Відповідають: Сергій Грабовський, Мойсей Фішбейн, Мирослав Попович, Ольга Мусафірова, Олена Притула, Сергій Квіт, Олексій Починок, Юрій Колесников, Кость Бондаренко, Геннадій Осадчий, Людмила Гуменюк, Станіслав Речинський. Запитання „Детектор медіа”: Як ви вважаєте, зараз телеканали брешуть? Якщо так – то на чию користь, і чи змінилася методика брехні порівняно з періодом до помаранчової революції?

Відповідають: Сергій Грабовський, Мойсей Фішбейн, Мирослав Попович, Ольга Мусафірова, Олена Притула, Сергій Квіт, Олексій Починок, Юрій Колесников, Кость Бондаренко, Геннадій Осадчий, Людмила Гуменюк, Станіслав Речинський.

Сергій Грабовський, заступник головного редактора журналу „Сучасність”:

- Я думаю, що питання так ставити не зовсім коректно. Питання поставлене таким чином, як це роблять деякі соціологи: „Чи довіряєте ви політичним партіям?”. Ясна річ, що навіть у найбільш демократичному суспільстві, де всі політичні партії сповідують більш-менш чесні правила гри, мабуть, жодна людина не довіряє всім політичним партіям. Людина може довіряти тій партії, за яку вона голосує, і, можливо, ще одній-двом партіям, чия позиція їй близька. Що ж стосується українських телеканалів, то реальним показником довіри до них, власне кажучи, теж є своєрідне голосування: чиї новини телеглядач (якщо він не є професійним журналістом і не захоче написати якусь гидоту про конкретний телеканал) дивиться найчастіше. Оце й є міра довіри до конкретного телеканалу. Що стосується мене особисто, то новини я найчастіше дивлюся на „Києві” та на „Ері”. А ще частіше – дізнаюся про них з інтернету. Ще часом дивлюся телеканал „Україна”, але вже не як споживач і громадянин, а як журналіст. Отож, якщо робити підсумок, то доводиться відзначити, що практично всі телеканали в Україні є зараз украй політизованими, що заважає їм давати справді об’єктивну інформацію. Проте, ця політизаця є різною: є телеканали, які політизація змушує говорити 100% неправди, а є телеканали, які всього лише замовчують 10% правди. Але все-таки за останні два тижні стовідсотково брехливий телеканал в Україні лишився один. І це, принаймні, не 5 канал.

Мойсей Фішбейн, член Українського Центру Міжнародного ПЕН-клубу та Національної спілки письменників України, лауреат премії імені Василя Стуса:

- Деякі телеканали брешуть. Методика брехні каналів, які працюють на пана Януковича, міняється в залежності від методики брехні самого пана Януковича. Піховшека, Кисельова, Герман та їхню брехню я волію не згадувати. Нічого, крім огиди, вони у мене не викликають. Решта? Хто поправдів косметично, хто – про людські витрішки... Словом, влаштовуються люди, готуються до нової влади... А тих, хто ніколи не брехав, лишилося дуже мало – можна перелічити по пальцях.

Мирослав Попович, академік, директор Інституту філософії НАНУ

- Я сказав би категорично, що телеканали не брешуть, за винятком спеціально налаштованого телеканалу „Україна”, який працює на Януковича. Там абсолютно в стилі традиційної радянської пропаганди йде грубий і нецікавий матеріал. Я не знаю, чи є такі його прихильники, які його дивляться, як усі інші телеканали.

Тим не менше, канали є дуже різними. Скажімо, найменш цікавим залишається Перший національний. Тенденційність у ньому помітна, але він, до того ж, залишається дуже слабким із телевізійної точки зору. Люди охоче дивляться київські телеканали, ТРК „Київ” та „Тоніс”. І, звичайно, кумиром залишається 5 канал, оскільки там завжди йде цілодобова оперативна інформація, і надзвичайно симпатичні молоді люди ведуть усю телевізійну роботу. Це - такий революційний канал, він має свій імідж. Є такі райони, де його немає – то люди спеціально приїжджають туди, де він є – просто подивитися. Дуже кваліфікованим – і, на мій погляд, найбільш кваліфікованим (я маю на увазі, звичайно, новини) – є канал „1+1”. Я особисто обов’язково повинен подивитися ТСН на „Плюсах”, оскільки там у найбільш синтетичному вигляді подаються всі новини. Це – хороша журналістська робота. Це – не просто інформація, а це є таке зведення усього нового, що є на цю добу.

Ольга Мусафірова, власний кореспондент газети „Комсомольская правда” в Україні:

- Звичайно, вони залишилися тенденційними, але це вже не так кидається у вічі, як на початку виборчої кампанії. Я не можу сказати, що в мене додалося довіри до каналу „1+1”, хоча зовнішньо вони змінилися у бік нетенденційності. Але це таке вже усталене відчуття: я не можу цілком довіряти каналові „1+1”. Це дуже жаль – це був один з моїх найулюбленіших каналів на українському телебаченні. Щодо „Інтера”, то тут я можу сказати, що вони, як і „5 канал”, цілком вкладаються у схему партійних телеканалів, вони ведуть свою пропаганду. Може, це й розумно з боку їхнього керівництва – вони, принаймні, не маскуються, вони такі, якими вони є від самого свого початку.

Олена Притула, головний редактор інтернет-видання „Українська правда”:

- В общем, пожалуй, трудно сказать, что телеканалы врут. Скорее, нет. Но манипуляции на некоторых каналах явно наблюдаются. Ну, например, такой канал, как «Интер» по-прежнему кормит зрителей несколько манипулятивной информацией. В среду, 22 декабря, в новостях за 12 часов, в репортаже о палаточном городке один из опрошенных жителей городка сообщил корреспонденту, что у них, видимо, на инвентаре есть, если я не ошибаюсь, немецкие печки. Корреспондент из этого чуть ли не сделала вывод (а, вернее, дала понять зрителю), что Германия таким образом едва ли не помогает палаточному городку. Мне кажется, телеканал «Интер» довольно часто грешит подобной недосказанностью, искажением действительности.

А в целом на каналах стало больше правды, её можно наблюдать, фактически, на каждом канале, в том числе и на «Интере», когда в эфир приглашают представителей обеих сторон. Вместе с тем, меня удивляет телеканал «Эра», который в своём рвении помочь Ющенко, кажется, сослужил ему ту же службу, что и печально известная газета «Без цензуры». Честно говоря, для меня непонятно, как по-прежнему в нынешних условиях можно приглашать в студию представителей только одной стороны – стороны Ющенко. Также, если, например, раньше канал «1+1» был «ударником» в интерпретации „темников”, то сейчас порой именно на этом канале – довольно предвзятые новостные материалы антиянуковичевского содержания. Но здесь я могу понять журналистов – им так долго не давали возможности просто говорить правду. Ну, и ситуация в целом в телепространстве позволяет мне надеяться, что очень скоро мы, наконец, увидим, как журналисты и телеканалы конкурируют друг с другом.

Сергій Квіт, директор Могилянської школи журналістики:

- Канали, звичайно, брешуть. Такі канали, як канал „Україна” - там узагалі не пахне ніякою журналістикою, це – просто розширені прес-центри штабу Януковича. Методика змінилася, і, скажімо, якщо „1+1”, чи СТБ, чи ICTV дають більш-менш збалансовану інформацію, то Перший національний та „Інтер” проводять маніпуляції. Треба сказати – то є більш тонкі маніпуляції, які виявляються в наголосах, або у послідовності подачі сюжетів... Але маніпуляції ці на тих каналах, звичайно, дуже помітні. І я думаю, що якісь зміни відбулися в суспільстві, але дійсно якісні зміни в новинах на телебаченні ще попереду. Бій за об’єктивні, якісні, збалансовані новини ще попереду. Назад уже шляху немає, але треба закріпити здобутки.

Олексій Починок, радіо „Свобода”:

- Різні канали брешуть по-своєму. Скажімо, „Інтер” продовжує брехати, але більш витончено. Але напівправда – це та сама брехня. Приміром, коли „Інтер” показує людину серед наметів на Хрещатику, причому ми не знаємо, чи він є учасником цієї акції, чи ні. Ведучий запитує про умови перебування, а цей чоловік каже: все чудово, пічки в нас німецькі, намети голландські чи то французькі. От вам, будь ласка, приклад підштовхування глядачів до неправдивих висновків. Може, там і є пічка німецька, але це нічого не означає. А глядач має зробити висновок, що все фінансується Заходом...

З іншого боку, канал „Україна” ствердно каже, що помаранчова революція фінансується Заходом. А люди роблять висновки з різних джерел. Тож, триває маніпулювання. І в цьому сенсі, мабуть, українське телебачення завинило найбільше – в тому, що ми маємо в суспільстві, і в сенсі так званого розколу, і в сенсі створення віртуальних образів кандидатів, які не відповідають реальності.

Але після помаранчового прориву такі інформаційні пробки значною мірою пробилися, вилетіли. Якщо раніше була більш заангажована подача інформації, то зараз більшість каналів намагаються подавати дві сторони. „1+1” дуже сильно змінився в сенсі збалансованості подачі інформації, на „Новому каналі” з’явилися діалоги, які організує Олександр Ткаченко. Він веде ці діалоги дуже виважено, стоячи збоку, не заангажовуючися.

На „5 каналі” (вони й раніше намагалися давати дві точки зору) дуже часто тоді, коли канал намагається подавати дві точки зору, позиція ведучого є очевидно заангажованою, ведучий ледь не вилазить зі шкіри, щоб показати, кого він підтримує. Це, втім, стосується не лише „5 каналу”. Винуватити в цьому когось було б дурницею – навряд чи можна знайти й на демократичному Заході людину, яка б не була, попри всі журналістські стандарти, заангажованою бодай на емоційному рівні.

В той же час, на ICTV у Дмитра Кисельова теж був діалог між Тарасом Чорноволом та Юрієм Костенком – чого раніше ніколи не було. Ситуація на ТБ, тобто, дуже сильно змінилася. Парадокс полягає у тому, що нинішнє телебачення спокутує вину. І справа не в тому, що вони раніше брали якісь матеріальні речі, гроші й їх відпрацьовували – взяти бодай ті самі „п’ятихвилинки ненависті”, а тепер вони повернулися до якихось стандартів журналістики. Я думаю, журналісти на всіх каналах, кому б вони не належали, є членами українського суспільства. Так звана помаранчова революція була несподіваною для всіх – і в якомусь сенсі (хоч би як голосно це не звучало, в духовному сенсі) об’єднала журналістів не лише як професіоналів, а й як людей також.

І коли Ганна Герман говорила що вона – професіонал, дорого коштує і буде працювати усюди, то тепер для більшості журналістів ця теза є в минулому. Українська журналістика перейшла певну межу, за якою не лише гроші грають велику роль, а й особиста позиція. У цьому й полягає парадокс – звільнення від пут, але набуття позиції, набуття окресленості. Цю позицію видно хоч у помаранчових, хоч у біло-синіх. Інша річ, що є серед центральних каналів регіональний канал „Україна”, який продовжує демонструвати найгірші зразки конформізму, ксенофобії (бо вони роблять ставку на розмежування, розрізнення суспільства), подачі однобічної інформації, повної відсутності толерантності та будь-якої політкоректності. У цьому сенсі це є залишок минулої доби. Тепер вони заявляють про інформаційну блокаду, хоча раніше якраз їхні хазяї організовували цю блокаду. Справа не в блокаді, а в тому, що відбувається відновлення рівноваги.

Юрій Колесников, видавець, Дніпропетровськ:

- Можно сказать, что да, врут, но в меньшей степени. Изменилась тактика – меньше лобовой лжи, а есть как бы тенденциозность в подаче информационных блоков, всё равно в пользу провластного кандидата. Вот вчера как раз смотрел областное днепропетровское телевидение – от начала до конца новостийный блок. В нём очень тенденциозно освещались события, почти в прежнем режиме. Начало и конец как бы объективны, а в середине идёт видеоряд, который полностью дискредитирует Ющенко.

Кость Бондаренко, директор Інституту національної стратегії

- Мені здається, що в даному випадку варто говорити про більшу чи меншу об’єктивність, а не про відверту чи приховану брехню. Іноді півправда буває гіршою за відверту брехню. Якщо говорити про те, чи є зараз брехня, чи є зараз півправда, то я був свідком такої розмови. Один із палких революціонерів розмовляв із журналістом і дорікав йому щодо висвітлення того чи іншого моменту – мовляв, не так було висвітлене, не те, він подав інформацію не в тому дусі. Тобто, йшлося про критику журналістом одного з лідерів опозиції. Коли журналіст почав виправдовуватися і казати про те, що все об’єктивно, він почув: кому вона потрібна, та об’єктивність?!

Я розумію, що це – лише перегин, поодинокий факт, але дуже часто під час великих потрясінь виникає небезпека відмови від об’єктивності на догоду якомусь, тому чи іншому, політичному моменту чи тій чи іншій політичній кон’юнктурі. Ми були свідками того, як у 2001 році після сумнозвісних подій у Сполучених Штатах Америки в цій державі практично забули про те, що таке свобода слова. Дуже би не хотілося, щоби в Україні на фоні ейфорії від перемоги революції і перемоги над авторитарно-ліберальним режимом Кучми відбувся відхід від загальноприйнятих в усьому світі принципів свободи слова на догоду новій політичній кон’юнктурі. Якщо говорити про технологію брехні, технологію подачі інформації, так скажемо, технологію пропаганди – то, можливо, вони змінилися за формою, але по суті пропаганда залишилася пропагандою. Пропаганда завжди є методом інтерпретації інформації у тому ключі, який вигідний тій чи іншій політичній силі. І під яким кольором приходить ця сила – це не важливо.

Геннадій Осадчий, перший заступник головного редактора газети „Вечірні Вісті”:

- Телеканалы стали более объективными. Пытаются, по крайней мере, большинство из них, подавать две точки зрения. Из общенациональных каналов единственный – ТРК «Украина» - выпадает из общей тенденции. Это просто суперовый канал – лучший среди юмористических. Когда грустно – включаешь его и просто смеёшься. Чрезвычайно поднимает настроение. Меня всегда интересовало: на кого он рассчитан? В Донецке тоже есть умные люди, и их очень много. В Донецке тоже есть интеллигентные люди, и их тоже много. А канал – примитивный, плоский. Если на других каналах изменилась хотя бы методика, то здесь – та же лобовая методика, что и была. Интересные там люди: их совершенно не интересует, что о них думают. Имея общенациональный статус, они прекрасно понимают, что в большинстве регионов их не воспринимают. Благо и заслуга ТРК «Украина» состоят в том, что, насмотревшись его, многие стали сторонниками оранжевой революции. Те, кто сомневался, - так уж точно. Они больше, чем все остальные, сделали для дискредитации Януковича. Говорят, что этот канал – это возврат в прошлое. Ничего подобного! Если в советском телевидении можно было хотя бы читать между строк, то на ТРК «Украина» между строк ничего нет. Пусто! Удивляет, что Донбасс живёт изолированно от всей остальной Украины, а кампания Януковича рассчитана на то, что везде всё так, как в Донбассе.

Людмила Гуменюк, директор Центру медіа реформ:

- Те, що ми можемо бачити в наших новинних телепрограмах, починаючи з бунту журналістів проти брехні, не може не тішити. Для багатьох з нас, хто за багато років звик до відвертої неправди щодо подій в країні, це взагалі стало великою несподіванкою. Те, що загальнонаціональні канали почали давати більш-менш збалансовану інформацію, є свідченням цілковито нового етапу соціально-політичного розвитку українського суспільства. Втім, звертає на себе увагу той факт, що журналісти тих каналів, які зазвичай протягом багатьох років працювали за „темниками”, зараз, немовби намагаючися надолужити впущене, окрім об’єктивного й неупередженого репортування подій, скажімо, на Майдані, часом допомагають собі радісним блиском в очах, сяянням облич і відомими вже елементами одягу. Я ще й досі від першої секунди до останньої, затамувавши подих, дивлюся всі новини на каналі „1+1”, весь час ставлячи запитання: невже? а може, ще...? а чи це не...? Класно! Так само прискіпливо стежу за новинами на каналі „Інтер”, від якого свого часу просто відмовилася як від джерела інформації. На хвилі нинішньої української медіареволюції їм також доводиться адаптувати свій новинний формат до надто суворих, відвертих і сповнених докору очей своєї багатомільйонної аудиторії. Але ігнорувати невсипуще око з Банкової вони й досі не сміють. Через те їм доводиться витрачати великі зусилля на те, щоб маніпулювати, маніпулювати й далі, але більш витончено.

Від того, як інтерпретуються новини на телеканалі „Україна”, сумно, прикро , гірко. Сумно за тих людей, у яких мало шансів бачити інші канали. Прикро за колег-журналістів, які саме так подають новини. Гірко за те, що такі медіа відкидають наше громадянське суспільство на роки й роки назад.

Станіслав Речинський, головний редактор інтернет-видання „ОРД”

- Конечно, телеканалы брешут. Единственное: если раньше это была тупая пропаганда, промывание мозгов, то теперь больше просматривается тактика умолчания – умолчания, призванного приуменьшить масштабы краха режима. Обращает на себя внимание стремление показать Кучму в качестве миротворца, человека над схваткой. «Кучмизм с человеческим лицом» наверняка был разработан в Администрации Кучмы – там же и тогда же, где и когда разрабатывали выдвижение Януковича.