Вахтанг Кіпіані, головний редактор програми „Подвійний доказ”, “1+1”:

– На мій, суто журналістський погляд, якщо говорити про громадсько-політичне мовлення, зокрема новини, має місце очевидний відхід від стандартів, записаних у посібниках чи підручниках з журналістики (збалансованість, коректність викладу, посилання на джерела etc.).

По-друге – активно популяризується думка, що ми є свідками зменшення довіри, навіть кажуть про зникнення довіри до загальнонаціональних телеканалів у принципі, бо вони нібито відображають погляди й інтереси дуже вузької категорії політичних гравців. Щоправда, оприлюднене днями дослідження Центру Разумкова переконує ледве не у протилежному – довіра громадян до кожного з двох найбільших телеканалів – „Інтера” та „1+1” – є близькою до 50% (порівняйте з довірою до президента, ВР чи персонально найвпливовіших людей України). Отже, незважаючи на зусилля піарників влади і контрпропагандистів, люди, як і раніше, дивляться ТБ і вірять тому, що звідти їм говорять...

По-третє – є позитивна тенденція в тому, що телебачення більше уваги приділяє документальним жанрам – у вигляді ток-шоу, документальних розслідувань, власне документального кіно, і це не може не радувати. Бо, на мій погляд, демонстрація життя і людей такими, якими вони є насправді, чи, принаймні, дуже подібними на те, що ми бачимо „у реалі”, це – якраз і є те, чого так не вистачає. Життя – складніше і цікавіше за політичний і мистецький „гламур” українського телебачення. Документалістика переживає зараз підйом – ми бачимо це і на „1+1” („Документ”,), і на „Інтері” (спецпроекти А.Цаплієнка), і на „5 каналі” („Закрита зона” В.Ар`єва) Як на мене, цей почин заслуговує на підтримку.

Наступна тенденція – у розважальному мовленні стало ще більше Росії, не тільки в географічному смислі, але й у ментальному. Відбувається витіснення українського продукту, він замінюється навіть україномовним, але явно вторинним, я б сказав, російським продуктом. Рік Росії плавно переріс у Рік „Аншлага” і „Кривого зеркала”...

Борис Скуратівський, редактор сайту „Світ Радіо”:

– Особисто я помітив на українському телебаченні у сезоні 2003-2004 років такі тенденції: глобальна підготовка до виборів, перехід кабельних операторів на якісно новий рівень і боротьба за моральність. Принаймні, це те, про що найчастіше було говорено.

З першим усе ніби більш-менш зрозуміло – йшло розгортання одних телемереж, утиски інших, зміна власників та менеджерів і, зрештою, слід виділити появу в українському телепросторі першого справжнього інформаційного телеканалу – “5-го”. Другий пункт теж ніби є вчасним – українські кабельні оператори вже вийшли з дитячого віку.

А от із останнім маємо прояв давньої тенденції не лише для телебачення, я й взагалі для пострадянського суспільства. Тобто, багато плутанини, незрозумілостей і нелогічностей. Скажімо, важко уявити, чому більше послужило запровадження кольорових позначок на екрані – чи то оберіганню молоді від споглядання відвертої еротики та сцен насильства, чи навпаки – створенню додаткового знаку, який лише привертатиме увагу до “забороненого плоду”. Важко також зрозуміти, якими критеріями керуються телеканали, визначаючи категорію того чи іншого фільму чи програми. Спочатку, мабуть, слід було їх розробити, а то маємо, скажімо, нагієвські “Окна” у “дитячий час” і підліткову “альтернативну” психологічну драму “Кафе Дон’с Плам” глибокої ночі і з “червоним квадратом”, хоча вона не містить жодних відвертих сцен, а все “насильство” в ній зводиться до невеличкої дитячої “розбірки”, після якої всі дружно миряться і цілуються.

Андрій Шевченко, шеф-редактор інформаційних програм, „5 канал”:

– Це найкращий рік мого життя. За цей час я пізнав щастя здійснення проекту мрії у команді людей, з якими маєш спільні погляди. І найголовніше – повернув собі призабутий привілей говорити вільно. Усе це, звичайно, – „5 канал”. Він і є найбільшою подією в телесезоні.

В усьому іншому системних змін немає. З точки зору інформації – все найгірше сталося раніше. Непристойне плодіння „темників” і остаточна зрада менеджерів сьогодні можуть дивувати хіба що тугодумів і сліпих.

З точки зору відчуття журналістів – справи теж кепські. Тепер уже навіть не йдуть кола по воді. Болото заспокоїлося, до смороду звикли, а подекуди навіть квіти з‘явилися. Болотяні, само собою...

Був, правда, красивий заклик Наташі Лигачової перестати служити неадекватній владі. Ефектно, звичайно. Тільки кому це адресовано? Ау!!!

З точки зору грошей – справи йдуть, як і раніше, блискуче. Ринок дивує навіть таких оптимістів, як я. Цінність року бачу хіба що в тому, що він остаточно прояснив: вичікувати – це злочин перед професією і собою.

Володимир Килинич, Інститут політичного моделювання, м. Чернівці:

– На жаль, телевізійний сезон 2003–2004 зміцнив декілька досить тривожних тенденцій. Якщо коротко, то наше телебачення – це явище „притлумлених бажань”. Тобто воно ніби й хоче чогось домогтися, але не може, а, скоріш, не дають. Мені здається, воно, звісно, не повинно бути „народним” – у сенсі нічиїм, але обов’язково має існувати (в розумних межах) громадським та громадянським, незалежно від того, кому воно належить. А зараз телебачення – наче підкреслено шляхетна ведуча однієї із „народних” телепрограм на Першому Національному, що ходить із мікрофоном та камерою в норковій шубі сільськими калюжами, межи брудними, зубожілими та сірими селянами й чіпляється до них із якимись „вічними” запитаннями, коли люди просто хочуть вижити. А тим незручно й незвично перед камерою сказати те, що вони думають насправді.

Здається, що саме 2003-го та, особливо, 2004 року телевізійники почали щиро й відчайдушно вважати, що вони вже досягли якоїсь „стелі” розвитку та вдосконалення й тепер можна зупинитися, розсипатися телеклонами та деякий час існувати за рахунок набутого. Нові цікаві програми майже не з'являються, старі розвиваються екстенсивним шляхом.

Політична тележурналістика – нецікава та одноманітна, вона не має в собі бодай якоїсь аналітики, не кажучи вже про незалежну й об’єктивну, а люди, які себе називають політичними журналістами, нецікаві самі по собі. З них просто „пре” упередженістю та заангажованістю, а на їхніх світлих чолах, лише трішки напружившись, можна побачити голограми із цінами за послуги. Граничною формою експансії політичної категоричності й нетерпимості стала славнозвісна „Проте”. Ця програма – ознака чи не повної морально-політичної деградації провладного телебачення. І вона, на жаль, – втілення певних тенденцій. Її треба сприймати серйозно. Бо в разі приходу до влади „єдиного” кандидата таким може стати все вітчизняне політичне ТБ. В. Піховшек не є такою загрозою, він так само самовіддано та сумлінно буде піарити будь-кого іншого після президентських виборів цього та подальших років. Тому „Епіцентр” – скоріше атавізм „совкової„ тележурналістики, який поволі відімре сам по собі при найменшій спробі бодай щось змінити в телебаченні. Програми М.Погребинського „Наголос” на Першому Національному, попри щиру симпатію до автора та ведучого, слід зарахувати до умовно пізнавальних, а подекуди й розважальних, але аж ніяк до глибоких політичних.

Дещо осторонь цих тенденцій – "5 канал" із спробою цілковитого новинного спрямування та ICTV з усе чіткішими намаганнями до обережної об’єктивності.

Друге. Політичної аналітики на телебаченні немає тому, що наразі справжня аналітика – це просто небезпечно (треба, з одного боку вміти це робити, а з іншого, не боятися оприлюднювати здобуті результати клопіткого аналізу). Знання без доказів народжують віру, а знання із доказами – сумніви. Це також тривожна тенденція. Справжню аналітику треба довго й нудно збирати друкованими засобами або в Інтернеті. Бо тільки там є розмаїття думок, а люди, що пишуть, скажімо, в мережеві видання, представляють справді всі місцевості (не лише Київ), погляди (не лише Банкової), віки (не лише пору політичної усталеності), статі (не лише чоловіки), партії (не лише СДПУ(о)) та стадії безумства. А таке – цікавіше й, головне, об’єктивніше.

Третє. На теренах художньо-розважального мовлення кидається в вічі тенденція до широкого спрямування цього виду телебачення в минуле, як далеке, так і не дуже, до людей, яких уже давно немає, до явищ, яких не існує. Римейки в новорічних програмах (телеканал "Інтер" уже відзняв половину „Сорочинської ярмарки” та „12 стільців”, переможно повідомили, наприклад, "Факти" 09.07), безкінечні повтори тих самих серіалів, записи гумористичних програм минулого, ретро в кіно. Навіть чиста ностальгія в передачах Яна Табачника, на жаль, – минуле. Частково це від того, що немає нових явищ, крім яскравих, як батончики NUTS, але сумнівних В.Сердючки та М.Поплавського. „Джентльмен-шоу”, виявляється, розраховане „на среднего, простого зрителя” (Я.Левінзон, „Бульвар”, №27 (454)), і довело, що шуткувати щотижня 13 років поспіль – дуже важко. Жарти малозрозумілі навіть для такого глядача. Поволі деградуючий КВК стрибає з каналу на канал, і його аудиторія значно поменшала. Що робити перед телевізором „непростому” або „несередньому” глядачеві? Справді народний гумор – це вульгарність, доведена до мистецтва, а телевізійний гумор – це мистецтво, доведене до вульгарності.

Далі. Тенденція – відсутність українського дитячого телебачення. Причому вже багаторічна. Це, мабуть, невигідно.

Можливо, створив якусь тенденцію М1. Хоча впевненості до кінця немає й тут.

П’яте. Абсолютно нічого не відомо про те, що робиться на провінційних телеканалах. Це також сумна тенденція.

Таким чином, важко буває висловити думку, особливо коли її немає.

Лаврентій Малазонія, телепродюсер:

– Не хотелось бы забирать хлеб у телекритиков (и у нетелекритиков тоже, особенно в свете начала избирательной компании) и детально прописывать тенденции на нашем ТВ. Абсолютно субъективно, конечно же, скажу, что "ящик" стал оффшорным (буквально offshore – двигающийся в направлении от берега) от зрителя. Вроде ничего страшного и нет – наш зритель издалека видит как бы лучше, но почему-то нет уверенности, что "наше оффшорное телевидение" встанет на расстоянии влияния на зрителя. От политвещания в их воображении как бы хлеба не добавляется, а от художественно-развлекательного как бы зрелище получают. У нас пока еще доминирует КАК БЫ. Знаете, как один остряк выдал: "Неважно, что из бананов нельзя получить сок, зато его можно купить в магазине". Неважно, что у нас "оффшорное ТВ", важно, что его можно еще рассмотреть. Серьезно, можно. Вот если продолжить этот оффшорный тренд, то для создания реального оффшора нашему ТВ подойдут два варианта. Вариант №1 – "сейф", и Вариант №2 – "резидент НИГДЕ". А зрителю?

Сергій Дацюк, корпорація „Гардаріка”:

– У політичному телемовленні розгорнув свою діяльність „5 канал”. Але одного бажання бути чесним і моральним у нинішній ситуації недостатньо, потрібні нові ідеї, нові технології, нові формати. Не з’явилося, зокрема на „5 каналі”, на який були сподівання, відкритих форматів, політичних ток-шоу, так званих судових ігрових шоу, які є в Росії. Здавалося б, вони повинні з’явитися. І аргументи, що нема грошей, – це вже не серйозно. Тому що, якщо ми будуємо бізнес, то інвестиції можна знайти. А якщо ми будуємо проект політичного впливу, то такі проекти вже є, хоч і репрезентовані іншими політичними силами.

Друга важлива тенденція – телеглядачі нашого телебачення стали професійними дешифраторами. Завдяки програмі „Проте” ми можемо щодня знати, що робить „Наша Україна”. Завдяки „Подробно” Кисельова ми можемо знати, що робить рід Президента. А завдяки телеканалу „Інтер” ми можемо знати, що робить великий кризовий менеджер.

Саме тому сподіватися на те, що телебачення буде чогось варте на виборах, є комерційно невиправданим. Президентські кампанії не виграються телетехнологіями.

Третя тенденція, яку слід зафіксувати. Її поки що не можна аналізувати, але вона стане значною частиною президентських виборів надалі. Це теледебати. Це єдина технологія, яка здатна серйозно вплинути на результати президентських виборів.

Щодо розважальних продуктів. Не з’явилося жодного вітчизняного художньо-розважального продукту, на який варто було би звернути увагу. Наше телебачення досі будується за принципом форматного підходу, а не персонального. Як би ми не ставились до „Окон” Дмитра Нагієва, це не формат – це персона. Якщо телеканали почнуть вкладати в такі персони у нас, то будь-який формат має шанс на успіх. У цьому сезоні нових яскравих персон фактично не з’явилося. За винятком Іванни Найди і покійної Ольги Бурої, майже нема кого згадати. Ми аналізуємо ринок універсальний, а не молодіжної субкультури (музичні канали і т. інш.). Там трохи інша ситуація. Поки що він динамічно розвивається.

Юрій Горбань, головний редактор інформаційного мовлення, телеканал СТБ:

– Телебачення України у глибокій кризі. Якщо говорити взагалі, навіть за умов зростання доходів від реклами вітчизняне телебачення не знайшло альтернативи, продовжує паразитувати на закордонному, переважно російському телепродукті. Телевізійні менеджери не ускладнюють собі життя, не розуміють, що епоха серіалів, низькопробних шоу-програм має закінчитись або не бути в такому обсязі. Має прийти розуміння, що майбутнє за інтелектуальним вітчизняним телепродуктом, і думаю, що скоро сам час і глядач підтвердять мої слова.

Здається, що незабаром відбуватиметься структуризація телеефіру. Канали будуть більше спеціалізовані, чіткіше окреслиться ніша розважальних, спортивних, інтелектуальних, інформаційних програм. Час пропагандистських каналів минає. І наступні президентські вибори ще раз підтвердять марність того, що телебачення відіграє ключову роль у перемозі когось із кандидатів. Після виборів телебачення ще більше буде розглядатися як бізнес і навіть як інструмент виховання нації, а не як засіб політичного впливу.

Іван Лозовий, медіа-юрист:

– Такі основні – і зовсім невтішні – тенденції телевізійного сезону за останній рік:

1. Консерватизм. Враховуючи задушливий контекст і ту “позу”, в яку поставлено Адміністрацією Президента та місцевою владою більшість українських ЗМІ, останні оголосили відступ в окопи і вирішили стати ще менш відважними і цікавими, ніж вони були раніше. Відносно засобів нелегітимного і нездорового впливу на ЗМІ, “темники” – це лише вершина айсбергу. Цей моноліт формується закономірно через залежність більшості ЗМІ від фінансових джерел, які тісно пов’язані із владою, у котрої були зароблені ті ж фінанси. Цілком виправдано можна сказати, що за період 2003-2004 повальна маса українських ЗМІ остаточно “здалася” перед ненажерливими зазіханнями владних структур і впливів. Із цього випливає така сміхотворна тенденція, як, наприклад, прикриття псевдонімами технічних працівників більш “ризикованих” передач.

2. Російська експансія. Не ставши на власні ноги, українські ЗМІ знепритомніли на руках російських медіа: звідси “шансон”, нехтування законом про мову мовлення, зникнення української кіноіндустрії тощо. Якщо раніше українські телеканали мавпували російські, які, у свою чергу, мавпували західні передачі (таке собі “мавпування мавп”), то останнім часом українські телеканали перейшли у стан мовлення однієї з губерній Росії. Масово посунули на український телеефір російські телесеріали, які виховують лояльність і свідомість громадянина Росії, а не України. Навіть спостерігається мавпування українськими телеканалами оригінальних російських серіалів і передач. Вражаючим моментом останнього сезону був захист колись патріотичним Олександром Ткаченком рішення свого телеканалу показувати україноненависницькі “Окна”. Хочеться лише спитати, чи скористався сам Ткаченко досвідом, висвітленим у відповідній програмі “Окна” для позбавлення свого “хохляцького” акценту?

Микола Семена, власний кореспондент „Дзеркала тижня" в Криму, Сімферополь:

– На жаль, можна констатувати, що з цивілізаційної та професійної точки зору на українському ТБ загалом відбувається не прогрес, а все більше домінують кризові фактори. По-перше, в основному за цей час відбулося диференціювання каналів ТБ за приналежністю до тих чи інших до фінансово-політичних груп, які з наближенням виборів президента вводять все жорсткіший контроль та цензурні обмеження. Загалом два роки тому в нашій пресі та на телебаченні було більше свободи, що відповідало стану та потребам народу, сприяло його розвитку і становленню елементів громадянського суспільства. Як відомо тільки „свобода слова може забезпечити наявність всіх інших свобод”. Можливо, саме тому наступ ведеться в першу чергу саме на свободу слова.

Однак, якщо "темники, це не цензура, а державна політика", то цілком зрозуміло, що це твердження при нормальній діяльності таких інститутів, як Генеральна прокуратура, Конституційний Суд, зрештою і Уповноважений з прав людини при Верховній Раді, як і цілої низки різних громадських організацій, тільки допомагає відновити законність. Бо я сподіваюсь, грамотним правникам, при бажанні, не було би складно на підставі конкретних статей законів довести, що це саме та державна політика, яка і заборонена нормою закону. Це саме ті методи і саме ті засоби, які в першу чергу ні сама держава, ні кожен її орган, взятий окремо, не має права використовувати для проведення будь-якої своєї політичної лінії, будь то на виборах чи в іншій повсякденній діяльності. Більше того, не складно довести, що ця „державна політика” проводиться аж ніяк не в інтересах держави, тим більше не в інтересах самого суспільства, а виключно в інтересах окремих партій чи груп політиків або ж і в приватних інтересах.

Я думаю, сьогодні ми дійшли того краю, коли не можна і далі дозволяти цинічно користуватися безкарністю, і рано чи пізно плоди її будуть падати на голови ініціаторів, авторів та виконавців „темників”.

Ця основна тенденція в політичному мовленні породила ряд побіжних тенденцій – зниження аналітичного та і суто професійного рівня програм, відсутність у редакцій потреби у високопрофесійних аналітичних кадрах, попит на прямолінійне замовлене „мовлення” тощо. Це виявляється в тому, що на телебаченні сьогодні немає яскравих аналітичних програм, навіть на такому рівні, як було ще три-чотири роки тому, а є багато лише підсумкових програм – підсумки дня, підсумки тижня – і кожен підводить свої підсумки. Цензурні явища – це є універсальне гальмо, яке знижує якість, рівень як ЗМІ загалом, так і рівень професійності самих журналістів. У всякому разі – суспільний прояв цього рівня точно.

На жаль, із цим треба щось робити. Адже якщо навіть нам вдасться зробити так, щоб на президентських виборах вся країна не перетворилася в суцільне Мукачеве – що сумнівно з огляду на подробиці харківського з’їзду СДПУ(о), то в перспективі парламентські вибори 2006 року, і тенденція йде до того, що ситуація може лише погіршитися. Бо якщо зараз роль саме цих „гравців”, що в силах ввести цензурні обмеження, обмежена інтересами вузької групи осіб кандидатів, то тоді вона буде дуже широкою – до інтересів цілих партій, і тоді намагання встановлювати свої правила „державної політики” буде дуже широким. Два загальнодержавних тотальних "мукачевих" підряд – це була б уже повна деградація країни.

Що стосується розважального мовлення, то ми, здається, ще тільки проходимо зараз нижню точку падіння якості цих програм. Те, що поведінка Кіркорова, якість нагієвських „Окон” викликали суспільний спротив – досить показовий факт стосовно того, що суспільство проявляє неприйняття саме такого формату програм і такої суспільної – і „виробничої” – поведінки так званих „зірок”. На жаль, перший із цих фактів не стосується України, адже і після цього скандалу деякі українські канали продовжують крутити програми з Кіркоровим. Не думаю, що це „відставання свідомості програмових працівників каналів” від рівня свідомості суспільства в цілому, це – непрофесіоналізм та бездумність, байдужість до долі та іміджу вітчизняного ТБ.

Прорив Руслани та гостини „Євробачення-2005” саме в Україні можуть стримати процеси кризові та сприяти прогресивним тенденціям, однак сила цього фактора, як мені здається, недостатня для виходу художньо-розважального ТБ у повному масштабі на рівень хоча би прийнятності з етично-художнього та національно-культурного боку.

Ганна Липківська, доцент Київського театрального інституту ім. І.Карпенка-Карого:

– Загальне враження таке: телевізійний сезон пройшов ніби у “сплячці”. Начебто і були якісь спорадичні “вибухи”, та вони більше скидалися на “бурю в склянці води”. Але коли стосовно спортивного (ми вже й забули, коли востаннє бачили на вітчизняному екрані теніс або фігурне катання…) та політичного мовлення (тут можна відзначити лише інформаційний блок “5 каналу”) це виглядає перепочинком перед справжньою бурею (відповідно, Олімпіадою та виборами), то у розважальному мовленні такий повний застій (особливо щодо власного продукту) важко пояснити. Хіба що – перерозподілом грошових потоків та кризою ідей, котра з роками тільки посилюється. Ані “букет” новорічної попси, ані безнадійно-нескінченні “Бідна Настя” (дарма, що технології зйомок супер-“просунуті”) з “Ундиною“ на “1+1”, ані ледь оновлений збірний концерт “Хороші жарти” (ті-таки “плюси”), ані гидкуватий “Природний відбір” (“Інтер”) не обіцяють у цьому відношенні жодної райдужної перспективи.

І останнє. Дві втрати у цьому телесезоні були не гучними, але симптоматичними: закриття успішного (!) у комерційному відношенні проекту “Телемегаполіс” (фактично з усім “Гравісом”) та радикальні зміни на „ТЕТі”. І не надто ми вже дивилися той, старий ”ТЕТ”, але нинішній суцільний секонд-хенд на ньому – попри оптимістичні обіцянки щодо швидкої “розкрутки” – проклацуєш пультом, навіть не вдивляючись…

Микола Козирєв, Луганськ, власкор газети «Свобода»:

– У меня нет специальных фиксированных наблюдений за ТВ-продуктами, поэтому ограничусь общим зрительским тревожным впечатлением – в порядке рефлексии «по поводу».

Прошедший год – «труп, оставивший позади себя тенденцию» (Гегель), тенденцию омертвления общества и попыток с помощью «кислородной подушки» политреформы придать видимость жизни сгнившему на корню от коррупции государству.

Лет через двадцать эту тенденцию можно будет интерпретировать с учетом конечного результата этого процесса разложения и формирования каких-то ростков жизни. Сейчас об этом говорить еще рано. Нужно только позаботиться своевременно «сдать анализы»: в спичечной коробочке и скляночке снести отходы общественно-политического пищеварения в «лабораторию» – для будущих аналитиков. В этом смысле, если говорить о телевидении, продукцию каждой телестудии, например, «Эпицентра» Пиховшека, «Проте» Корчинского-Джангирова или новостей на «первом национальном» следует оценивать положительно: «лабораторная посуда» заполнена доверху.

Медиа-ТВ-пространство за год невозможно рассматривать вне более широких рамок общего культурного контекста. Для его осмысления, считаю, следует принять за аксиому такой постулат: последние десять лет на всем постсоветском пространстве, в том числе и в Украине, по закону маятника сформировалась «эпоха Контрреформации», где ритуальные «саммиты» выполняют функцию современного Тридентского собора. Последний пример мракобесия этого «собора на ипподроме» – реакционный выпад против миссии ОБСЕ. Можно писать «эпикриз».

Политическая элита Украины, сидящая на тектоническом сшибе двух «плит» – инновационного технологического прогресса и социальной архаики, – не справилась с исторической задачей модернизации страны. Её предводитель президент Кучма оказался случайным лидером, не способным и не готовым к трагической роли реформатора. Капитулировав перед региональными баронами, он и сегодня их коррупционные механизмы феодальной эксплуатации выдает за развитие экономики, а социальную апатию граждан относит в графу «мир и злагода» и записывает себе в заслугу. Не Перикл, одним словом.

Годичные потуги этой «элиты» провести имитацию политреформы a la Kuchma – попытка сохранить статус-кво и замаскировать свою несостоятельность. Телевидение, центральное и региональное, тут использовалось на всю катушку как инструмент манипуляции. Очередные выборы, к сожалению, если судить по отпечатанным программам кандидатов в президенты, будут вовсю стимулировать уравнительные инстинкты и тем самым отбрасывать общество назад. Тут самое смешное – когда выдвиженцы олигархического капитала заговорили об отделении бизнеса от власти. А самое трагичное то, что факторы развития находятся в сфере коррупции.

Телевидение обслуживает «заказ» этого общества-невротика, игру в монопольку этой элиты и извлекает свою ренту с помощью «феноменологической редукции» – упрощения и уплощения жизни, сведения её социально-культурного многообразия к неразложимому далее остатку – достоверности витальных импульсов. Рынок, черт побери. Яркий пример этого культурного вырождения только что явило российское ТВ – «Окна» Нагиева, эти «цветы зла» и на нашей почве, живут, а «Свобода слова» Шустера погибает. Тенденция в чистом виде.

«5 канал» и независимые издания в Интернете, конечно, много значат в том смысле, что слабым душам есть шанс не впасть в грех уныния, но и они ведь не знают жизни. «Никто не знает настоящей правды», – сказал как-то про всех нас А.Чехов, столетие со дня смерти которого пришлось как раз на эти дни (15 июля). Эту дату мы, обязанные Чехову столь многим, многозначительно никак не отметили. Забыли. Да и не до того: надо торопиться «обслужить столик».