Передноворічне опитування «Детектор медіа»: - Як ви вважаєте, який слід залишать в історії вітчизняних медіа події, які відбулися в українських ЗМІ протягом року? Чи маємо ми привід говорити і про приклади безпрецедентного падіння професійних стандартів, і про злет корпоративних та громадських принципів журналістської спільноти? Яку перспективу маємо і можемо закласти на майбутнє?”.

Відповідають: Віталій Шевченко, Наталія Влащенко, Віталій Жежера, Борис Бахтєєв, Лаврентій Малазонія, Ірина Бекешкіна (далі буде).

Віталій Шевченко, заступник голови Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення:

- Українська журналістика впродовж останнього десятиліття надбала доволі строкату й драматичну історію свого “гріхопадіння”. Причому, об’єктивно спричиненого. Бо з поступовим дистанціонуванням суспільства від радянського режиму інформаційний продукт наших медіа, на жаль, не став самодостатнім і самоокупним (а отже, кондиційним!) товаром, а продовжував лишатися поживою для політики та політиків. І тому загальноприйняті стандарти журналістики настільки перековергалися на вітчизняній політичній кухні, що посилатися на них було вже непристойно...

Тому й не дивно, що зигзаги нашої журналістики несподівано збіглися з політичними вихилясами саме під час кульмінації президентських виборів. Якими б вар’ятами не прикидалися журналісти, до цього никаючи редакціями одіозних ЗМІ, в рубіжний момент вони все-таки стрепенулися й задумалися про перспективи своєї професії. Адже стало зрозумілим, що очиститися від реп’яхів можна разом з глобальною зміною суспільного клімату. Чого може й не статися, якщо й далі грати роль вар’ятів. Звідси – жовтневі бунти телевізійників, яких дойняли “темники” і яким обридло бути забавками політичних кланів у виборчих перегонах.

Останні дні старого політичного режиму ознаменувалися й найглибшим падінням професійних стандартів нашої журналістики. Тож недавні групові протести, громадські акції “цехової” солідарності самі по собі викликають повагу. Адже протести журналістів проти цензури восени 2002 року не порятували професію, не вивели журналістів із застійної політичної кухні. І ширилася зневіра...

Але я не вірю, що цьогорічні бунти журналістів матимуть відчутні позитивні наслідки, якщо не буде пред’явлено рахунки ворогам свободи слова. Вже два роки наше законодавство відносить цензуру до кримінальних злочинів, за які передбачено сувору відповідальність. На кожному телеканалі та в кожній газеті, що займалися політичним кілерством чи культивували цензуру, були (та й досі є, як правило) конкретні люди, на яких усе це трималося. І злочини мають бути розслідувані з подальшим встановленням причин, мотивів, наслідків, міри вини. А винні – засуджені. Хай потім, якщо ми настільки милостивий народ, хтось почне брати їх на поруки, скорочувати штрафи, реальні терміни відсидки замінювати на умовні, амністовувати. Але всі мають перейнятися усвідомленням факту, що повторення чогось подібного в майбутньому не минеться безкарно.

Тоді я повірю, що демонстрація в критичні моменти, як це було недавно, корпоративних та громадських принципів журналістської спільноти матиме неминучі позитивні наслідки.

І ще одне. Прийдешня зміна політичного режиму створює надзвичайно сприятливі умови для того, про що ми говорили впродовж багатьох років, безнадійно розводячи руками – роздержавлення ЗМІ та перетворення державних телевізії & радіо на систему Суспільного телерадімовлення України. Не створення Суспільного телерадіомовлення паралельно з НТКУ, НРКУ і облдержтелерадіокомпаніями, як передбачає І.Чиж, а започаткування його на базі цих державних медіаорганізацій. Бо які коники можуть викидати державні ЗМІ – ми цього вже набачилися під час двох перших турів виборчої кампанії. А якщо державні установи так нахабно демонструють політичне блюзнірство, угодництво, брехню – сподіватися на одержимість журналістів марно й безперспективно.

Наталія Влащенко, головний редактор журналів "Публичные люди" и "Обличчя України" :

- События 2004 года "опустили" профессию до той критической точки, после которой начинается либо возрождение, либо бесповоротная мутация.

Очень надеюсь, что для нас всех это будет уроком на будущее. И еще надеюсь, что с приходом Ющенко на украинский рынок придут мощные инвесторы, а, следовательно, рекламодатели. Никакие медиа-олигархи нас не спасут, а только финансовая самостоятельность.

Поздравляю всех коллег с Новым 2005-м годом и Рождеством! Желаю огромного личного счастья и душевного комфорта. Тримайтеся!

Віталій Жежера, оглядач газети «Голос України»:

- Безумовно, маємо привід говорити і про "приклади безпрецедентного падіння", і про "злет принципів". Це було очевидно й не варто повторюватись. А от як скористається

"злетом принципів" еліта, що прийшла до влади? Мені здається, у цієї еліти не було й досі нема продуманої модерної інформаційної (чи ширше -- культурно-інформаційної) програми.

Враження таке, що ця еліта, ще будучи опозицією, просто природно-стихійно солідаризувалася з певною частиною чесних журналістів-професіоналів, котрі такими залишалися незалежно від того, бере їх хтось на службу чи ні (приклад -- "Дзеркало

тижня"). Боюсь, це був рух за течією: чия голова стирчить над водою, той і наш. Тим часом якісь розумні голови залишалися десь під водою, й на них ніхто не звертав уваги (приклад -- легендарний редактор Володимир Рубан: він так довго був нікому

не потрібним, що зрештою опинився поруч з Ганею Стеців-Герман).

Отже, для нової еліти одним з пріоритетів має бути оця модерна багаторівнева культурно-інформаційна програма. Власне, така програма є інструментом упровадження (культивування)

загальнонаціональної ідеї, більше того -- сама національна ідея без такої програми залишиться абстрактною. А відсутність такої програми на наших очах ледь не розвалила Україну.

Перечитайте щоденники Олеся Гончара 1992 року. Він там пише приблизно таке: я, мовляв, сказав президентові Кравчуку, що культура для нової України має бути на першому етапі важливішою за економіку. "І Кравчук погодився!!!" -- з трьома знаками оклику записав щасливий Гончар. А далі було відомо що...

Борис Бахтєєв, оглядач „Детектор медіа”:

- Помаранчова революція в журналістиці, якою завершується рік - оце й буде той слід, що залишиться в історії. Усе решта – те, що відбувалося до неї – якщо й залишиться у пам’яті, то лише як переддень революції. Бо, хоч би якими брудними були, скажімо, прийоми пресової передвиборчої агітації, хоч би якими всемогутніми здавалися «темники» – все це було й у попередні роки, все це аж ніяк не було неочікуваним, не було відкриттям саме 2004 року.

Що ж до самої помаранчової революції у ЗМІ, то дивують (чи, може, захоплюють) дві речі. З одного боку, сталося це все дуже легко. Варто було журналістам тільки захотіти – й виявилося, що жодні «темники», жодні керівні вказівки, жодні „об’єктивні обставини” не мають тієї демонічної, всепоглинаючої сили, яку їм приписували. Варто було журналістам тільки захотіти бути вільними – й вони такими стали. Тим гірше згадувати по-справжньому втрачені попередні роки, роки всезагальної слухняності й мовчання.

З іншого боку, в демократичних суспільствах саме журналістика є рушієм змін у політиці. В Україні відбулося з точністю до навпаки: спочатку різко почала змінюватися політична ситуація, а цю зміну вже наслідували журналісти. Ніби журналісти так і залишалися в позиції „чого зволите?” й нарешті дочекалися, поки стало-таки можна. А це, на жаль, не дає гарантій на майбутнє – гарантій того, що можливі спроби знову поставити журналістику в підпорядковане становище не матимуть і не зможуть мати успіх.

Лаврентій Малазонія, телепродюсер:

- Мне показалось, что в этих вопросах сквозит дух извечно русских-"Кто виноват? Что делать?".На вопросы уважаемой "ТК" ответили потребители СМИ, манипулируя (своими дистанционками) квазиманипуляторами от электронных СМИ, ну и "печатных" (особенно бесплатных, которые тоже манипулировали не по назначению.Электорат (а именно так СМИ идентифицировали своих потребителей)быстро нашел и виноватых, и что с ними делать. Стоит присмотреться и сравнить результаты голосования на выборах с результатами уже поделенного рекламного пирога СМИ. И стоит внимательно присмотреться к каждой цифре, к каждой запятой. Если коротко, то след, конечно, медиа оставили, не могли не оставить, и это "сине-бело-оранжевый след". Своего цвета у СМИ не было.

Я не хотел бы отвечать заумным трактатом на эти давние вопросы. Уверен, что спасти остатки репутации наших СМИ могут разные рецепты. Но кто их будет выписывать? Кто доктор? Я уверен, что люстрация - это не гильотина, а хорошее средство лечения. Но более чем уверен, что такое лечение не для украинских СМИ. Потому что, не видно кто будет в консилиуме докторов, по какой методе будут лечить, и согласится ли пациент(родственники пациента-законодатели,собственники и т.д.) вообще лечиться и т.д. и т.п.

Вообще, если честно, перед транспарентным форматом решения проблем наших СМИ необходим нетранспарентный формат принятия определенных решений по этому поводу самими журналистами. Потом решения легализируются через соответствующие структуры и станут абсолютно транспарентными. Это не мое ноу-хау, так делают (ибо все есть бизнес) во всем цивилизованном мире давно, а не тупо пиарятся. Все должно быть максимально эффективно в конечном результете. А какой толк, к примеру, в этих бесконечных воззваниях и протестах, которые подписывают одни и те же персоны? Скоро коллеги почувствуют себя "карусельщиками" на таких квазиакциях.

Пока еще не поздно, необходимо создать реальную акцию (к принятому решению, естественно)-многоступенчатую, мобильную, с разделяющими милыми "боеголовками", каждая из которых достигает своей цели. И никакая "ПРО" власти не сможет ее уничтожить. Первая "боеголовочка-люстрация"- это то, о чем давно уже печется «Детектор медіа». Проблемы СМИ- в первую очередь моральные. Сколько там времени у Коэльо проститутка в среднем тратит на половой контакт с клиентом? 11 минут!? Вот пусть и отделится первая "боеголовка" "11 МИНУТ"- о "горизонтальном бизнесе СМИ", начиная с прошлых президентских выборов. Дальше разжевывать не надо, как и не надо из всего собирать АК-74. Все без агрессивности и большевизма, наоборот, максимум доброты и...лукавства.

Пять-семь разных форматов-"боеголовочек", с разными целями, с одного носителя, которые обязательно должны дать результат. А результат, в свою очередь, позволит, наконец, не тратить наше время и усилия на вопросы:кто виноват и что делать.

Это только маленький сегмент, который может помочь в реализации "корпоративных и гражданских принципов журналистского сообщества" на будущее.

Ірина Бекешкіна, науковий керівник Фонду „Демократичні ініціативи”: - Безумовно, 2004 рік буде позначений у підручниках історії України і, вочевидь, у підручниках, по яким навчатимуться журналісти у цій країні. У цей рік Україна стрімко котилася у рів авторитарного деспотизму, і медіа у більшості своїй були на чолі цього руху. І коли вже країна опинилася перед безоднею, Народ вийшов на вулиці і сказав: ”Нас багато, і нас не подолати”. І на боці цього Народу теж були медіа, зовсім небагато, але разом з мільйонами народу саме вони стали силою і стали героями. Про „героїв” – не перебільшення, бо у ніч після першого туру виборів я на власні очі бачила автобуси бритоголових під студією „5 Каналу”, і ніхто тоді не знав, чим усе закінчиться.

Події 2004 року, думаю, багато чого навчать журналістів (як і політиків, і соціологів, і усіх). Навчать тому, що у будь-якій професії головне – це не втрачати честь і гідність, які не можна продавати за будь-які гроші, бо це означає втрату права на професію. Що розплата за гріхи буває не лише там, колись, а й у цьому світі, і зневага людей – це найстрашніше.

В опитуванні найавторитетніших журналістів, що було проведене Фондом „Демократичні ініціативи” ще до подій „помаранчевої революції”, найбільш „брудним” журналістом визнаний В’ячеслав Піховшек. Він теж увійде в історію, бо вже виник вираз „журналістика а ля Піховшек”. І нікому не треба пояснювати, що це означає, бо усі це бачили. Ну, і де Славко зараз? Де Корчинський, де Джангіров? А вони ж були людьми, безумовно, розумними і небезталанними. Але лікар, який зі знанням справи вкорочує життя своїм підопічним (бо йому за це добре платять), не є лікарем.

Отже, внаслідок волі народу ЗМІ отримали перспективу стати вільними, а журналістам було вручено право на професію. Проте далі усе залежить від самої журналістської спільноти. Головне – потрібна переорієнтація журналістів на громадян, на населення. Поки що, на жаль, я бачу все той же процес обслуговування політиків, тільки іншого кольору. „Громадським” має бути не якийсь окремий теле- чи радіоканал, а усі, бо їх призначення – працювати для читачів, глядачів та слухачів. Поки що ми бачимо і чуємо вже обридлі безконечні інтерв’ю з одними й тими ж депутатами та політологами. Голосу вулиці не чути, лише красива картинка загальним планом. Потрібні проблемні передачі, з поліфонією голосів – з різних регіонів, з представниками різних соціальних груп, вікових генерацій тощо. Проблема у тому, що у журналістів за усі ці роки виробився певний спосіб мислення, вони відчувають себе частиною політикуму, проте стати „четвертою владою” вони зможуть лише тоді, коли відчують себе частиною народу, стануть на бік народу, обстоюючи його інтереси перед владою – ким би ця влада не була.

Про це можна і треба багато що сказати. Але, шановні, виявляється, скоро Новий рік! Ледь не прогавила, ялинки й досі нема. Я вас усіх вітаю і щаслива, що ми вступаємо у Новий рік з надією. І будемо з більшістю, тоді нас буде багато, і нас не подолати.