Відповідають: Сергій Грабовський, Петро Бурковський, Борис Бахтєєв, Вадим Скуратівський, Микола Рябчук, Вадим Карасьов, В’ячеслав Піховшек, Юлія Мостова, Тетяна Метельова, Степан Хмара, Ірина Погорєлова, Олег Медведєв. Запитання „Детектор медіа”: „Чи вважаєте ви, що керівництво Комітету ВР з питань свободи слова та інформації мусить бути передане представникам нової опозиції?”

Відповідають: Сергій Грабовський, Петро Бурковський, Борис Бахтєєв, Вадим Скуратівський, Микола Рябчук, Вадим Карасьов, В’ячеслав Піховшек, Юлія Мостова, Тетяна Метельова, Степан Хмара, Ірина Погорєлова, Олег Медведєв.

Сергій Грабовський, заступник головного редактора журналу „Сучасність”:

– Для того, щоб відповісти на це запитання, треба визначити, найперше, поняття „нова опозиція”. Якщо орієнтуватися на результат голосування щодо затвердження кандидатури на посаду прем’єр-міністра Юлії Тимошенко та програми дій її уряду, то єдиною більш-менш помітною опозицією в Україні є очищена від інакодумців на кшталт академіка Бориса Олійника КПУ. Як показав досвід ХХ століття, комуністи (нацисти, фашисти, фалангісти, інтегральні націоналісти, червоні кхмери тощо) і питання свободи слова – то речі, принципово несумісні. Тому і для реального захисту свободи слова, і для самих же комуністів, і для всього парламенту було би краще, якби цей комітет очолив хтось із позафракційних депутатів, які є фахівцями у цій галузі. Узагалі, у зв’язку з тим, що до 2006 року у Верховній Раді України, найшвидше, не буде ані офіційної більшості, ані офіційної опозиції, найкращим принципом заміщення звільнених посад на чолі парламентських комітетів був би виключно принцип фаховості.

Петро Бурковський, експерт Школи політичної при НаУКМА:

– По-перше, треба з’ясувати, що ми маємо на увазі під терміном „нова опозиція”. Адже за Юлію Тимошенко сьогодні проголосували 373 народних депутати. І в чіткій опозиції до нового уряду і до курсу нового Президента себе виявили лише комуністи. Постає запитання: якщо права опозиції будуть формалізовані – а це процес тривалий – і формалізовані у вигляді відповідного закону про опозицію, то комуністи є першою силою, яка є формальною опозицією, яка юридично і політично може повністю претендувати на це звання. Якщо буде закон про опозицію, якщо в цьому законі буде виписано, що опозиція отримує певні комітети, зокрема комітет з питань свободи слова, то комуністи, відповідно, будуть першими претендентами на те, щоб отримати посади керівників цих комітетів.

Але є ще такий момент, що при цьому ми пам’ятаємо: терміном „нова опозиція” журналісти назвали табір сил, які підтримували на президентських виборах Віктора Януковича. Сюди входять і Партія регіонів, і СДПУ(о), і ряд інших сил. І перерозподіл парламентських комітетів та керівних посад у них на користь цих сил є питання вже можливих або імовірних внутрішньопарламентських торгів між „Нашою Україною”, БЮТ та Соцпартією тощо – з одного боку, та іншими фракціями – з іншого. І говорити напевне про те, що „Наша Україна” збирається передавати комусь якісь комітети або посади, поки що є передчасно.

Борис Бахтєєв, „Детектор медіа”:

– Якщо абстрагуватися від конкретних обставин, то вимога передати керівництво комітетом видавалася б справедливою й виправданою. Але якщо абстрагуватися від конкретних обставин, то – майже впевнений – і питання це не постало б так гостро, а було б розв’язане автоматично, без жодного драматизму, мов річ, що є зрозумілою сама по собі й без зайвих суперечок. Якщо ж враховувати конкретні обставини, то треба зауважити дві речі. Перша: лідери тих, кого звуть „новою опозицією”, час від часу заявляють, що не визнають законності перемоги Віктора Ющенка. І хай навіть представники цих сил значною частиною голосували за призначення Юлії Тимошенко главою уряду – але ті самі лідери цих сил після програшу свого кандидата заявляли, що віддадуть уряд, а разом із ним і всю відповідальність, представникам „Сили народу”. Отже, про підтримку чи бодай внутрішню згоду зі схваленням нових урядових призначень може не йтися, тож цей крок може й не свідчити про те, що начебто переможені на виборах визнали правомірність своєї поразки. „Нова опозиція” прагне реваншу на парламентських виборах. Як ці сили поводилися зі свободою слова, коли були при владі, добре відомо. Справа навіть не в моральному праві цих сил вести тепер про це мову. Справа в тому, що брутальні зловживання в галузі свободи слова, знущання з тієї свободи протягом багатьох років робить цілковито обґрунтованими підозри в тому, що й тепер, отримавши певний контроль над пресою, ці сили так само зловживатимуть своїм становищем і так само прагнутимуть використовувати пресу на свою користь, не цураючися жодних методів. Тобто, в разі очолення його „новою опозицією” комітет з питань свободи слова може бути використаний не за своїм призначенням, а із метою, протилежною цілям його існування.

І друга обставина. „Нова опозиція” ще не сформувалася інституційно. І невідомо, чи, коли вона сформується, це будуть саме ті сили, про які зараз ідеться – зокрема, СДПУ(о) та Партія регіонів. Адже партії-клани, що створювалися як партії влади, як такі собі політичні дахи для великого зрощеного з державою бізнесу, не пристосовані до існування поза владою. Таку можливість не було закладено в проекти таких партій, в їхню концепцію. Не випадково триває процес виходу (втечі?) депутатів із фракцій, створених на базі цих партій. Тож немає ніякої гарантії, що, позбувшися влади, такі партії зможуть існувати як певні сталі політичні утворення й не перетворяться на фантоми, як це сталося колись із лазаренківською „Громадою”. Адже, щоб бути в опозиції, треба критикувати владу або з ідеологічних підстав, або за такі провали та вади, які є загальноочевидними. Ідеологічних підстав у партій-кланів не існує жодних, і в разі більш-менш успішної діяльності нового уряду партії колишньої влади приречені на маргіналізацію. І не виключено, що справжня нова опозиція – саме демократична опозиція, яка буде опонентом влади, але не її ворогом – з часом сформується навколо Народної аграрної партії, що набирає силу (недаремно ж, мабуть, вона зовсім нещодавно позбулася слова „аграрна” в назві, щоб не бути „вузькогалузевою”), можливо, за участі СПУ. Тож, скажімо, призначать тепер представника проянуковичівської фракції керівником комітету, а завтра він буде вже в іншій фракції. Таке зовсім не виключено. З іншого боку, немає впевненості, що сили, представлені гіпотетичним новим главою Комітету, через півроку- рік ще будуть впливовими й помітними. Поки ж конфігурація опозиції є невідомою, віддати керівництво комітетами, тим більше такими важливими, в руки нещодавніх партій влади – означатиме штучно підвищувати вагу цих партій і штучно підтримувати їхнє перебування в рядах впливових політичних сил.

Вадим Скуратівський, доктор мистецтвознавства:

– На здоров’я – в чиїх би руках він (цей комітет) не був, лише б він виконував свої функції. Тільки я не зовсім собі уявляю, як ця сама опозиція уявляє собі свободу слова. Річ у тім, що, коли вона була владою, вона продемонструвала свої уявлення про мас-медіа на рівні якої-небудь провінційної фашистської диктатури. Ну а тепер раптом вони, як висловився Пушкін з іншого приводу, „защитники вольностей и прав”. Гротеск. Але зрозуміло, що цей комітет так чи інакше має бути пов’язаний з опозицією. Інакше гротеск побільшується. Серед іншого, сьогодні по телевізору, по „так званому першому національному каналу” добродій Чиж сказав про вашу „Детектор медіа”: він там жодного разу нічого професійного не прочитав. Але впродовж осені добродій Чиж, не читаючи „Детектор медіа”, дуже фахово асистував отій самій несвободі. Словом, хай хто хоче, той і захищає свободу слова. Покійний поет Йосиф Бродський говорив, що лірична поезія в своїй інтенсивності наближається до найголовнішого слова, слова Бога про світ. Ну то хай в такій же інтенсивності здійснюється слово будь-якої суспільної групи. Аби воно справді прагнуло в ідеалі до Божого слова, а не впадало у ту безберегу демагогію, ту примітивну пропаганду, що її так багато було на вітчизняному телебаченні минулої осені.

То була антиболдинська осінь українського телебачення.

Микола Рябчук, політолог:

– З одного боку, ніби справді нинішня влада перед виборами обіцяла це зробити. Якщо такі обіцянки були чітко сформульовані, то тепер їх треба виконати, і нова влада мусить це зробити. Якщо не було чітко сформульованих обіцянок, а було лише висловлене побажання, то тоді краще було б реалізувати його вже після нових парламентських виборів. В іншому разі це може призвести до перетрушування керівництва багатьох комітетів і дестабілізувати роботу парламенту, що нікому не потрібне. Оптимальним варіантом було б законодавчо закріпити певні комітети за опозицією й реалізувати це вже в новому складі парламенту.

Вадим Карасьов, політолог:

– Я думаю, що хоч колишній владі і можна зараз погратися в опозицію, логіка революційних подій, революційної зміни влади має завершитися цілковитою кадровою перемогою колишніх опозиціонерів. І парламентські комітети теж мають бути в руках влади – нехай вона одержить карт-бланш на ту інформаційну політику, яка була задекларована впродовж передвиборчої кампанії. А опозиції зараз слід перегрупуватися, висунути нових лідерів, наростити м’язи і спробувати змінити владу в 2006 році, якщо та не справиться з поставленими перед нею завданнями.

В’ячеслав Піховшек, журналіст:

– Оскільки згідно з проектами перших 10 указів Президента цей комітет має бути відданий опозиції, то так і має бути. За часів президента Кучми Комітети з питань свободи слова та бюджетний належали до опозиції, принаймні так само має бути й тепер. Щодо скептичного, можливо, ставлення суспільства до стосунків нової опозиції зі ЗМІ, то суспільство має розібратися між своїм ставленням до опозиції і можливістю Ющенка виконувати свої перші укази.

Юлія Мостова, заступник головного редактора газети „Дзеркало тижня”:

– На мою думку, опозиції слід віддати цей комітет. Це було б принаймні послідовно. Якщо Ющенко обіцяв віддати його опозиції, то слова варто дотримуватись. Інша річ, що люди, які звикли очолювати більшість комітетів парламенту, мабуть, не готові віддати їх владі і очолити 4 комітети, які мала опозиція. Тому я не маю чіткої відповіді, адже є об’єктивні умови у вигляді сталих кадрових позицій, які багато хто не хотів би змінювати. Однак я на сто відсотків упевнена, що якщо нова влада не зловживатиме своїм впливом, намагаючись підпорядкувати собі ЗМІ, в першу чергу електронні, Комітет з питань свободи слова віддавати опозиції не варто. Втім, хоч би яку опозицію ми мали (не секрет, що вона переважно складається з представників колишньої влади), вона має право на якісь важелі.

Тетяна Метельова, кандидат філософських наук, доцент:

– Питання надання конкретних комітетів Верховної Ради, серед яких і комітет з інформації, під головування опозиції юридично не врегульоване. Воно регулюватиметься Законом про опозицію у разі його ухвалення. Розподіл комітетів між різними політичними силами, який є чинним досьогодні, був наслідком компромісу між переможницею парламентських перегонів “Нашою Україною”, яка при структуруванні парламенту виявилася переможеною, і пропрезидентською олігархічною більшістю. Отож жодна політична сила не має зобов’язань щодо саме такого, а не іншого розподілу керівного контролю над комітетами. І якщо 2002 року наша Україна буквально “вирвала” для себе деякі ключові ділянки законодавчої роботи, то зараз було б цілковитим безглуздям їх великодушно віддавати номінальній опозиції.

Крім того, відкритим залишається й питання з опозицією, на роль якої реально претендують поки що лише комуністи. Останні вибори зробили очевидним для всіх той факт, що формування інформаційного простору має якщо не визначальне, то, принаймні, величезне значення для існування суспільства в тій чи тій – демократичній або авторитарній (=тоталітарній) формі. А як собі уявляють той простір прибічники комуністичної ідеї або ж ті, хто сьогодні робить заявку на опозиційний статус, всі знають із власної практики. І, попри всю свою нинішню зацікавленість у дієвості мас-медіа, навряд чи керовані комуністичною чи олігархічною опозицією інформаційні потоки слугуватимуть інтересам суспільства і їх не намагатимуться щосили перетворити на виключно знаряддя реалізації виборчих інтересів причетних до організації інформпростору сил.

Степан Хмара, народний депутат України:

– Річ у тім, що зараз ще ніякої нової опозиції немає. І поки не визначилося, чи така опозиція буде, чи не буде. Це – ще питання. І тому говорити про передання якимсь уявним опозиціонерам бюджетного комітету та комітету зі свободи слова та інформації, – зараз не на часі. Дехто вважає, що коаліція „Сила народу” мусить неодмінно передати ці комітети своїм опонентам. От коли буде переструктурування у Верховній Раді, тоді буде про що вести мову щодо передання тих комітетів.

Ірина Погорєлова, редактор інформаційно-аналітичного видання „Політичні хроніки”:

– На мій погляд, це не є принципове питання. Тому що у цій сфері законодавства – щодо ЗМІ – усі більш-менш принципові рішення вже схвалені або вже є їхні проекти. І тепер ці рішення залежать не від керівництва комітету, а від політичної структури Верховної Ради. А поділ оцих посад – це на сьогоднішній день узагалі якийсь штучний політичний піар.

Олег Медвєдєв, політтехнолог, віце-президент Української ліги зі зв’язків з громадськістю:

– Теоретично це правильно поставлене питання. І головування представників опозиції в Комітеті з питань свободи слова та інформації дає опозиції додаткові важелі для контролю за владою. Але, з іншого боку, я вважаю категорично неприпустимою передачу контролю над цим парламентським комітетом тій силі і тій партії, яка несе принаймні політичну відповідальність за безпрецедентні утиски свободи слова та тотальну цензуру, які панували в Україні з червня 2002 року по листопад 2004 року.