звикли до цього. Саме тому й не можуть позбутися звички чекати команди, а тоді говорити хором. З людей робили слухняні об’єкти, а ми ж усі суб’єкти. Тим то й цінна суб’єктивна журналістика. За великим рахунком, всі журналісти суб’єктивні. Їхня суб’єктивність полягає навіть не в коментарях, а в тому, які саме факти й яким чином вони відбирають і групують. Чим більше у нас буде суб’єктивних журналістів (людей, які мають власну думку, позицію), тим краще. Бо тоді й люди, споживачі журналістського продукту, вчитимуться думати й вільно висловлюватися. Вони ставатимуть суб’єктами, особистостями, тобто, людьми , здатними свідомо розбудовувати свою державу.

Не розумію я й нетерпимості в журналістському середовищі. Скажімо, дискутують, заборонити чи ні працювати Піховшеку. Та хай собі буде! Сам я спочатку його авторські передачі дивився, згодом перестав. І це єдина заборона в цивілізованому суспільстві. На рівні конкретної людини. А є ж, мабуть, і нині глядачі, яким Піховшек подобається. Не стане їх – і Піховшек перекваліфікується, або зміниться, як журналіст. Останнє йому важче буде робити, бо уже має певний імідж, є носієм конкретного світобачення. Треба також відстежувати, які саме телеглядачі полюбляють авторські передачі того чи іншого тележурналіста й за що. Для демократичної влади це б стало поштовхом для змін у власній ідеології, врешті-решт, саме влада мусить відповідати вимогам суспільства, а не навпаки.

І ще. Можна створити умови для свободи слова, але не можливо забезпечити її Указом чи іншим рішенням. Не варто й очікувати швидко кардинальних змін. Журналісти самі в своєму середовищі мусять ініціювати такі зміни, закріплювати їх власними вчинками, переконувати демократичну владу в необхідності змін і вимагати їх від неї, коли вона не є демократичною або є не зовсім демократичною.

Анатолій Зубков, журналіст:

-Ковтнувши озону вільного самовираження на Майдані, журналісти, як на мене, не дуже добре почуваються в нинішніх українських реаліях. Очікували – одне, отримали – інше. Зокрема, і адміністративний тиск, уже під помаранчевими прапорами. Прикладів утисків слова можна наводити чимало й кількість їх зростає. Скажімо, з початку року припинив своє існування , як на мене, найкращий радіо-проект виборчого періоду „Громадське радіо” – чесний і непідвладний олігархам та чиновникам колектив зробив суттєвий внесок у перемогу недавньої опозиції, допоміг їй стати владою. І що?..

Нещодавно прикрили обласні газети „Вісник” та „Вісті тижня плюс” у Закарпатті. На початку квітня наклали арешт на майно кіровоградського тижневика „Ведомости плюс”. На Сумщині місцева влада примушує обласне телебачення висвітлювати події „так, як треба”. Звільнено із дуже сумнівною мотивацією редактора краснопільської газети „Перемога”. У Чернігові податкова міліція побила члена Асоціації парламентських журналістів Валерія Голубцова. Називаю лише відомі всім, оприлюднені в квітні Громадською радою захисту свободи слова, факти. Кожен журналіст, впевнений, може продовжувати цей сумний перелік.

Особливо потерпають регіональні журналісти. Ви можете собі уявити ситуацію, щоб, скажімо, в якійсь із „районок” минулої осені вийшов матеріал проти тодішнього прем’єра ? То що, треба на цій підставі всіх місцевих редакторів звільнити? Так ні, звільняють не всіх, лише незручних сьогодні. Зрештою, можна припустити, що журналісти, як і пересічні люди, порушують закони. За це, зрозуміло, їх треба карати. Але ж мусить це робити суд, а не місцевий чиновник, який, вчасно зорієнтувавшись, постояв під помаранчевими стягами й тепер себе вважає гідним вибудовувати регіональну політику, й інформаційну зокрема, під себе.

Чиновники, та й узагалі телеглядачі, слухачі, читачі можуть любити чи не любити якесь видання або програму в ефірі, погоджуватися або сперечатися з думкою авторів – то їхнє право. Але мають поважати іншу думку й журналіста, особливо. Бо це є лакмусовим папірцем на наявність демократичних цінностей у суспільстві.

Журналісти, зі свого боку, мусять прагнути фаховості, а не вмощуватися на прокрустовому ложі „опозиційності” чи „провладності”, яким би зручним воно їм не здавалося і яких би вигод не обіцяло. У цьому контексті треба говорити про журналістську солідарність, здорову корпоративність, але це вже інше, досить широке, питання.

Ігор Лосєв, кандидат філософських наук, доктор Національного університету "Києво-Могилянська академія":

- Сьогодні розмови про утиски преси, дійсно, втратили сенс. Ситуація зі свободою слова і за часів Кучми була не така вже погана. Тоді теж існували видання, де можна було писати все, що завгодно. Нині лінія свободи слова має проходить не між журналістом і державою, а між журналістом і власником, власником і редактором.

Сьогодні проблемами свободи слова ЗМІ є заангажованість власників, самоцензура, корупційність ЗМІ, аморальність і продажність журналістів. Це і є реальною загрозою свободи слова. Журналістському співтовариству треба критично поглянути на себе. Ось де криється таємниця свободи слова.

Довідка "Детектор медіа":

3 травня у всьому світі відзначають День незалежності преси.

Всесвітній день свободи преси присвячений річниці Уїндхоукськой декларації, складеної африканськими журналістами в 1991 році. Вона містить виклад основних принципів існування вільної, незалежної і плюралістичної преси на африканському континенті і в усьому світі. Декларація заявляє, що вільна преса абсолютно необхідна для демократії і є основним досягненням людства. Прийняття Уїндхоукськой декларації стало справжньою віхою у боротьбі за свободу преси, що невпинно ведеться у всіх регіонах світу.

В часи, коли в багатьох країнах світу права людини і демократичний розвиток перебувають під постійною загрозою, ніхто не вправі бути спокійним. 3 травня - це день, коли медіа можуть нагадати владі і суспільству про величезне значення свободи преси і розповісти про хід боротьби за неї, що триває. Всесвітній день свободи преси існує для того, щоб віддати данину поваги людям, що стали жертвами в боротьбі за свободу преси, а також у черговий раз спробувати привернути увагу уряду, що позбавляє своїх громадян цього фундаментального права людини. Головне завдання святкування 3 травня полягає в тім, щоб донести до всіх і кожного ідею про те, що журналісти повинні мати право виконувати свій професійний обов’язок вільно і не побоюючись переслідування.