Соціологія як наука в певному сенсі подібна до айсберга: без занурення в тему зазвичай видно лише її малу частину, ту, що стосується опитувань громадської думки. Проблема повноти картини, однак, цим не вичерпується: опитування теж треба ще вміти побачити і зрозуміти в усій повноті, а не просто як яскравий зблиск десь на медійному обрії. Розвиваючи аналогію, додамо такий іще приклад: опитування на дражливі теми часто сприймаються викривлено, бо різні частини аудиторії бачать їх через біноклі власних переконань, уподобань і упереджень. Ну а під час «гібридної війни», коли корабель громадської думки й без того кидає з боку в бік, а все навколо оповито туманом, поспішати з висновками не варто взагалі. Та ще й у ході президентської кампанії.

У лютому автор цих рядків розбирав хайп через опитування фонду «Демократичні ініціативи», за яким більшість українців готові до компромісів із Росією заради миру на Донбасі. Та колонка була в першу чергу про відповідальність медіа: тоді чимало колег повідомили цифру «готовності до компромісів», не приділивши достатньої уваги межам цих самих компромісів. Але справа була і в сприйняті аудиторії, готової хапатися за неіснуючу «сенсацію».

Минув місяць — і з’явився новий привід поговорити на цю вічну тему. Спільне опитування Київського міжнародного інституту соціології (КМІС) та російської недержавної соціологічної служби «Левада-центр» показало, що за останній рік досить помітно зросли симпатії українців до Росії. У лютому-2018 «дуже добре» або просто «добре» до Росії ставилися 45 %, «погано» та «дуже погано» — 38 %. Зараз ці цифри складають 57 % і 27 % відповідно.

Як коротко сказано в наведеному на офіційному сайті КМІС коментарі гендиректора цієї компанії Володимира Паніотто, «одна з можливих гіпотез (пояснення цих змін. — Авт.) — передвиборча кампанія і активізація роботи проросійських політичних сил і телевізійних каналів». Тим цікавіше розібратися в деталях.

По-перше, наведений вище показник складений із двох. Українські соціологи окремо дослідили ставлення українців до росіян і ставлення українців до російської влади, після чого вивели певне середнє значення. Так само зробили й фахівці «Левада-центру» щодо своїх співгромадян та їхнього ставлення до нас.

У результаті вийшло, що українці ставляться до Росії в цілому краще, ніж росіяни — до України. Причому так воно було протягом усіх одинадцяти років досліджень.

Та слід враховувати, що сьогодні українці краще ставляться до російської влади, аніж росіяни — до української. Тоді як до російського народу український народ ставиться гірше, ніж навпаки! Цифри такі: російську владу шанують 13 % опитаних громадян України; російський народ — 77 %. А от українська влада викликає повагу у 7 % росіян, тоді як самі українці — у 82 %.

Враховуючи, що ганити свою владу є національною традицією самих же українців, яка б ця влада не була, цим семи відсоткам росіян можна ще й здивуватися. Що ж до 13 % українських «любителів Путіна», то розподіл за регіонами показує: левова частка цих респондентів мешкають на сході України (там схвально про господарів Кремля відгукнулися 34 % опитаних).

Якщо копнути глибше, то для тих співгромадян, хто в соцмережах посипав собі голови попелом через українське «всепрощенство» до агресора, є дві новини — не дуже хороша й не дуже погана.

Не дуже хороша полягає в тому, що впевненість росіян у їхній любові до братів-українців може мало відповідати тому, як братні відносини уявляють самі українці. Грубо кажучи, випускник Рязанського училища Маргелова може цілком щиро вважати, що по-братньому любить українців, і саме тому його священний обов’язок — пошвидше «визволити» їх від «бандерівської хунти».

Не дуже погана новина — це те, що й українці чітко відділяють ставлення до народу від ставлення до державної політики. Слід мати на увазі, що офіційна російська позиція «іхтамнєт» призначена не лише для й без того поблажливого Заходу. Вона далеко не в останню чергу призначена і для своїх же громадян. Тепер російська пропаганда досить серйозно займається мілітаризацією свідомості росіян, від постійного звеличення «подвигів» російських військових у Сирії до постійних же закликів «експертів» численних ток-шоу до відкритої військової агресії проти України. Проте успіхи на цій ниві не такі вже й великі. Півтора року тому прямим ворогом РФ Україну назвали менше третини росіян (причому можна було вибирати одразу кілька варіантів ворога).

У цій ситуації Кремль поки що продовжує вдаватися до лицемірства, бо відкриту агресію чимало росіян таки не схвалили би. Безумовно, це не привід розслаблятися. Але це факт. Зі свого боку, українці впевнені й однозначні: за всіма опитуваннями, Росія з великим відривом лідирує серед усіх країн світу та міжнародних організацій, які українці вважають ворожими до своєї батьківщини. От якби громадяни України й справді не бачили агресивного характеру «гібридної війни» — це справді було б неадекватно.

До речі, зіставляти ставлення українців до росіян і навпаки — справа цікава й непроста, бо коливання тут часом відбуваються, так би мовити, у протифазу. Наприклад, як видно по наведеній нижче таблиці, навесні 2015 року ставлення українців до Росії погіршилося, а ставлення росіян до України — навпаки, стало кращим. Восени ж 2017-го мала місце протилежна картина.

Очевидно, пояснюється це протилежним ставленням російських та українських респондентів до одних і тих самих подій (у першу чергу, змін становища на Донбасі). Тобто скільки б українці та росіяни не запевняли самі себе в любові одне до одного, це не заважає їм мати істотні відмінності у принципових речах.

Разом із тим, як уже сказано, відносне покращення ставлення українців до РФ є стабільним ще з вересня 2017 року. Мало того — воно наразі сягнуло найвищого рівня з моменту початку «гібридної війни».

Така загальна тенденція підтверджується відповідями на «вужчі» запитання. Так, за цим же опитуванням, із вересня минулого року вперше впала нижче за 40 % кількість респондентів, які хотіли би бачити між Україною й Росією нормальний митний та візовий режим. Натомість до половини опитаних зросло число тих, хто прагне «відкритих кордонів».

Звісно, це не означає, що обов’язково йдеться про відкритість і дружбу саме з нинішньою Росією — та все-таки значною мірою це так і є, бо громадська думка в такі нюанси зазвичай не вдається. Власне, тут доцільніше говорити про «громадську емоцію».

Які ж корені цієї емоції? Цитований вище гуру вітчизняної соціології Володимир Паніотто, напевне, недарма каже про передвиборну кампанію й «активізацію роботи проросійських політичних сил». Тобто про пов’язані, та все ж не тотожні чинники. Справа може бути в загалом негативному ставленні виборців до влади та політиків, помноженому на суто психологічний дискомфорт від брудного характеру передвиборної агітації.

Усі троє потенційних фіналістів президентських виборів справедливо називають Росію агресором. Такою ж є й позиція офіційної пропаганди. Але обґрунтованість навіть найсправедливішої тези певною мірою втрачає актуальність, коли промовцеві не довіряють в інших питаннях. Негативне ставлення до телеканалу Ікс чи кандидата Ігрек автоматично переноситься на всі їхні меседжі. І чим більше кандидати намагаються гуртувати свій електорат апеляціями до цінностей, тим під більшою загрозою опиняються самі ці цінності. Автор попереджав про подібну загрозу на прикладі президента Порошенка ще в серпні — а Порошенко ж такий не один.

І тут уже питання не так до виборців, і тим паче — медіа, як до політиків. Та ж корупція в оборонній сфері — абсолютно неприпустима річ. Проте неприпустимим є й політиканство на цій тематиці. І спроби зобразити себе єдиним Рятівником Нації неприпустимі теж. Рятівників (і рятівниць) багато — то тільки країна одна.

Параметри опитування, а також детальні таблиці, дивіться тут.