Правовий холівар

Одні, відчуваючи себе переможцями і зловтішаючись над переможеними, твердо впевнені, що розгін парламенту – це законно. Інші, проголошуючи себе елітою і криючи матом незгодних з ними, ні краплі не сумніваються, що це – незаконно.

Однак, якщо перші й другі спробують відсторонитися від своїх політичних уподобань, вони можуть прийти до висновку, який їх однаково не влаштує. Що розпуск Ради настільки ж конституційний, наскільки й неконституційний.

Справа в тому, що законодавство не відповідає на всі питання, пов'язані з розгоном парламенту. А існуючі норми залишають занадто широкий діапазон для тлумачень. Розглянемо детальніше.

Версія, чому розпуск Ради – це незаконно

17 травня «Народний фронт» вийшов з коаліції «Європейська Україна», і спікер Андрій Парубій оголосив про припинення її існування. Згідно з Конституцією, після розпаду коаліції є місяць для створення нової. У цей час президент не має права розганяти парламент, посилаючись на відсутність коаліційної більшості.

Якщо фракції не можуть сформувати нову коаліцію більше місяця, але вже йдуть останні півроку каденції Ради, президент, за Конституцією, також не має права розпускати парламент. П'ятирічка чинного скликання спливає 27 листопада – отже, останні півроку рахуються з 27 травня.

Версія, чому розпуск Ради – це законно

У Конституції зазначається: коаліція – це об'єднання фракцій, яке складається з 226 депутатів. Тобто це – не ситуативна, а формалізована більшість. Її немає з 2016 року, коли з «Європейської України» вийшли «Радикальна партія», «Батьківщина» і «Самопоміч».

Згідно з Конституцією, якщо коаліція не створюється протягом місяця, президент має право розігнати Раду. Формалізованої більшості у парламенті немає вже більше трьох років. Отже, до 27 травня, враховуючи норму про останнє півріччя, є правова підстава для розпуску.

Солодка постправда

Утім, які б факти нам не пред'являли, нас часто цікавить не правда як така, а те, що вписується в нашу постправду. Якщо інформація узгоджується з нашими переконаннями, ми її схильні приймати. Якщо ні – як правило, заперечуємо або ігноруємо. І тут слід виділити кілька варіантів.

Якщо інформація підкріплює нашу думку і підтверджується, це стає головним козирем у будь-якій суперечці. Якщо погано підтверджується, ми можемо чіплятися за правдоподібні елементи. Якщо зовсім не підтверджується, ми, швидше за все, утримаємося від того, щоб наводити це як аргумент.

Якщо інформація не вписується в нашу картину реальності, але підтверджується, вона зазвичай відправляється в ігнор. Якщо погано підтверджується, ми можемо апелювати до сумнівних елементів. Якщо зовсім не підтверджується, це стає цінним прикладом, який переконує, що опоненти тільки і роблять, що брешуть.

Батько психоаналізу Зигмунд Фрейд виділяв захисні механізми психіки, які допомагають справлятися з неприємною інформацією. Це – заперечення (відмова визнавати) і витіснення (усунення зі свідомості). Психолог-когнітивіст Джордж Келлі стверджував: у кожної людини є оціночна система, яку вона сама створює і підганяє під неї все, що бачить і чує.

А Ремарк писав таке: «Далі напівправд нам іти не дано. На те ми і люди. Знаючи одні тільки напівправди, ми творимо чимало дурниць. А якщо б знали всю правду цілком, то взагалі не могли б жити».

Додати залишається одне. Чим менше у нас фактів, що підтверджують нашу точку зору, тим більше гучних і пафосних слів, зловтіхи і самовихваляння, уїдливості та презирства до інших.