Відповідають: Ігор Коліушко, Сергій Грабовський, Олексій Донець, Вадим Скуратівський, Юлія П'ятецька, Максим Стріха, Микола Рябчук, Володимир Малинкович, Ганна Антонова, Андрій Охрімович. Запитання "Детектор медіа": - Чи допомагає вітчизняне ТБ формуванню української політичної нації, української державності? Якою, як на ваш погляд, мала б бути в цьому сенсі редакційна політика державних і приватних телеканалів? Якою мала б бути політика державних органів та громадських організацій, що мають на меті вплив на формування вітчизняного телепростору?

Ігор Коліушко, голова Центру політико-правових реформ:

- На мою думку, якщо телебачення й допомагає, то дуже слабо й дуже неефективно. З одного боку, є, звісно, передачі достатньо хорошої якості - передусім історичного та просвітянського плану, а з другого боку - величезну шкоду приносить некоректне, необ'єктивне інформування про політику сьогодення. У першу чергу, телебачення є засобом масової інформації. І тому треба виконувати всі вимоги щодо неупередженої й чесної подачі інформації. І друге - звичайно, українське телебачення повинне бути в основному україномовним.

Сергій Грабовський, перший заступник головного редактора журналу "Сучасність":

- По-перше, я вважаю, що ніякої політичної нації існувати не може, так само, як і етнічної. Або нація існує, або ні. Нація відрізняється від етносу тим, що це є спільнотою громадян - або, як образно казав видатний філософ Мераб Мамардашвілі, це - етнос, у тілі якого попрацювала конституція. Отже, виходячи з цього, можна сказати, що українське телебачення кінця 80-х - початку 90-х років сприяло формуванню здебільшого етнічної свідомості українських громадян. З середини 1990-х, коли в Україні швидкими темпами почала формуватися кланово-олігархічна система, телебачення все більше почало підпадати під контроль олігархічних кланів. В інтересах будь-яких олігархічних кланів - відсутність громадянського суспільства і масового вільного громадянина. А відтак, і відсутність нації як структурованої спільноти таких громадян.

Процес перетворення абсолютної більшості телеканалів на знаряддя боротьби з націотворчими процесами набув своїх виразних рис під час президентських виборів 1999 року і практично був завершений в перші роки ХХІ століття. Іншими словами, процеси націотворення і розвитку елементів громадянського суспільства, з одного боку, і діяльність абсолютної більшості українських телеканалів, з іншого, наразі перебувають в антагоністичних відносинах. Завданням телеканалів, які перебувають під кланово-олігархічним контролем, є формування квазінаціональної спільноти, яка може бути безвідмовним об'єктом маніпуляцій тоталітарного типу з боку владоможців. Подивіться польське й чеське телебачення і згадайте, як громадяни цих країн реагують на якісь спроби перетворити ТБ на знаряддя дуже лагідних, якщо можна вжити цей термін, політичних маніпуляцій. (Згадаймо багатодесятитисячні маніфестації в Чехії, коли було здійснено спробу тиску з боку політиків на редакційну політику одного з телеканалів.) Як говорилося в одному популярному анекдоті радянських часів, треба міняти всю систему, а не крани гарячої чи холодної води.

Олексій Донець, голова Київського обласного відділення Всеукраїнської громадської організації "Громадський контроль":

- Ні, не допомагає. Воно, скоріше, вводить в оману в силу тих чи інших політичних симпатій, які зовсім не співпадають з думками народу. Ідеї з приводу громадського ТБ, як показала практика нашого сусіда Росії, не допомагає. Там так зване громадське телебачення стало якщо не комерційним, то замовним, а вірніше, і тим, і тим. Якщо спробувати те саме робити в нас, я боюся, що це буде ще гірше. Два з половиною року тому мені було цікаво переключати телевізор з каналу на канал, новини на кожному відрізнялися, на кожну проблему погляди були різні.

А зараз складається враження, як у старі совєтські часи - ніби всі діють за наказами політбюро. Перемикаю з одного каналу на другий - різниці ніякої. Щодо політики стосовно ТБ, то один повинен бути канал на державу, який повинен фінансуватися за державні кошти, один - на область за кошти місцевого самоврядування. І на цих каналах люди при владі повинні звітуватися: що вони зробили для виборців, конкретного району, вулиці, округу, за той чи інший час. Державний канал, для того, щоб його дивилися, я думаю, повинен містити новини від громадських організацій та політичних партій.

Вадим Скуратівський, професор Київського державного університету кіно й телебачення імені І.К. Карпенка-Карого:

- Є у метеорологів вираз: місцями ожеледь. Так от, українське телебачення місцями допомагає, а місцями навіть шкодить. Скажімо, коли в день народження, а потому смерті Шевченка українське телебачення показує "Бідну Настю" - так, здається, називається серіал зокрема про сердечні справи великого князя Олександра Миколайовича - того самого, який особисто керував слідством над Шевченком... Або, якщо СТБ показує наївний антимасонський фільм брежнєвських часів "Таємниця вілли Грета" або ще більш анахронічний витвір цієї ж епохи - серіал під назвою "Щит і меч". Те, що не правду показує, але екранним чином бреше. Зрештою, таких моментів у діяльності нашого телебачення дуже й дуже багато.

Усе це заважає нормальному суспільному процесу, містифікує сучасного телеглядача й, відповідним чином, громадянина. Що ж до редакційної політики, то вона передовсім має бути інтелігентною та лояльною до якихось основних напрямів сучасного українського суспільно-політичного процесу. А внаслідок того, що всі ці канали різко й одверто віддають свої симпатії політичним партіям, то все це справляє враження доволі понуре. Власне, і громадські організації, й держава мають у доброму розумінні редагувати український телепростір, а не працювати на ту чи ту політичну силу в ньому, а тим більше, на ту чи ту політичну персону в ньому. Телебачення має бути інтелігентним та гуманістично орієнтованим. Тільки й усього.

Юлія П'ятецька, заступник головного редактора газети "Бульвар":

- Мешает. Я думаю, что уровень украинского телевидения настолько низок, что вреда от него гораздо больше, чем пользы. Оно дискредитирует Украину. Украинские телеканалы все ( или почти все) ангажированы, поэтому говорить о формировании культурного пространства и политическолй сознательности нации невозможно. Телевидение, прежде всего, должно быть максимально свободным. Насколько это возможно, - свободным. Оно должно быть альтернативным.

Мирон Петровський, літературознавець:

- Я не є телеглядачем. Я, окрім інформаційних програм та якогось фільму після опівночі, нічого не дивлюся. З того ж, що я бачу, я зрозумів тільки те, що телеканали використовують інформаційні жанри для беззастережної пропаганди. Це ніяка не інформація, а нахабна, безоглядна пропаганда. А за кого вони агітують - це зрозуміло. За себе й за своїх. Якою мала б бути редакційна політика? Без насильства. без утисків, без адміністративних заходів проти тих, хто пробує казати щось таке, що не відповідає урядовій лінії. А як це на практиці здійснити - я, на жаль, не знаю. Я весь час відчуваю, як приватні канали зазнають утисків, вони обережні, дуже обережні, навшпиньках пробують працювати. Не треба бути визначним діагностом, щоб це зазначити. Гадаю, що державні мужі мали б також орієнтуватися на закон, як і всі інші, а не відчувати себе можновладцями поза законом.

Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, письменник:

- Мушу сказати, що моя обізнаність із українським телебаченням є не надто великою, але те, що я знаю, змушує мене відповісти скоріше "ні", аніж "так". Слово "еліта" пов’язане з декількома словами - насамперед, це інтелект, традиція та порядність. Усього цього українському телебаченню фатально бракує. Не можна виховувати українську еліту на передачах Вєрки Сердючки. Або ж вихована на цих передачах еліта буде цілком адекватною ситуації, яка панує в державі сьогодні.

Державні телеканали мусили б, безумовно, забезпечити: а) широкий спектр політичних, інформаційно-аналітичних передач, які б давали якісне уявлення про те, що відбувається в Україні і світі сьогодні, та б) давати багато місця якісним освітнім передачам, науково-популярним передачам і тому, що називається серйозною національною і світовою класикою, що, врешті-решт, закладає підмурівки доброго естетичного смаку. Практично нічого цього на державних каналах на сьогодні не маємо, принаймні в достатніх обсягах.

Щодо комерційних каналів, то зрозуміло, що умови тут диктуються потребами їхньої комерційної успішності, але однаково на їхньому місці я б спробував іноді прищеплювати публіці якісь ознаки доброго смаку замість плентатися в хвості найпримітивніших запитів тієї ж таки публіки. Спробую пояснити це твердження: ще кілька років тому на каналі "1+1" був широко представлений серйозний кінематограф. Сьогодні там крутять не скажу, що завжди погані, але обов'язково фільми, розраховані на масовий обіг.

Щодо політики державних органів, то світова практика знає багато важелів ефективного впливу громадськості на політику мас-медіа. Відомо, що першим прикладом державної підтримки мистецтв у Великій Британії стали проспонсоровані державою симфонічні записи для "Бі-Бі-Сі". В Україні так само можна було б, використовуючи наші можливості, робити достатню кількість серйозних найрізноплановіших передач шляхом державного замовлення. Водночас, держава мусила б відмовитися від будь-яких спроб політичного цензурування. Що ж до громадськості, то вона мусила б просто контролювати виконання державою такої функції, хоча я розумію, що на сьогодні в Українській державі це виглядає вкрай утопічно.

Микола Рябчук, політолог:

- Не допомагає, скоріше навпаки - воно робить усе, щоб ця нація не сформувалася. Модерна нація передбачає існування громадян, а той режим, який контролює мас-медіа - практично всі мас-медіа, - він зовсім не зацікавлений у появі громадян. Він зацікавлений у збереженні підданих, а не громадян. Якщо весь цей панівний на сьогодні дискурс звести до спільного знаменника, то він зводиться до розважального, а ще до формування світогляду "моя хата скраю": лови кайф, від нас однаково нічого не залежить, за нас усе вирішують. Зводиться до пофігізму. Це начебто так званий здоровий глузд, який насправді не є здоровий, а нашіптаний і нав'язаний, але саме його втовкмачують як такий, що має бути в голові у кожної людини.

Щодо редакційної політики державних та недержавних каналів, то я не знаю, чи вона мусить відрізнятися. Будь-який журналіст є журналіст, він може бути професійний або ні, хоч би де він працював. А пропагандист - то не професійний журналіст. Ідеться про найголовніше - професійні якості, а вони не повинні відрізнятися. Усі мас-медіа можуть мати певні ухили, певні смаки, як мають їх усі журналісти - якщо, звісно, не приховують їх, але є певні правила. Золоте правило - у медіа мусять промовляти обидві сторони, має бути дві або кілька точок зору. Але в нас це правило цинічно ігнорується, а народ це ковтає. Треба цього правила дотримуватися, а все інше може бути як завгодно, це справа каналу. Хоча від державних каналів ми можемо вимагати більшого, бо ми їх фінансуємо. Приватні канали можна карати ігноруванням. Але в Україні, на жаль, більшість глядачів не мають, із чого вибирати, вони технічно не можуть дивитися інші канали, окрім двох-трьох головних. Наш державний канал - це пародія, знущання із громадян.

Володимир Малинкович, директор Українського відділення Міжнародного інституту гуманітарно-політичних досліджень:

- Я думаю, что скорее мешает, причём это связано прежде всего с тем, что четыре канала находятся под контролем Медведчука, и деятельность этих каналов направлена, скорее, на разделение, разъединение общества.

5 канал тоже нельзя считать объективным, но у него есть уважительное обстоятельство: он, по сути, единственный канал, который обслуживает оппозицию. Он тоже работает в одну сторону, но у него есть один плюс по сравнению с каналами Медведчука: он даёт возможность для диалога между представителями различных политических сил, носителями различных точек зрения. Но оформление - то, что делается этим каналом - оно однозначно работает в пользу правой оппозиции: подбор тем, вставки в программе "5 копеек", комментарии. Всё это - односторонняя пропаганда.

Как ни странно, самыми объективными каналами сейчас представляются каналы Пинчука. Но и на этих каналах тем, которые могли бы объединять людей различных политических взглядов вокруг идеи украинской гражданской нации, избегают. Эти каналы почти нейтральны, но этого мало. Нужно не бояться обсуждать самые острые, самые жизненно важные для Украины темы, но делать это обязательно нужно корректно. Увы, таких каналов у нас нет.

Поэтому можно сделать вывод: наши каналы очень мало способствуют формированию украинской политической нации и гражданского общества. Во-первых, я считаю, что нам нужен не просто и не столько государственный канал, а общественный канал. Редакционная политика которого в целом определялась бы представителями различных сил, имеющих авторитет в обществе. Это крайне важно именно в наших условиях, потому что именно такой канал сможет обеспечить свободные дискуссии, разговоры, выражение различных точек зрения по любым вопросам. Режим диалога, на мой взгляд, - это самое главное, и государственный канал даже при самом лучшем государственном управлении будет вынужден защищать политику администрации или, по крайней мере, представлять её в самом выгодном свете. Кроме того, на государственном канале должен доминировать государственный язык - до 90%, это естественно. Но для свободного диалога необходимо, чтобы люди пользовались своим родным языком в случае, если он доступен и понятен. Такими языками в Украине являются украинский и русский, мы - страна всеобщего двуязычия. Поэтому на общественном телеканале вполне можно использовать тот язык, который более удобен участникам дискуссии. И если мы хотим создать гражданскую нацию, то это не должна быть этнически орднородная нация, обязательно нация с одним языком. Мы знаем немало наций, двуязычных и более: бельгийская, швейцарская, канадская и так далее. Как говорил Эркюль Пуаро: я не француз, я - бельгиец, несмотря на то, что разговаривал по-французски.

Если мы хотим иметь единую страну, то мы должны знать, что русскоязычные граждане - это полноправные граждане, и их язык - это не язык оккупантов, а язык полноправных граждан. Причём выбор языка должен быть делом свободного волеизъявления гражданина и не должен зависеть от его этнического происхождения. У нас не будет гражданского общества, если люди будут разделены по языковому признаку, если русский язык будет вытеснен из электронных масс- медиа. Ведь в таком случае телезритель не откажется от родного языка. Он просто переключит украинский канал на русский и будет следить за событиями в Москве, а не в Киеве.

А нам - если мы будем гражданской нацией - украинские проблемы должны быть важнее, чем российские. Мы потеряем потенциальных граждан для Украины. Я думаю, мы хотим, чтобы Украина была родным для всех домом, нашим домом.

Я думаю, что частные каналы очень трудно, да и не нужно, контролировать, если вещание не противоречит законам государства. Что касается языка на частных каналах - то это дело свободного выбора. Я думаю, что государство должно всячески содействовать формированию общественного телевидения. Для начала было бы хорошо, если бы на государственном телевидении было выделено специальное время для публичных дискуссий, и определение политики вещания на этом отрезке времени государство передало бы общественным организациям.

Ганна Антонова, експерт Школи політичної аналітики при Києво-Могилянській академії:

- Ні, не сприяє. Бо якщо українське телебачення дозволяє собі транслювати програми такі, як нещодавні "Вікна" Нагієва - тобто, досить провокативні, де було висловлено шовіністичні думки щодо Укріїни і українців, і українське телебачення погоджується ці програми транслювати, то про що може йти мова? Я не можу вести мову щодо редакційної політики, а от що стосується державної - то, у принципі, телебачення має бути незалежним від будь-якого впливу: це не справа держорганів - змушувати телебачення висвітлювати чиїсь політичні лінії, висвітлювати якісь події таким чином, щоб це наслідувало якісь певні лінії. І це - не справа недержавних організацій. Це порушуватиме незалежність ЗМІ.

Андрій Охрімович, кореспондент Радіо „Свобода”:

- Ні, не сприяє. Справа в тому, що немає по-справжньому незалежних каналів: національний - це провладний, усі інші належать тим чи іншим магнатам. Які в більшості своїй є теж провладними. Що говорить про певну повзучу монополізацію інформаційного простору. А це дозволяє вести мову про Україну як про пострадянський простір з усіма його ознаками, з певним натяком на тоталітарне і минуле, й майбутнє - якщо ця влада зуміє зберегти свою силу та свої позиції.

Відповідно, в цей монополізм вносять певний розкол іноземні радіостанції - радіо "Свобода", "Бі-Бі-Сі", "Дойче велле", що до певної міри дозволяє закрити пробіли в інформації. Їм дозволяє вижити те, що ці станції незалежні від української влади.

Вибивається з загального ключа опозиційний 5 канал. Та доля Сергія Шолоха останній приклад того, що будь-яка спроба діяти незалежно під українською юрисдикцією може сумно закінчитися для журналіста або засобу інформації. Прикладів є достатньо-предостатньо.

Редакційна політика? Існує загальне правило для всіх журналістів, це є передусім етичне правило: завдання журналіста - це максимальне інформування населення своєї країни про те, що відбувається у країні та світі. Журналіст має виступати не в ролі великого розумника, а в ролі поширювача інформації серед населення. Народ сам розбереться, як ту інформацію тлумачити, й сам зробить висновки. Відсутність таких позицій особливо помітна на Першому каналі, там вона випирає. Це тісно пов'язано з професіоналізмом, на "Інтері" те саме робиться більш делікатно. З журналістикою в Україні ще не склалося так, як би хотілося. В основі своїй вона є, на жаль, продажною. Навіть можна сказати, що, порівняно з "братньою" Москвою, вона не надто дорого коштує.. Позитивним прикладом може служити російський телепростір. Він є патріотичним. Канал "Культура". Програми Швидкого. Патріотизм - це основна задача зараз, бо той варіант, який пропонує Поплавський і Вєрка Сердючка, не сприяють формуванню нації. Інша річ, що патріотизм російських каналів - імперського характреу, але він росіянам підходить. Вони не мали ніколи нічого проти царя-батюшки, в якій би іпостасі він їм не являвся, й не мали ніколи нічого іншого.