Чи згодні журналісти працювати за будь-яких умов?

День журналіста в Україні – досить специфічне свято. По-перше, День – є, а власне журналістів – тобто, тих, хто виконує професійний обов’язок доносити до громадян суспільно-значиму об’єктивну інформацію, є відстороненим посередником між владою і громадянами та контролює від імені суспільства дії влади – в країні стає все менше. А надто перед виборами – коли піар, цензура, самоцензура, політтехнологічні спецоперації настільки щильно заповнюють вітчизняні медіа, що простір для професійної журналістики – на відміну від ерзац-журналістики - звужується нестримно. „Простору свободи” вистачає за такої ситуації тільки не чисельним маргіналам, а в кращому разі ми спостерігаємо за ангажуванням медійників під опозицію, що, принаймні, залишає в них можливості критики влади та відстоювання прав громадян, які найчастіше порушуються саме державною владною вертикаллю. Що відбувається у гіршому випадку – бачимо кожного дня у майже всіх мейстрімовських медіа, тотально монополізованих державно-олігархічною системою.

По-друге, з Днем журналіста медійників дуже охоче вітають саме ті, хто в нашій країні є головними ворогами професійної журналістики, свободи слова та преси – чиновники, урядовці, політики, які, власне, і сприяють перш за все перетворенню журналістів на піарників, пропагандистів, політтехнологів, політичних гравців...

За таких парадоксальних обставин „Детектор медіа” вирішила звернутись до колег з дещо провокативним запитанням, яке, на наш погляд, є водночас і своєрідним лакмусом самоусвідомлення себе тими, хто працює в медіа, саме Журналістами. Наше опитування ще продовжується, а перші відповіді ми публікуємо вже зараз.

Отже, запитання було таке: – За яких обставин в Україні ви б не змогли (не вважали за можливе) працювати як журналіст? Що б ви робили, якщо б пішли з журналістики?

Відповідають: Сергій Грабовський, Сергій Дойко, Дмитро Шурхало, Олександр Кривошеєнко, Володимир Скачко, В’ячеслав Піховшек, Захар Бутирський, Анна Безулик, Юрій Колесников, Дмитро Кисельов, Олександр Матюшенко, Сергій Брунь, Юрій Луценко, Олена Сковало, Людмила Микитюк, Наталка Фіцич.

Сергій Грабовський, радіо „Свобода”:

– Мене почали друкувати в пресі (йдеться про матеріали на суспільно-політичну тематику) в другій половині 1988 року. Якщо повернеться те, що було до того моменту – я маю на увазі організацію влади і суспільну атмосферу, не має значення, під яким прапором це відбуватиметься – тоді праця в журналістиці знову виявиться неможливою. Що робитиму? Знову почну садити картоплю біля своєї хати в селі.

Сергій Дойко, радіо „Ера”:

– Якщо мені хтось робив би вказівки – тобто, не лише узгоджував тему та її ключові моменти, але й казав, як, яким чином треба цю тему висвітлювати, не так, як ти бачиш, а як треба - тоді б я не зміг працювати. Оце мені здається найголовнішим. Я закінчував інститут іноземних мов, професійно вивчав і знаю французьку мову. От у цьому напрямі й працював би в такому разі – як перекладач.

Дмитро Шурхало, газета „Вечерние Вести”:

– Я не уявляю таких змін, за яких я не зміг би працювати журналістом. Наявність розвинутої комунікації полегшує це завдання: Інтернет неможливо накрити контролем. Я би зміг працювати журналістом за будь-яких умов. Інша річ – чи офіційно, чи підпільно. Юліус Фучик, наприклад, був журналістом за найнесприятливіших умов.

Олександр Кривошеєнко, директор радіо „Київ”:

– Піти з журналістики мене змусило б лише припинення існування радіо „Київ”. Жартую, звісно. Якщо ж серйозно, то і в Україні, і в будь-якій більш благополучній країні з більшою стабільністю журналістика належить до розряду тих професій, які є, скоріше, діяльністю за покликанням, а не ремісництвом. Хоч би які умови існували для свободи слова, вільної діяльності тощо, справжнім журналістом може вважати себе лише той, хто знаходить можливості для реалізації свого покликання, не чекаючи на тепличні умови. Професія журналіста ніде у світі не є простою, безпечною та комфортною. У нашій країні – й поготів. Та все ж в нашій країні, на мою думку, серйозною тенденцією є посилення плюралізму в економічному та політичному житті. Насправді умови праці журналістів покращуються. І, хоч би що стверджувала опозиція, на мою думку, об’єктивна логіка розвитку від моменту створення нашої держави й до сьогодні полягає в демократизації нашого суспільства.

А за фахом я – політолог. Точніше, я маю дві спеціальності – політолог та соціальний психолог. У разі, якби довелося залишити журналістику, я працював би за цим фахом. Точніше, продовжував би працювати, бо й нині поєдную роботу на радіо з науковою діяльністю. Пишу політичні аналізи. Найближчим часом має вийти моя книга, присвячена електоральній історії столиці.

Володимир Скачко, головний редактор газети „Кіевскій телеграфъ”:

– Уйти из журналистики меня может заставить только невозможность работать в том ключе, в котором я привык работать последние 15 лет. Я всегда сам выбирал свои симпатии и антипатии в окружающем мире, особенно в политическом. И старался показать, как они – симпатии и антипатии – похожи друг на друга, когда речь идет о власти. Поэтому я с радостью «мочил» и тех, и других. Если не будет такой возможности, в журналистике мне делать нечего. Тогда останется разве что получить наследство какого-нибудь шейха и, пролетая над Череповцом,…

В’ячеслав Піховшек, телеканал „1+1”:

– По-перше, я ніколи не відповідаю на гіпотетичні запитання. По-друге, в нашій журналістиці можливе все. По-третє, буду заробляти написанням книжок. У широких колах вузьких професіоналів відома моя книжка „Дніпропетровська сім’я”, присвячена першій команді Кучми.

Захар Бутирський, „Новий канал”:

– По-перше, ніколи в житті я не думав змінити журналістську професію на якусь іншу. Банально буде сказано, але в жодній професії нема такого простору для творчості, таких можливостей для щоденного самовираження, як у журналістиці. І тому ще є багато неопрацьованих жанрів і галузей, і всього цього вистачить на все життя. Дуже хотілося б спробувати себе в інших напрямах.

Так, журналістом стало бути важче, оскільки часто доводиться бути винахідливим, щоб оминати таке негативне явище, як обмеження свободи слова. Та є в журналістиці сфери, в які не втручаються; це, наприклад, розважальний жанр, це шоу, це освітні програми. Я пригадую програми часів СРСР – такі програми, як „Очевидне-неймовірне”, „У світі тварин”, „Клуб кіноподорожей”, які поки що на українському ТБ не мають аналогів. Що ж до журналістів, то їм треба навчитися не ставати жертвами зовнішніх обставин, а захищатися.

Анна Безулик, телеканал „1+1”:

– Я собі можу уявити будь-яку ситуацію, оскільки мені вона знайома. Я один раз у житті вже змінювала фах, раніше займалася математикою. Для мене причиною такої ситуації можуть бути три чинники: нерозуміння сенсу власної роботи, особиста творча і професійна безпорадність або зацікавленість якоюсь іншою справою.

Юрій Колесников, колишній головний редактор газети „Бизнес-время”, видавець, Дніпропетровськ:

– Я могу сказать, при каких обстоятельствах я бы смог заниматься журналистикой. Это было бы возможно в той ситуации, когда был бы шанс достигнуть коммерческого успеха благодаря профессиональным способностям и объективности. К этому мне нечего добавить.

Дмитро Кисельов, ICTV:

– Я могу сказать одно: такой ситуацтии быть не может.

Александр Матюшенко, «Укринформбюро»:

- Пока будет хоть одно издание – неважно печатное или электронное, – через которое можно будет донести свое мнение о политической и общественной ситуации в стране – никогда не прекращу. Можно ведь писать эзоповым языком, тем не менее, для умного читателя все будет понятно. Буду заниматься журналистикой в любом случае, вне зависимости от того, кто будет у власти – победит ли оппозиция, или сохранятся нынешние у власти.

Сергій Брунь, інтернет-версія газети „2000”:

- За будь-якої ситуації можна працювати й знаходити шляхи, щоб висловлювати свої думки. Є різні видання, зокрема опозиційні, де можна висловлювати те, що думаєш.

Юрій Луценко, народний депутат України, головний редактор газети „Грані плюс”:

- Така ситуація не можлива. До тих пір, поки мені це подобається, я буду в журналістиці. Хіба що... От коли преса стане вільною й не потребуватиме мого даху для висловлювання вільних думок, от тоді я більше не буду головним редактором.

Олена Сковало, телеканал „ICTV”:

- Я пішла б із журналістики, якби в мене не було можливості робити те, що я хочу. Поки що така можливість є.

- Людмила Микитюк, редактор відділу політики газети „Столиця”:

- У мене таке враження, що нинішня ситуація зі свободою преси потихеньку наближається до кінця. Сподіваюся, це відчуття мене не обманює. Українська журналістика упродовж багатьох років переживала кризу. Медіа ринок, якщо й розвивався, то хворобливо й покручено. Очевидно, уже до 31 жовтня і, гадаю, після наша галузь потихеньку знову ставатиме на ноги. Нижню точку ми вже пройшли, далі падати нікуди.

Наталка Фіцич, телеканал „1+1”, „ТСН”:

- Я просто не знаю, ким змогла б тут працювати ще. Я з дитинства хотіла працювати журналістом, причому телевізійним. Для мене в цьому є особливий драйв – встигнути подати інформацію в ефір, і подати її якомога зрозумілішою, цікавішою, привабливішою для глядачів. Цю професію я б не поміняла ні на яку іншу. Це – мій свідомий вибір. Вважаю, що за будь-якої ситуації журналіст не повинен складати руки. За будь-якої ситуації є можливість знаходити вихід, є можливість боротися.