Тарас Петрів, завідувач кафедри міжнародної журналістики Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка:

– Те, що зараз презентується, є недостатнім для повного представлення України на міжнародній арені. Адже Україна значно багатша за вузьке коло перелічених проблем. Що ж стосується медійного відображення дискусії довкола цих питань, то воно теж є недостатнім, і насправді це все відбувається далеко не в контексті громадського контролю. На жаль, поки що брак певного адміністрування та досвіду у вирішенні цих питань не дає, певно, можливості нашим новим чиновникам дуже швидко організовувати публічну дискусію.

Інформація, яку надають ЗМІ, не повною мірою відображає і сутність дискусії. ЗМІ мало приділяють цьому уваги, і взагалі дуже неглибоко займаються цією проблематикою. У нас переважно відбувається передання меседжів владних структур.

Це відбувається тому, що мас-медіа під впливом тисків останніх років звикли до простого передавання інформації, створюючи надзвичайно мало аналітичних контентів. Дуже шкода, що зникли з українського телебачення програми на зразок „Останньої барикади” або ще колись, наприклад, виходила культурологічна програма „КІН”.

Володимир Золоторьов, оглядач, журнал «Профіль»:

– Сам факт революции привлек внимание к нашей стране, что вполне естественно, потому что до сих пор нас воспринимали как серое пятно на фоне Европы, очень трудно было понять, что мы из себя представляем. И вдруг все изменилось – понятно, что на этом фоне выросло внимание. Но, с другой стороны, вот та же история с «Евровидением» показывает, что реальная культурная жизнь страны находится так глубоко, что ни СМИ, ни другие общественные институты пока не приспособлены, чтобы показать своему потребителю правдивое состояние дел. Потому Евровидение началось со скандала: пришла, можно сказать, никому не известная команда, представила довольно слабую вещь, которая и победила…

Тем не менее, я считаю, что у нас есть хорошие команды, которые представляют рок-музыку. Если говорить о другой музыке – тоже есть хорошие представители, но о них никто не знает. И новая власть в этом отношении идет старым путем. И со своей стороны СМИ тоже ведут себя по старинке, ведь все мы оказываемся в плену старых представлений: дескать, зачем писать о том или ином деятеле, если о нем никто не знает? Все, кто работал в газетах и журналах, знают, что редакторы не хотят связываться с новыми людьми. Пишут о тех, кто уже известен, а известны они, потому что о них пишут. И получается такой замкнутый круг. И я не вижу желания выйти из этого круга. В отличие от западных коллег, наши журналисты не ищут таланты самостоятельно.

У нас все варятся в собственном соку, и революция пока ничего не изменила. Остается лишь надеяться, что изменится отношение финансистов к СМИ, и они поймут, что СМИ могут приносить прибыль. Если это случится, СМИ будут вынуждены заниматься поисками талантов. Тогда у нас внутри сложится картина того, что мы представляем, – и вовне тоже станет ясно, что такое наша страна. А пока что страна внутри новая, а снаружи оболочка все та же, крутятся одни и т е же фигуры, которые давно тут крутятся, если говорить о культуре, либо чисто конъюнктурные проекты, как «Гринджолы».

Марина Пирожук, політичний оглядач радіо „Свобода”:

– Щодо ЗМІ, то суспільство не отримує повної інформації, особливо нині, і не тільки в цьому питанні, а і з інших суспільно значущих питань так само. Тобто старі проблеми великою мірою залишаються, незважаючи на те, що влада вже нова. Суспільно значущі речі недостатньо висвітлюються або ж взагалі не порушуються, а якщо порушуються, то не пояснюються достатньою мірою суспільству. Чому такі проблеми залишаються? Можливо, це той синдром, та хвороба, яка сиділа в багатьох журналістах – самоцензура. Хоча, без сумніву, варто сказати, що ЗМІ стали більш вільними, більш відкритими, ніж за режиму Кучми, але не до кінця. Гадаю, щоби подолати стиль, звичку працювати в такому режимі, можливо, потрібен якийсь час, приклад. Хоча – з іншого боку, й прикладів було достатньо, тому що і за часів Кучми працювали незалежні ЗМІ, які компенсували те, що не робив весь мас-медійний загал… Але чомусь це не стає практикою медіа, які представляють мейнстрім…

Алла Мігай, ведуча НТКУ, композитор:

– Про Бієнале нічого не знаю. А якщо я не знаю, то, напевне, і мої передачі туди не потраплять. Перший Національний завжди мало представляв і представляє свою продукцію на міжнародних фестивалях, бо не має коштів на проїзд і харчування своїх представників за кордоном. (Останній фестиваль, на якому я була – Сахалін-93. Моя авторська програма виборола третє місце в конкурсі, а до того ми з режисером з успіхом представляли дитячу передачу “Подарунок” на Міжнародному фестивалі “Пост-Монтре”.) Існує неповажне ставлення до Першого Національного, яке штучно нав'язується глядачам з боку комерційних каналів – відсутність реклами передач, розкрутки ведучих-особистостей, які в нас працюють не гірше за ведучих інших каналів, штучне заниження рейтингів передач тощо. Не дивлячись на це, УТ-1 продовжує виробляти власні оригінальні передачі національною мовою, на відміну від "ретрансляторських" комерційних каналів, не здатних створити, а не поцупити оригінальний проект. Можливо, є винятки, але я таких не наведу, бо не згадаю.

Євробачення з точки зору професійного музиканта – не того рівня фестиваль, на який треба випхатися будь-якою ціною. Минулого року Україна була представлена найкращим чином – Руслана виграла з величезним відривом від представників інших країн. Стежачи за цим конкурсом останні кілька років, я не виділила для себе жодної цікавої пісні або музичної композиції. Вокалісти на рівні Алсу, естетика консервативної Європи 80-х років. Одним словом, самодіяльність нижче середнього. "Ґринджоли" можуть сколихнути болото Євробачення своєю живою енергетикою, та не більше. Це теж самодіяльність. До того ж, пісня "Нас багато" зроблена не в європейському стилі, її форма і ритми американізовані. Молодим така музика подобається. Але ж Руслана перемогла завдяки саме українським національним джерелам своїх "Диких танців"! Мені здається, що треба закріплювати у світі свою культуру, а не вторинну американську. З іншого боку, наше завдання – не перемогти на Євробаченні, а провести фестиваль на європейському рівні.

Про українське кіно боляче писати, бо його в нас немає. Один-два фільми на рік, яких ніхто не бачив. Жодного касового фільму. Жодного україномовного фільму для дітей. Щось знімається для конкурсів, але хіба кіно існує для конкурсних переглядів? Цікаве касове кіно – це, в першу чергу, економіка країни. Голлівуд годує Америку. А у нас геніальні актори і режисери старіють і вмирають нереалізовані або за копійки "продаються" в Росії. Українське кіно нам не відродити, бо його і не було. Його треба створювати спочатку. Це – першочергове завдання нашої культурної політики. І починати треба з дитячих фільмів, з мультфільмів, не шкодуючи коштів, якщо ми хочемо зберегти націю.

Щодо обсягу і якості інформації у наших ЗМІ для розуміння сутності дискусій навколо культурницьких проектів, то, на жаль, я не маю змоги дивитись усі програми ТБ. Здається, було кілька обговорень конкурсу Євробачення на Першому Національному, "1+1"… Більше ця тема "обсмоктується" в сім’ях, коридорах, у чергах, метро тощо…

Катерина Щоткіна, оглядач культури, газета „Дзеркало тижня”:

– Конечно, внимание, которым одарили Украину, дает немалые возможности – о нас хотят узнать, и нам следовало бы удовлетворить любопытство. Однако когда мы выходим в свет, где нас почти не знают (хоть и сильно интересуются), и в котором мы хотели бы произвести приятное впечатление, мы должны учитывать не только собственные представления о том, что «красиво», но и вкусы мира. Особенно, если мы хотим показаться ему «своими». При этом, разумеется, следует также учитывать свои сильные стороны. Если нам удастся найти хрупкий баланс между собственной самобытностью и тем языком, на котором привычно разговаривает европейское искусство, золотой ключик у нас в кармане.

Теперь о конкретных проектах – «Грынджолах» и Бабаке (т.к. я не совсем понимаю, как «события в украинском кино», сводящиеся пока к беспросветной говорильне, могут нас «презентовать в мире»). Оба достаточно самобытны – каждый по-своему. «Грынджолы» модно-оранжевые, проект Бабака укоренен в фольклор. Т.е. одно из условий выполнено. Как быть со вторым? Не хотелось бы «выигрывать» исключительно за счет скоротечной «моды на украинское». И уж тем более «моды на оранжевое».

Тут и возникает вопрос о способе принятия решений. Конечно, можно сколько угодно спорить о преимуществе «Грынджол» перед Ани Лорак или о первенстве в области современного визуального искусства. Проблема не в этом. И не в том даже, что власть, вмешавшись в исключительно художественную сферу, посвоевольничала всласть. Дело в том, что власть в сфере культуры и искусства способна транслировать только идеологию – по определению. То есть, речь не идет и идти не может о «художественных качествах» – а только о том, что именно такую Украину эта власть хотела бы показать миру в качестве «настоящей». Для того, чтобы обеспечить не только «самобытность», но и определенную «интернациональность», «читабельность» художественному продукту - нужно хорошо знать каждую отдельно взятую область искусств. Именно поэтому отборы должны проводить эксперты, а не начальники высоких кабинетов.

Ситуация, происходящая сейчас с нашими «презентационными» проектами – следствие того, что мы не имеем стратегии культурной экспансии. Да и того, что и внутри страны мы не слишком представляем себе, что такое «национальная культура» и каковы ее приоритеты. Так что «презентовать культуру» следовало бы начинать не столько с «мира» (иногда от «презентации себя» вовне лучше вообще отказаться, чтобы не было мучительно больно за бесцельно потраченные средства), но внутри страны. И именно этим следовало бы заняться СМИ, и, в первую очередь, телевиденью, а уж потом – «освещением дискуссий» (т.е. попросту смакованием скандалов) вокруг тех или иных громких проектов. В таком случае, когда очередной скандал возникнет, «каждому гражданину» уже не надо будет долго объяснять, что хорошо и что плохо и почему именно. Пока же в СМИ «культурка» попадает главным образом в виде скандала, а ее «творческая повседневность» остается за кадром - не следует сильно обольщаться на предмет «понятливости» реципиента. И манипулировать его мнением будет так легко, что даже неинтересно.

Лаврентій Малазонія, телепродюсер:

– Сомневаюсь, надо ли тешить себя утверждением, что мы в центре внимания всего мира благодаря "помаранчевій революції". Кое-где просто узнали о нашем существовании, всего лишь. Но и это уже есть хорошо. Кстати, Руслана на Евровидение-2004 была отнюдь не "помаранчевой" (скорее наоборот, увы), а просто профессиональной исполнительницей.

Все перечисленные вами проекты – это "экспортный товар" для внешнего, естественно, потребителя. Они не делают "революцию" в среде нашего потребителя, в отличие от событий на Майдане. В них отсутствует НАСТОЯЩЕСТЬ. Зато, как видно в подоплеке вашего вопроса, присутствует конъюнктура (что в принципе, по большому счету, не есть плохо). Однако в сухом остатке выходит совковая конъюнктура – есть бюджет, и его надо окучить.

Ни один из этих известных мне проектов (я внимательно слежу за всеми ими их перипетиями) не стал "бомбой" для мозгов (в которых не только "ящички Пандоры") наших соотечественников. В первую очередь, для соотечественников, работающих в СМИ – их еще называют журналистами. Насколько я знаю, журналистов используют в роли "осветителей" этих квазишоу, называемых еще "дискусіями навколо цих проектів", – давайте, мол, осветите событие (и без скандалов) и просветите народ, чтобы дошло, что к чему. Так уже было – пользовали журналистов и их СМИ, транспарентность подменяли квазидисскусиями, и в итоге получили Майдан.

Но я сейчас занят совсем другим проектом – ищу лопату, дерево и место, где его посадить. Ибо президент сказал: «"Ми будемо говорити про День українського дерева. Коли кожен українець повинен посадити по дереву". Зі слів Ющенка, йому соромно чути, проїжджаючи територією України, що одна група дерев була посаджена за імператриці Росії Катерини Другої у 18 столітті, а інша група – за лідера СРСР Йосипа Сталіна (Джугашвілі). Раніше схожу ідею висував держсекретар Олександр Зінченко» (УП, 24.03.2005). Еще раньше точно такую фишку я видел в голливудском фильме "Проект Ельцин" – политтехнологи, окучивая электорат, через дочь Татьяну Дьяченко убедили ЕБНа сажать деревья. Мне, как пиплу, захавалось. Буду сажать дерево, а не ждать дискуссий в СМИ.