Олена Кочкіна, журналіст-редактор програми "Закрита зона" ("5 канал"):

– Меня поразила реакция большинства харьковских журналистов во время проведения пресс-конференции господина Бандурки, основателя Харьковского института МВД. За так называемым круглым столом находилось порядка 18 представителей местных масс-медиа. Перед каждым лежал перечень предварительных вопросов, касающихся предстоящих выборов Президента. Они были абсолютно идентичны. Пресс-конференция проходила исключительно в едином ракурсе – "Харьковщина за Януковича" (все это происходило после окончания очередного съезда СДПУ(о), на котором, опять же, в очередной раз выдвигался "единый" кандидат господин Янукович).

Буквально за день до этого нашу съемочную группу (меня и оператора Сашу Пронина) задержали при съемках фасада МВД Харьковской области. Поэтому вполне закономерным оказался мой вопрос: насколько будут заангажированы правоохранительные органы при проведении голосования 31 октября и как господин Бандурка оценивает заявления руководства УМВД в Харьковской области "Харьков – город ментов"? Тем более, что Бандурка – сам бывший начальник этого управления, который на сегодняшний день имеет огромное влияние на местную политику правоохранителей.

Мое изумление вызвали не ответы заслуженного милиционера, а реакция журналистов. Спустя несколько секунд после вопроса они буквально накинулись… не на него, а на меня. Они кричали, что это провокация с моей стороны: задавать подобные вопросы уважаемому человеку. Извините за резкость, но они просто напоминали стадо шакалов, которым была дана команда "Кость!". Какая там солидарность! Они кричали, что наша милиция нас бережет и опекает. В случае бережет – это вопрос. Но то, что опекает – это факт.

Проявления солидарности, к сожалению, я вижу пока что только в Киеве. Причем очень радует, что не только со стороны оппозиционных журналистов, но очень часто нашей программе помогают редакторы и журналисты других телеканалов и литизданий. И вот им хочется сказать особое спасибо.

Дмитро Кисельов, автор і ведучий інформаційно-аналітичної програми "Подробно", ICTV:

– Я часто сталкиваюсь с отсутствием журналистской солидарности среди украинских журналистов. Чаще, чем в России. В Украине журналисты руководствуются не нормами журналистской этики, а политическими предпочтениями, что и приводит к отсутствию солидарности.

Если солидарность и есть, то она не профессиональная, а бытовая.

Лично у меня не было кризисных ситуаций, в которых остро бы проявилась необходимость поддержки или журналисткой солидарности.

В’ячеслав Піховшек, редактор ТСН, ведучий програми "Епіцентр", "1+1":

– З відсутністю журналістської солідарності, на чужому прикладі, стикаюсь регулярно. Але я особисто завжди отримую підтримку від колег у важкі часи.

Володимир Різун, директор Інституту журналістики КНУ ім. Т.Шевченка:

– Українські журналісти не солідарні. Підтвердженням цього є факти порушення професійної етики. Наприклад, коли журналісти з’ясовують стосунки між собою за допомогою газет, радіо, телебачення... Я вважаю, що це неприпустимо. Як педагоги не повинні з’ясовувати стосунки перед учнями, як лікарі перед пацієнтами – так журналісти не повинні з’ясовувати стосунки між собою перед своєю аудиторією. Це свідчить про відсутність солідарності.

Хоча не можна казати, що проблема стоїть дуже гостро, – відомо багато прикладів, коли журналістів, що потрапили в критичні ситуації, колеги підтримували виступами та закликами.

Загалом я вважаю, що Інститут журналістики є своєрідним острівком журналістської солідарності. Інститут виховує в студентах це почуття.

Наталія Баринова, оглядач Першого Національного:

– Я помню несколько таких всплесков журналистской солидарности – например, после смерти Георгия Гонганзе или когда готовилось выступление журналистов в парламенте по поводу цензуры…

Сейчас, мне кажется, журналистская профессиональная солидарность проявляется всё ярче и ярче. Думаю, что это связано с чётким определением личной (пусть даже не всегда публичной) позиции журналистов в отношении провластных и оппозиционных сил.

Я только один раз столкнулась с недостатком журналисткой солидарности, когда в новостях, где я работала, на Первом Национальном канале, ущемлялись старые кадры – я, Борис Гривачевский, Катя Кацан – нам не хватало поддержки коллег, чтобы сохранить старый коллектив. А результат вы видите – Гривачевский, Кацан и многие другие ушли из редакции информации, когда туда пришли Петренко, а затем – Канишевский.

Сергій Квіт, директор Могилянської школи журналістики:

– Як не дивно, мені відразу згадався приклад, коли журналісти проявили свою солідарність, навіть одностайність. Це було, здається, у 2000 році, я працював начальником управління в Держкомінформі, який тоді очолював Іван Драч, а прем’єром був Віктор Ющенко. Ми звернули увагу громадськості на незаконність функціонування російських ЗМІ в Україні: несплата податків, демпінг на рекламному ринку, удар по виробництву національного журналістського продукту тощо. Наші опоненти організували проти нас прес-конференцію в УНІАНІ, але одержали одностайну обструкцію з боку київських журналістів. У мене чудові спогади з тієї прес-конференції і відчуття гордості за колег.

Водночас я свідомий того, що існує велика кількість прикладів, коли журналісти не проявляли необхідної професійної солідарності. Насамперед це стосується їхньої пасивності у новостворених журналістських організаціях і майже тотального прийняття тих нецивілізованих правил гри, які досі існують в Україні. Я маю на увазі відстоювання не професійної, а корпоративної точки зору. Воно і зрозуміло – інакше йди шукай іншу роботу. Тут же – перерва в розмовах про журналістську етику під час виборчої кампанії. Минуть президентські вибори, і цю дискусію, трохи "підлатавшись" на виконанні не зовсім етичних замовлень, можна буде продовжити.