Оновленно. Як не стосується мене і те, що хтось на моєму каналі може мій чесно зроблений сюжет, програму використати з маніпулятивною метою.

Чи погоджуєтесь ви з такою позицією? Чому? Як ви вважаєте, до яких наслідків – або позитивних, або негативних – призводить така позиція в українській журналістиці та суспільстві, особливо – напередодні виборів?

Відповідають: Олег Єльцов, Єгор Соболєв, Яна Мойсеєнкова, Віталій Шевченко, Володимир Ар’єв, Сергій Дацюк, Тетяна Котюжинська, Сергій Грабовський, Володимир Золоторьов, Олена Зварич, Вахтанг Кіпіані, Володимир Килинич, Віктор Білодід, Сергій Гузь, Сергій Федоринчик, Віктор Коваленко, Андрій Омельченко, Микола Козирєв.

Олег Єльцов, незалежний журналіст:

– З такою позицією погоджуюсь: кожен має займатись своєю справою. Якщо журналіст сумлінно, без протиріч із совістю, підготував сюжет або програму – яке йому діло, чи буде його продукт вигідний власникам каналу? (А він, вірогідніше за все, буде їм вигідний.) Інше питання, що в Україні ситуація складається дещо інакше: найчастіше журналіст не має можливості робити те, що вважає за потрібне. Але це вже інша історія.

Щоправда, мені часом просто шкода дивитися на телеведучих «Інтеру» чи то «1+1». Здавалося б, усе, що від них вимагається, – мати чітку дикцію й гарну зачіску. Але мені на їхньому місці було б соромно промовляти ту гидоту, яку їм готують на редакційній кухні телеканалу. Але якщо оператор фахово знімає бійку біля ЦВК, а потім режисер вміло монтує з цього лайно, потрібне власникам каналу, то навряд чи операторові варто з того перейматися. Звісно, приємніше працювати там, де подібне не трапляється. Але щоби такого не було, мабуть, єдиний шлях – аби профспілка тиснула на засновників каналу, влаштовувала страйк… Без організуючої сили нічого не зміниться. Точніше, зміниться – у гірший бік, що ми, власне, і спостерігаємо з року в рік.

Єгор Соболєв, незалежний журналіст, голова Київської медіа-профспілки:

– Дуже добре, що є багато журналістів, які усвідомлюють відповідальність за те, що вони роблять, і прагнуть працювати чесніше, професійніше, ніж їм дозволено. Але є проблема ефективності такої боротьби. Врешті, спочатку власники телеканалів замінюють одного такого журналіста, потім іншого, потім їх не залишається на головних ефірах, на головних подіях. І це нагадує проблему інтелігенції, яка об’єднується тільки перед розстрілом. Прагнення захистити право на професію поодинці не є ефективним. Відбувається повільна, але поступова ротація неслухняних на слухняних, відповідальних на невідповідальних, усвідомлюючих на неусвідомлюючих.

Було б фантастично, якби кожен журналіст продовжував свою власну боротьбу за чесну професію. Але набагато ефективніше було б, якби кожен з них зрозумів, що зупинити цю загрозливу тенденцію можуть тільки спільні дії, коли всі журналісти, які відчувають відповідальність, кажуть: "Слухайте, відбувається щось не те. Ми пропонуємо грати за правилами. От таке наше бачення правил. Ми пропонуємо нашим керівникам його прийняти. Ми готові відстоювати виконання цих правил".

Зараз таких людей на телеканалах є доволі багато. І я думаю, що їхня спільна позиція була б результативною. Але я боюся, що кожен втрачений місяць, півроку, рік призводить до того, що потім таких журналістів буде лишатися все менше і менше, і не лишиться зовсім. І тоді це буде трагедія, з якої не буде виходу. Тому, підсумовуючи, я поважаю кожного за таку позицію, і ми мусимо їм подякувати. Але, з іншого боку, якими є результати такої боротьби? І чи не продовжуватимуть вони відступати?

Журналістів інформаційних та політичних програм, задоволених тим, що вони зараз роблять, стає все менше і менше, навіть якщо їх боротьба стає запеклішою і запеклішою. Глядачів, які отримують якісний продукт, так само стає менше, в цілому вони отримують брехню. Можливо, це не така нахабна брехня, можливо, це брехня з нюансами, можливо, інколи через цю брехню проривається правда в результаті індивідуальної боротьби справжніх журналістів. Та в цілому брехня поширюється, збільшується і стає міцнішою, а отих щілин все менше і менше.

Яна Мойсеєнкова, головний редактор ділового тижневика “Контракти”:

– Подобная логика есть, и это хорошо. Вот когда журналист провластного канала уверен в том, что сегодняшняя информполитика его канала правильна, то вот это уже клиника. Не всем удается работать в политически неангажированных СМИ. Хорошо быть чистенькими, работать на гранте и на вопрос, что вы делали в президентскую кампанию 2004-го, отвечать: боролся за свободу слова. Но грантов, увы, не хватит на всех украинских журналистов, желающих выполнять свою работу, отвечая читателям на вопросы: что, где, когда и почему?

Я думаю, что есть грань, которую нельзя переступать, где бы ни работал, потому что за ней – предательство своей профессии. Нельзя брать деньги за заказуху и выдавать ее за объективный текст, потому что это воровство и обман, который так же мерзок, как и политически ангажированный непрофессионализм многих коллег. Ощущение этой грани важно для журналистов любых СМИ – везде можно пойти против профессии: забыть о второй точке зрения, выдать эмоции за факты, скатиться в оценочные суждения, выдавая их за истину в последней инстанции. Грань эта определяется не только профессиональными, но и личностными качествами журналиста. Будем ли мы считать Пупкина профессиональным журналистом, если у него нормальная логика и оранжевая бандана, но за отдельную плату он проталкивает коммерческие сюжеты? У каждого журналиста – своя грань и своя ответственность за последний шаг.

Поймите меня правильно – я не пытаюсь защищать коллег, в силу разных причин работающих в ангажированных СМИ. Просто я не хочу лицемерить и, работая в политически независимом журнале, говорить ай-ай-ай коллегам с «Интера». У них своя реальность, и они сами должны заботиться о своей репутации. Но мне кажется важным понимать, что путь разрознения журналистов ошибочен. Какой смысл стравливать нас, делить на лагеря и позволять одним указывать пальцем на других? Важно понимать, что мы журналисты – мы одной группы крови! Это важно, это самое важное. Президентом может быть Кучма, Янукович или Ющенко, но мы останемся теми, кто мы есть – журналистами в этой стране, здесь и сейчас, что, между прочим, уже само по себе нас дискредитирует. И я думаю, что если бы ощущение этой нашей общности жило в каждом из нас, многие бы не позволили использовать себя, отказались бы от компромиссов со своей совестью.

Віталій Шевченко, заступник голови Нацради з питань телебачення та радіомовлення:

– Із зазначеною позицією я не погоджуюся, і вважаю, що вона призводить до згубних наслідків. А напередодні виборів це призводить до ще гірших наслідків. Журналіст не може торгувати своєю совістю, своїми принципами і може знайти засоби для реагування на ту ситуацію, яка не відповідає його ставленню до професії і професійним підходам.

Журналістів змушують придумувати собі як виправдання психологію "я відповідаю за своє, інше мене не стосується". Якби в Україні достатньо журналістів відреагували належним чином на ті умови, у яких вони опиняються, які їх не влаштовують, то і ситуація була б іншою, і журналістам не варто було б вигадувати такі легенди для заспокоєння своєї совісті.

Володимир Ар’єв, керівник проекту "Закрита зона", 5 канал:

– Люди, які працюють в мас-медіа, мають право на зазначену позицію, оскільки іншого варіанта у них немає. А саме – внаслідок того, що кожна людина окремо має свою позицію, але коли доходить до того, щоб почати діяти разом, то так діяти вони не можуть. Залишається лише тільки право на маленькі вчинки окремої людини. А більшість побоюється, побоюється втрати роботи.

Я вважаю, що журналістів можна звинувачувати, але їх можна і зрозуміти. У нашому суспільстві часто люди не можуть організуватися, щоб виступити проти.

І мені дуже шкода, що так все відбувається.

Сергій Дацюк, медіа-експерт, корпорація „Гардаріка”:

– Давайте поділимо типи людей за двома ознаками – професійності та моральності. Тоді у нас вийдуть чотири такі типи: високопрофесійні високоморальні, високопрофесійні аморальні, середньо-малопрофесійні моральні та середньо-малопрофесійні аморальні. Що відбувається в ситуації підвладних ЗМІ? Відбуваються два взаємопов'язані процеси. По-перше, різко падає попит на високопрофесійних високоморальних людей, вони змушені іти і шукати щось на стороні. У той же час, зростає попит на середньо-малопрофесійних аморальних людей. Тому що зростає необхідність лояльності, і знижується необхідність професійності.

З двома іншими типами. Високопрофесійні аморальні люди, опиняючись у відсутності конкуренції з боку високопрофесійних моральних, займають лідерську позицію, вони ідуть вгору, вони займають основні місця, і вони правлять балом. Цікава ситуація, що нібито вибір є тільки у середньо-малопрофесійних, але моральних людей. Цей тип людей зазнає найбільше зловживань та страждань, саме вони шукають якісь моральні виправдання собі. Тому що в ситуації абсолютно тотального контролю за ЗМІ, насправді, вибору немає. Людина не може нікуди піти. За великим рахунком, великий тиск відбувається і на опозиційні видання, і там теж таке питання постає.

Тобто, це питання такого типу людей, тому що інші люди, наприклад, високопрофесійні високоморальні вже вирішили цю проблему, вони вже пішли з телеканалів, їхня професійність потрібна завжди і всюди. Перед середньо-малопрофесійними аморальними не постають такі питання, і високопрофесійні аморальні також такими питаннями не переймаються.

Далі. Є, по-перше, питання компромісу, питання угод зі своєю совістю, по-друге – питання особистих відносин зі своїми колегами. Тобто, ти можеш робити і казати що завгодно, але тебе обов'язково запитають, і не будь-хто, а твої колеги: "А пам'ятаєш, що ти у 2004 році робив?". Як би до цього не ставитись, це назавжди таке тавро.

Якщо ми візьмемо до уваги зазначені речі, зрозуміємо, які типи людей задають ці питання, зрозуміємо, що це вибір внутрішній та вибір стосунків з колегами, то залишається зазначити ще одне. У нас дуже слабко звучить питання: „А де ж ваша громадянська позиція?”. І от на це питання відповіді немає. Я недавно дивився передачу "Школа злословся", і одна з ведучих цитувала такі слова – " "Ученый сверстник Галилея был Галилея не глупее, он знал, что вертится Земля, но у него была семья...". І ця обставина значним чином ускладнює відповідь на питання. Можна зрозуміти, коли у людини є сім'я і вона мусить іти на якійсь моральний компроміс. Для мене абсолютно незрозумілі люди, у яких немає сім'ї, які ще молоді, які переймаються моральними стражданнями і при цьому продовжують залишатися в цій ситуації. От позиція таких людей мені не зрозуміла. Тому я тепер буду ставитись до того чи іншого колеги, зважаючи на типологію людини, на те, чи є у неї такі страждання, і чи взагалі вона ставить собі такі питання, як вона ставиться до корпоративної етики. і чи є у неї сім’я, і з чим пов'язаний її компроміс, і яке її ставлення до колег.

Тетяна Котюжинська, юрист Програми правового захисту та освіти ЗМІ IREX U-Media:

– Юридично журналіст відповідає виключно за ту інформацію, яку підготував до ефіру як автор. Юридична відповідальність встановлюється виключно законами України. Така відповідальність встановлена за поширення недостовірної інформації та втручання у приватне життя. Журналіст повинен подавати до публікації (трансляції) об’єктивну, вірогідну, повну та точну інформацію. Ніхто не може відповідати за висловлення оціночних суджень та за поширення суспільно значимої інформації, яка становить громадський інтерес. За редакційні матеріали відповідають не журналісти, а посадові, службові особи ЗМІ, які прийняли рішення про їх оприлюднення, і загалом ЗМІ як юридична особа.

Відповідно до законодавства, журналіст має право, а не обов’язок відмовитись від публікації матеріалу за власним підписом, якщо його зміст після редакційної правки суперечить особистим переконанням автора. Так, стаття 38 Закону України “Про телебачення і радіомовлення” передбачає, серед іншого, такі права журналістів:

– перед трансляцією знайомитися з остаточно готовою до випуску передачею, яку підготовлено з використанням зібраних ним матеріалів, і робити щодо неї свої зауваження;

– зняти з себе відповідальність за матеріали, зміст яких, на його думку, було змінено (перекручено) в процесі редакційної підготовки;

– відмовитися від виконання доручення телерадіоорганізації, якщо воно суперечить чинному законодавству.

Крім законодавства, є також етичні норми, пріоритет яких для професії очевидний. Законодавство повинно встановлювати мінімальні стандарти для обмеження свободи слова, ті ж, для кого слово – є професією, повинні встановити самі (і тільки самі!) додаткові обмеження, за порушення яких не карають юридично. Етичний Кодекс українського журналіста містить всі засадничі стандарти професії, виконувати які повинні всі журналісти.

Сергій Грабовський, заступник головного редактора журналу “Сучасність”:

– Якби йшлося про повністю укшталтоване тоталітарне суспільство, де чесні сюжети могли відпочатково стосуватися хіба що погоди (згадаймо, наскільки ідеологізованими були спортивні передачі чи розповіді для школярів про світову історію), то сама спроба зробити більш-менш порядний сюжет про собаківництво чи побут племен Нової Гвінеї була б майже громадянським подвигом (знов-таки, згадаймо у цьому плані московські “Клуб телемандрівників” чи “У світі тварин”, де, за рідкісними винятками, існувала чесна і професійна журналістика). І то: така журналістика була можлива тільки для тих, хто слухняно (хоч і позірно) підтримував політику партії та уряду, хто не підписував листи на захист в‘язнів сумління, хто не дозволяв собі навіть за чаркою критикувати щось більше, ніж “окремі недоліки” (про добровільних сексотів не йдеться: вони якраз і викобенювалися публічно так, щоб створити у західних кореспондентів враження про певний “плюралізм” у радянському суспільстві). Так що істотні моральні втрати існували за будь-якого варіанту.

Але ж в Україні немає усталеного тоталітаризму, ба більше: чільна суспільна проблема наразі полягає в тому, ствердиться він чи ні! Тому, боюся, ті фахові журналісти, котрі своїми справді нормальними сюжетами підносять рейтинг назагал маніпулятивних телеканалів, є свідомими співучасниками брудної справи. Які не хочуть розуміти, що після виборів у разі ствердження тоталітарних тенденцій їм доведеться робити сюжети відверто брудного ґатунку – або йти з журналістики. Адже альтернативи вже не буде.

До речі: телеканал СТС, яким у Росії керує Олександр Роднянський, відмовився від будь-яких випусків новин. Може, це й краще – адже не треба тотально брехати. Але що в такому разі робити тележурналістам – і тим, хто вважає себе чесними, і тим, хто зі своєї волі по вуха у багні? Чи не показує цей факт, що єдиний шлях виживання професії новинкаря – це справді демократичне суспільство? А інший варіант (навіть якщо ти прагнеш пристосуватися до режиму) – все одно перетворить тебе на підмітайла...

Володимир Золоторьов, журналіст, „Профіль”:

– Такая позиция, в принципе, имеет право на существование. Во-первых, иногда очень трудно отделить манипулирование от обычного редактирования. Эта проблема известна всем, кто бывал и в одной, и в другой роли. Грань здесь весьма тонка. Во-вторых, у наших СМИ редакционной политики, как таковой, не существует. Есть практика выполнения неких политических заказов, часто «одноразовых», ситуативных и противоречивых.

Должен ли, к примеру, спортивный комментатор участвовать в политической пропаганде? Кем и как установлены критерии и механизмы этого участия? Ничего этого не существует, четкой и определенной и, главное – известной сотрудникам – политики у каналов нет. В результате, спортивный комментатор может с чистой совестью говорить «я занимаюсь только спортом» и в то же время, «по просьбе администрации» или по зову души, использовать эти комментарии в политических целях.

Я не берусь утверждать, что редакционная политика может быть установлена по факту. Те же провластные каналы, к примеру, при искажении фактов и явных манипуляциях, которые они допускают в освещении выборов, часто показывают абсолютно «проющенковские» художественные фильмы. В том же СССР такого просто не могло быть.

В-третьих, нельзя не признать, что позиция «я просто делаю свою работу» часто бывает оправданной. В конце концов, далеко не все солдаты Вермахта считаются военными преступниками, хотя они выполняли приказы явно преступного режима. В условиях, когда конкуренция на рынке СМИ практически отсутствует, людей вполне можно понять.

Повторю, никаких универсальных критериев в таком тонком вопросе нет. Они могут быть только личными, эффективно здесь работают только такие затертые понятия, как «совесть» или «ответственность».

Олена Зварич, заступник редактора, газета "Україна молода":

– Маючи щастя працювати в газеті, редакційна політика якої відповідає моїм професійним запитам та політичним уподобанням, мені складно давати моральну оцінку колегам-телевізійникам, більшість з яких опинилася в ситуації, що потребує важкого вибору. Складно ще й тому, що я ніколи не відчувала самоусвідомлення конформістів. Проте, гадаю, великою мірою і через те, що журналістські колективи провідних "великих" каналів ще в 2001-2002 році не спромоглися на потужний спротив редакційній політиці, нав’язаній "темниками", Україна має зараз ТАКЕ телебачення – засіб маніпулювання громадською думкою. Тобто, мої колеги, сподіваючись на послаблення тиску на свободу слова в якомусь примарному близькому майбутті, ще два роки тому самі посприяли тому чорному, майже тоталітарному телеефіру, який панує зараз. Іноді мені здається, що приблизно в такій атмосфері мовчазного очікування на кращі часи, внутрішньої еміграції інтелігенції, яка чекала, що хтось за неї зробить вчинок, приходили 1933 і 1937 роки.

Вахтанг Кіпіані, головний редактор і ведучий програми „Подвійний доказ”, „1+1”:

– Ви праві – така логіка є і вона є пануючою. Журналіст має вміти говорити „ні”, а з цим великі проблеми...

Тим часом, хтось мав би подумати – чи є в Києві місце для працевлаштування десятків професійних тележурналістів, телеведучих і випускових редакторів? Політика оплати праці на єдиному об’єктивному 5 каналі, наскільки мені відомо, не дає можливості задіяти фінансовий інструментарій зацікавленості робити „чесні новини”. Можливо, саме тому жоден відомий журналіст із т.зв. „провладних каналів” на 5-й так і не перейшов?..

Я особисто дуже рідко стикаюсь із упередженістю глядачів. Навпаки – під час суботнього мітингу на підтримку Віктора Ющенка до мене не раз підходили активісти „Нашої України”, тиснули руки і просили робити більше цікавих розслідувань.

Володимир Килинич, Інститут політичного моделювання, м.Чернівці:

– Позиція вкрай хибна, нещира, навіть підступна з огляду на ситуацію, що складається в Україні напередодні виборів. А позитивні чи негативні будуть результати – це взагалі некоректна постановка питання. Однозначно – негативні. Особисто нічого не маю проти переважної більшості журналістів, які працюють на „підвладних” каналах. Кожен заробляє, як може чи вміє, бо все важче любити життя на одну зарплату. Проте є речі, які не продаються. Вибачте за пафос, це – банальна, напівзабута, притрушена грішми совість. Хлопчики та дівчатка! Час, коли можна було виправдовуватися чи хизуватися власною віртуозною журналістською майстерністю, або минув, або іще взагалі не прийшов. Тепер треба не лише її. А, можливо, і взагалі чогось іншого. Щиро вважаю, що телебаченню більше не потрібні „голови, які вимовляють свій чесно зроблений сюжет”. Йому потрібні голови, які думають та примушують думати інших. В очах тележурналіста повинен світитися розум та повага до глядача. Нам не треба наразі барвистих „телезірок”. Місце зірок взагалі в планетаріях. Ми всі, незалежно від фаху, громадяни цієї країни, ми несемо відповідальність за неї. Зараз важко згадати якийсь „подвиг сучасного журналіста”, але вони, безперечно, є. Так, це професія дуже залежна, часто підневільна, непевна. Але колись треба покласти край тиражуванню „піховшеків”. Тепер – дуже слушний момент для цього. Бо вкрай загострилась політична ситуація, вже досить чітко видно, хто є хто.

У цій ситуації хочеться спертися на взірець провінційних, маловідомих всій Україні журналістів. Тих, які працюють там, де є бодай дві газети. Їм набагато важче, ніж відомим. Вони взагалі незахищені, в разі втрати роботи ці люди втрачають чи не все. Але ж вони в переважній більшості набагато принциповіші люди.

Телебачення – це все ж не військо із сталими статутами. І якщо ти дійсно високопрофесійний журналіст, ти знайдеш себе будь-де. Прикладів є чимало. Тому не треба дурити самих себе. Якщо ти дійсно так вважаєш, що в державі перед виборами все гаразд, і ти з екрану говориш правду, то це інша справа. Але якщо ти говориш в новинах одне, а думаєш по-іншому, треба звідти піти. З новин і з телебачення. Бо так і залишиться в пам'яті телеглядачів на довгі роки після виборів, що такий-то чи така-то – брехуни.

Якби горіхи так сильно зміцнювали б роботу мозку, то найрозумнішими були б білки. Якби все те, про що щоденно говорять офіційні телеканали, було правдою, то де б ми були вже?

Віктор Білодід, Південноукраїнськ, правозахисник:

- У Солженицина есть эпизод про еврея-врача в зоне, через которого А.И. и уверовал в Бога. Он не смог жить во лжи, хотя грозило это его жизни. Но выскочить из грязи без духовного возрождения невозможно. Хотя попытки есть. Вот, например, капитан 5 отд. милиции из Николаева уже уходит на пенсию. Друзья в генералах, а он пытался быть честным. В душе - горечь и обида на жизнь. Кто оценит его усилия? Никто. И он сам разочарован.

Так и с журналистами. Не требуйте от них невозможного. Нет такой силы, чтоб стать насмерть. Такую силу можно получить только свыше. А серединка-наполовинку - так они уже и так порядочны. Только серединка у них в другом месте, чем у вас. То, что проповедует Евагелие - единственный путь к лучшей жизни. К честной журналистике, честной бюрократии, честной торговле и т.д.

Сергій Гузь, голова профспілкового об"єднання "Незалежні медіа-профспілки України":

- Кожен журналіст носить на собі імідж того ЗМІ, в якому працює. І, мабуть, не найкраща справа - пояснювати кожному знайомому, що ти не жираф, а такій собі білий та пухнастий хом"ячок. Набагато краще пишатись своїм робочим містом, а не приховувати його.

Наслідки можуть бути дуже негативними і навіть містити безпосередню небезпеку для журналістів, які працюють на ангажованих ЗМІ. Дуже часто трапляються випадки, що натовп демонстрантів перешкоджає нормальній роботі журналіста, коли дізнаються, що він з "необ"єктивного" ЗМІ. Ми маємо вже випадок в Криму, коли на журналістів навіть напали. Зараз це може бути небезпечно для журналістів по всій країні.

Саме тому журналістам варто докласти зусиль для зміни редакційної політики, відновлення довіри громадян до цих засобів масової інформації. Інакше в них просто не буде шансів нормально працювати.

Сергій Федоринчик, директор інформаційного центру „Зелений світ”:

- Іван Франко сказав: Не в людях зло, а в путах тих, Котрі незримим вузлами, Зв'язали сильних і слабких З їх мукою і їх ділами.

Реально Україна є неофеодальною країною. Поки що, можливо, найменш феодалістичною і найбільш демократичною серед 12 інших неофеодальних пострадянських країн. В разі перемоги Януковича епоха Кучми може згадуватись солодко-ностальгічно.

Для неофеодалізма притаманна несвобода - не така, як у кріпаків, але неспівставимо більша, ніж у людей з країн розвинутої демократії та ринкової економіки. Подолати позицію журналістів, заявлену вище, можна: давши їм робочі місця в таких ЗМІ, де вони ЗМОЖУТЬ мати інші уявлення про свою роль в процессах суспільної комунікації.

А в більшості тих середовищ, що вони мають зараз, працювати і не вилетіти через день можна, лише сповідуючи вищенаведену позицію.

Наслідки прості - неофеодалізм стає самодостатнім і самопідтримуваним, залучаючи для себе майже всі економічні та інтелектуальні ресурси суспільства, і навіть західну допомогу.

Перемоги Туркмен-баші, Путіна, Лукашенка, імовірність перемоги Януковича - це докази примітивності та поверхневості західних підходів до специфіки пострадянських країн. Цей підхід спровокував невиправданий перенос понять і стосунків, які склались в умовах КАПІТАЛІСТИЧНИХ - вибори, електорат, середній клас, політичні партії, чесна конкуренція, громадянське суспільство, третій сектор, свобода преси тощо, - в умови НЕОФЕОДАЛІЗМУ, де все це або взагалі відсутне, або має карикатурну імітацію.

Поставлені вище запитання явно навіяні атмосферою роботи в пресі сучасних західних країн.

На жаль, більшість з сучасних західних політиків, очевидно, не читали "Янкі при дворі короля Артура" Марка Твена і не дивились "Иван Васильевич менят профессию", і не знайомі з матеріалістичним розумінянм історії. Але ті в Україні, кому за 40 - читали, дивились, знайомі!

Віктор Коваленко, шеф-редактор „Радіо-ЕРА” ФМ:

– Пригадую, як у 2000 році я, журналіст „Нового каналу”, зайшов на хвильку на „1+1”, де тиждень тому ще працював, і як колеги дружно „заулулюкали”, мовляв: „Твій Ткаченко ТАКЕ робить на вашому каналі! Передай своєму Ткаченку, щоб...” Тобто мене робили винним у тому, що особисто я, як журналіст, не робив. (До речі, тоді „НК” міг гордитися своєю інформполітикою). За іронією долі, той журналіст, який найбільше за всіх у ТСН дорікав мені, через деякий час сам пав жертвою інформполітики „1+1” і опинився... на „5 каналі”.

Вибачте за відступ з власного досвіду, але він може бути ілюстрацією до відповіді на ваше запитання. У журналістів на телеканалах є обов’язки і права згідно з їхніми контрактами. Там назагал зазначено, що вони роблять репортажі і програми та відповідають за їхню якість і технологічність підготовки. Тому відповідальність вони несуть безпосередньо за те, що роблять. Нести відповідальність за всю інформаційну політику, інші програми і продукти каналу журналісти не можуть. Як кажуть: „Коні не винні!” За інформполітику відповідає керівництво каналу разом із власниками, акціонерами і менеджерами. Їх і треба питати.

Журналісти можуть об’єднано чи поодинці вимагати від менеджерів каналів не робити певних речей, можуть відмовлятися ставити підпис, відмовлятися робити матеріали, влаштовувати парламентські слухання, пікетування, демонстрації, страйки, звертатися по підтримку до міжнародних журналістських структур – але знову ж таки, до того моменту, поки їм не вкажуть на двері. Декому вдається розширювати простір свободи, показувати те, що є насправді і, звісно, ходити досить довго так по лезу. Та є такі, хто не бажає критикувати керівництво, щоб не втратити „тепле місце”.

Може бути сотня пояснень, які той чи інший журналіст вигадує, щоб виправдатися перед колегами, які дорікають йому, що він, бачте, працює на „провладному” телеканалі і причетний до всього, що „показує влада”. Але чи треба виправдовуватися перед дорікачами? Не думаю. Кидаючись на тебе, він виправдовує самого себе.

Андрій Омельченко, перший заступник генерального директора ТРК "Ера":

– Пам’ятаєте, у Райкіна: "претензії до гудзиків є?" – "Нема. А в цілому до костюму – є". Така логіка виправдана на базарі, а не серед особистостей, особистостей творчих. Хоча можна почути низку виправдань: а де самореалізовуватись, як прогодувати сім'ю... Але ця ломка особистостей призводить до постійної депресії журналістів, тихих істерик редакторів... Це теж факт. Але істина одна – не можна залишитися в білому, якщо всі у бруді. А журналіст, якщо і "пришиває лише гудзики", все одно має стосунок до продукту в цілому.

Хочу сподіватися, що журналістам телекомпанії "Ера" не соромно за свою роботу. Адже, позиція новин "Ери" – об'єктивність і неупередженість. І це не пафос, а реальність.

Микола Козирєв, правозахисник, Луганськ:

– Такая позиция – результат длительной эволюции безбожного общества, в котором «человек без экзистенции», «неподлинный человек» с редуцированной личностью стал массовой фигурой. Этот «человек массы», маскирующий политическое малодушие и безответственность своей профессиональной капсулой, на самом деле уклоняется от своей социальной роли.

По большому счету, журналисты, уклоняющиеся от солидарных действий в социальной и политической сферах, не считающие себя обязанными «служить» обществу, – это люмпен-журналисты.

В таком обществе на роль героя и вождя только и может претендовать уголовник-рецидивист, который, как когда-то Луи Бонапарт во Франции, возвышается благодаря социальному ничтожеству массового человека-люмпена, не способного к формулированию общественных задач.

Боюсь, что и в наших условиях случится нечто подобное: вот-вот Билоконь сыграет роль генерала Кавеньяка, Янукович станет «маленьким Наполеоном», а пиховшеки сотворят «министерство правды».