Відповідають: Кирило Лукеренко, Руслан Бедрик, Валерій Калниш, Леонід Поляков, Олег Гресь, Олена Зварич, Денис Жарких, Сергій Дацюк, Василь Яблонський, Оксана Панасівська, Данило Яневський, Кирило Вишинський, Андрій Лубенський, Микола Козирєв, Світлана Конончук, Олександр Галяс, Олексій Мустафін, Юрій Багрянцев, Сергій Згурець, Юрій Горбань. Експерти відповідають на запитання „Детектор медіа” щодо висвітлення телеканалами техногенної катастрофи під Мелітополем.

Запитання «Детектор медіа»: 1. Як ви вважаєте, чи намагалося наше ТБ під час висвітлення катастрофи під Мелітополем відповісти на всі можливі запитання громадян та поставити всі можливі запитання можновладцям? 2. На ваш погляд, чи здатне вітчизняне ТБ на повноцінне журналістське розслідування цієї та подібних криз? Що може заважати повноцінним журналістським розслідуванням? А що – можливо, сприяти їх проведенню? Відповідають: Кирило Лукеренко, Руслан Бедрик, Валерій Калниш, Леонід Поляков, Олег Гресь, Олена Зварич, Денис Жарких, Сергій Дацюк, Василь Яблонський, Оксана Панасівська, Данило Яневський, Кирило Вишинський, Андрій Лубенський, Микола Козирєв, Світлана Конончук, Олександр Галяс, Олексій Мустафін, Юрій Багрянцев, Сергій Згурець, Юрій Горбань.

Кирило Лукеренко, шеф-редактор новин, Новий канал:

1. Важко казати за усі канали, однак новини Нового каналу намагалися прояснити ситуацію і послідовно розказати про те, що їм ставало відомо про події під Мелітополем. Мелітопольська тема одразу стала в «Репортері» номером один, і ми розповідали про те, що змогли дізнатися, і так, як нам дозволяли наші ресурси. Вибухи розпочалися близько першої дня 6 травня. Інформагенції про них повідомили за чотири-п’ять годин. Перша картинка біженців і перші синхрони людей, які виїхали з місця події, в ефірі Нового каналу з’явилися трохи більше, ніж через шість годин після вибуху. Трохи згодом це подали новини на інших каналах. Для порівняння зі світовими стандартами – перша інформація про вибух фабрики у Шотландії 11 травня на стрічці «Рейтера» була за три години після катастрофи. Перша відеокартинка вибуху поширювалася для передплатників «Рейтера» по цілому світі через шість годин після події. На головні запитання – що сталося, чи є загиблі, що лежить на складах, яка небезпека поширення пожеж, наскільки далеко залітають ракети, як це торкнулося близьких і далеких населених пунктів, що з транспортом – діставали відповіді у міру їх появи. І питання загрози Запорізькій АЕС і можливості викидів аміаку поблизу Запоріжжя вивчалися і були спростовані – про що ми і повідомили. Ми не повідомили про факти мародерства і чутки про учителів, які нібито кидали своїх учнів у школі, – у нас не було підтвердження цим вісткам. Журналісти, особливо у перший день, нарікали, що отримати інформацію було не просто. На другий і третій дні чиновники на контакт ішли більш охоче. Однак спеціальної швидкої прес-конференції, присвяченої вибухам, у Києві так і не скликали, хоча у регіоні прес-заходи були.

2. Українські журналісти мають достатній клас, щоби розслідувати мелітопольські події. Інформація лежить на поверхні, треба тільки її взяти. Думаю, що теледослідження про вибух іще вийдуть. Питання в іншому – наше телебачення, причому жоден канал, не може собі дозволити зробити тему вибухів так, щоби вона могла конкурувати з рейтинговим серіалом. Тобто – у перший же день вислати в район складів, у Мелітополь та Запоріжжя, три-чотири мобільні команди журналістів, пересувний супутниковий передавач, польову монтажку. Зробити телемарафон або кількаденну серію прямих включень з доріг чи селищ неподалік складів – у ранкових, денних і нічних випусках. Найняти вертоліт, щоби підлетіти поближче до складів, а не випрошувати відео у чиновників. Перебудувати сітку мовлення, перервати рейтингові фільми, оперативно зробити відеозаставки, дати рекламу у себе в ефірі та у пресі. З одного боку, в бюджетах каналів не передбачені подібні масштабні неочікувані проекти (а кошторис тут немаленький – оренда часу на супутнику і кількадобова оплата пересувної техніки); також незрозуміло, що робити із запланованою на час незапланованих прямих ефірів рекламою. З іншого боку, ніхто серйозно не думав про такі масштабні події як про документальне видовище. У українського телебачення був досвід організованого висвітлення тільки запланованих і наперед оголошених подій – концертів, виборчих заходів, тощо. Однак зробити такий складний продукт у короткий термін – такого не було. На організаційному та журналістському рівні працювати інтенсивно і злагоджено, фактично по-військовому, давати по кілька якісних і насичених власною інформацією прямих ефірів на день – у нас мало хто вміє.

Руслан Бедрик, Інститут глобальних стратегій:

1. Якщо брати українське ТБ в цілому, то, на мій погляд, швидше можна було вести мову про констатацію фактів та подолання шокового стану. Традиційним у подібних кризових ситуаціях є питання «Хто винний?». На це питання влада вже намагається відповісти, і офіційною версією, розтиражованою і телебаченням, є необережність військовослужбовців у поводженні з вогнем. Наступним питанням, безумовно, буде питання до профільних чиновників, і в залежності від того, кого з них буде визначено «винним», буде формуватися інформаційна кон’юнктура стосовно цього інциденту. У даному питанні треба брати до уваги і той факт, що під час електоральної кампанії (яка вже триває довгий час в Україні) такі події автоматично стають елементами передвиборчої кон’юнктури.

2. Якщо брати професійний рівень вітчизняних журналістів, він, безумовно, є достатнім для проведення таких розслідувань. Ще декілька років тому подібний жанр був досить типовим для українських ЗМІ. Інша справа, що на даний момент об’єктивні та повноцінні журналістські розслідування не є актуальними для тих же власників мас-медіа. У ситуації, у якій перебувають українські засоби масової інформації, журналістське розслідування, швидше, може використовуватися як інструмент різних інформаційних спецоперацій, ніж загальноприйнятий та досить популярний журналістський жанр. Валерій Калниш, журналіст, Запоріжжя:

1. Точно могу говорить о 7 и 11 мая. Так как в эти дни побывал на месте событий сам. О 6 и 9 мая могу судить по рассказам коллег. Однозначно: вопросы ставились по максимуму. Не важно – слухи, порочащая кого-либо информация – старались вытащить все, что могли. Что касается соотношения «интересы народа» – «возможности власти» – соотношение в пользу второго. С народом журналистам удалось пообщаться после того, как власть выдвинула свою версию. Естественно, были, есть и остаются нестыковки. Во-первых, количество жертв – пять по официальной версии против заявления некоторых мелитопольских журналистов о полной машине свежевыструганных гробов, которые везли в направлении Новобогдановки; отсутствие имитаторов ядерного взрыва против неофициальных сообщений военных о таковых в количестве 4 штуки; мародерства по официальной версии не было против фактов местных жителей о разгромленных домах по улице Степной. Вместе с тем, надо отдать должное: власть сработала, по своим меркам, на пять баллов. Вице-премьер Клюев говорил понятно, доходчиво и по пунктам. Военная форма на нем также сыграла свою (имиджевую) роль.

2. Наверное, расследование возможно. Даже, скорее всего. Но вот некоторые «но»: а) журналистов непосредственно на склады реально пустят через месяц-полтора. При всем уважении к Андрею Клюеву, к тому времени из взрывоопасного склада на 36 гектарах можно сделать вполне безопасный объект; б) общение с виновными – «кто курил и разбирал снаряды» – я так думаю, будет затруднено; в) психологический климат в селах был таков, что они готовы были в прямом смысле слова растерзать съемочные группы. К сожалению, ни новостийный сюжет, ни даже спецпроект не в состоянии передать все точки зрения. В результате агрессивная реакция на журналистов. Для примера, роль военных. Одни говорят, что они бежали «босые-голые», заходили в брошенные дома и выпивали весь запас домашнего вина, при этом оставляли после себя, скажем так, продукты жизнедеятельности, в чайниках и кастрюлях. С другой стороны, военные, которые выносили 82-летнюю бабушку из-под обстрела, давали местным жителям, заслышав вой снаряда, команды «ложись»… Кстати, ни один из военных, которые располагались в части, еще не дал интервью; с) я думаю, не в интересах власти рассказывать о том, как это было на самом деле. Слишком уж неприглядная картина у нас с охраной боеприпасов. В конце концов, это может посеять панику в тех районах, где склады есть и, слава Богу, они пока целы.

Олег Гресь, відповідальний секретар, «Робітнича газета»: 1. На мой взгляд, телевизионный рынок достаточно плотно монополизирован мощными политическими группировками, которые превратили телевидение из средства массовой информации в канал массовой манипуляции общественным сознанием (это касается и остальных масс-медиа). Зная, хотя бы приблизительно, кто «заказывает музыку», нетрудно предположить, какой телесюжет ты можешь увидеть. Поэтому вряд ли стоит говорить о том, отвечало ли ТВ на все возможные вопросы граждан и ставило ли ТВ «неудобные» вопросы власть предержащим. Скорее, наоборот. Одни пытались приуменьшить масштабы трагедии, другие – перевалить груз ответственности на стрелочников, третьи – забомбили политических оппонентов из всех калибров, пользуясь трагедией тысяч людей.

2. Для полноценного журналистского расследования нужна, как минимум, незаангажированность. Еще нужно финансирование и гарантия безопасности «расследователя». Наверняка какие-то из этих составляющих есть на каждом телеканале. Однако мне трудно назвать телеканал, который сейчас сможет обеспечить наличие всех оставляющих. Поэтому полноценное расследование едва ли возможно. На мой взгляд, единственный случай, когда крупный общенациональный канал «пойдет» на глубокое исследование («5 канал» не считаем, поскольку он изначально задуман в оппозиционном ключе, да и мощностей у него пока маловато), может произойти только в том случае, если будет договор на очень высоком уровне «замочить» серьезного политического оппонента. Например, одного из потенциальных кандидатов в президенты, или сопредельную политическую группировку, или хозяйственно-бизнесовые структуры конкурентов. Как это ни кощунственно звучит, но такая беда наверняка будет использована для решения определенных предвыборных задач, и я думаю, в штабах уже идет работа в этом направлении на полную катушку.

Леонід Поляков, директор з військових програм Центру Разумкова: 1. Відповіді були не на всі запитання, оскільки зі спілкування з багатьма телеканалами видно було, що є певні теми, яких вони не планують торкатися. Зокрема – зв’язок між цією подією та загальним станом соціально-економічного розвитку в державі, реформ структур безпеки, і взагалі – якість державного управління. Таких питань телебачення уникало – за дуже рідкісними винятками. Можна відзначити «5 канал», СТБ, а решта – вони, як правило, концентрувалися на питаннях до війська, а щодо зв’язку між тим, чому вони загалом існують, на фоні інших негараздів, чому взагалі є такі негаразди – таких проблем, звичайно, уникали.

2. Загалом ТБ здатне. За певних умов – повинна бути атмосфера правової демократичної держави, як це в нас записано у Конституції. Якщо не буде „темників”, якщо не буде страху переслідувань, ризику для власного життя і здоров’я, то, очевидно, ми б могли бачити на українському телебаченні те ж саме, що бачимо в тих країнах, які дійсно і правові, і демократичні. Поки що у нас цього немає, тому ми й обмежені у цих розслідуваннях. Щодо браку експертів – то багато експертів не наважуються або не хочуть коментувати. Знову ж таки, з тих причин, про які я вже казав.

Олена Зварич, заступник головного редактора, «Україна молода»: 1. Мені складно відповісти повно на це питання, позаяк далеко не всі репортажі далеко не всіх телеканалів я переглянула. Втім, зауважила, що, приміром, друковані ЗМІ та інтернет-видання були сміливішими у своїх коментарях, версіях та припущеннях. Впадало в око, що теленовини упродовж п’яти днів фактично не ставили питання про відповідальність вищого армійського керівництва держави за мелітопольську трагедію, сама ж трагедія подавалася як фатальна НП.

2. Повноцінному журналістському розслідуванню може заважати, насамперед, брак часу – складно, гадаю, зробити розслідування в телеформаті за кілька днів, змонтувати фільм тощо. Не зовсім неправильним водночас буде виключити вплив на журналістів керівництва каналів, передовсім близьких до СДПУ(о). Що, вочевидь, аж зовсім не сприяє ефективності і повноті такого відвертого жанру, як журналістське розслідування. Цікавим також мені здалося, що телеканали (принаймні, у тій частині сюжетів, які я бачила) не спробували пов’язати недавні заяви Євгена Марчука про недбале ставлення до армійських складів і масове зникнення зброї, зокрема «болванок» від ядерних ракет, з мелітопольською катастрофою.

Денис Жарких, заступник головного редактора, «Наша газета+»:

1. Конечно, телевидение и пыталось, и старалось. Вообще, в репортажном жанре украинская журналистика выглядит не так уж плохо. Другой вопрос, что есть репортажники, а есть аналитики. С последними на отечественном ТВ было всегда туго. Но сказать, что отечественное ТВ не поставило все вопросы по этой проблеме, – некорректно, ведь фундаментальное аналитическое расследование должно начаться только сегодня (опрос проводился 11-13 мая. – «ТК»). То есть, во время катастрофы должны работать репортажники (и они работали), а после нее – аналитики (их черед только наступает).

2. Сделать качественное журналистское расследование отечественное ТВ может. Я знаю многих талантливых журналистов, которые бы сделали это качественно и интересно. Но кто будет заказчиком? И власть, и оппозиция заинтересованы в своей версии происходящего. Коммерческие СМИ? Для них идол – рейтинг, а серьезную аналитику смотрят меньше, чем развлекательный жанр. Да и ссориться ни с кем они не захотят, ведь расследование обязательно выйдет на болевые точки. Конечно, есть общественный интерес к теме, многие хотят знать, что произошло, ведь Украина напичкана военными складами. Но кто оплатит этот общественный интерес? Не проще ли снова всех накормить суррогатом? Мне кажется, очень много зависит от позиции самих журналистов. Ведь расследование требует гораздо больше времени и сил, чем репортаж. Если журналист пойдет на расследование, то он, как правило, потеряет в зарплате (за три репортажа он получит больше, чем за одно расследование), может столкнуться с неприятием как властей, так и оппозиционных политиков (и тогда его перестанут награждать за «пушистость», как те, так и эти). Поэтому, если уж и „сварить” расследование, то лучше какой-нибудь эмоциональный компот по принципу «Этого никогда не должно быть, потому что не должно быть никогда!», и получить очередную статуэтку на очередной «раздаче слонов».

Сергій Дацюк, політичний аналітик, корпорація «Гардарика»:

1. Наша традиція висвітлення подібних новин не передбачає такого створення сюжетів, щоб журналіст ніби відповідав на запитання телеглядача. Більше того, такої цінності, як «докопатися до першопричини», наші медіа взагалі не мають. Першопричина цієї і подібних катастроф – інфраструктурний колапс, а не якісь недоліки, можливо, і системні, в армії. І в жодному разі не відсутність коштів з бюджету (це «лапша», яку вигідно вішати чиновникам на вуха громадян). Якщо б журналіст дійшов сам би до цієї відповіді («зношення інфраструктури»), то варто було б задати в пошуковій системі Інтернет «износ инфраструктура Украина» і отримати список статей. Але редактори такого завдання не ставлять, журналістам нема за що боротися і з ким конкурувати. А взагалі, у статті журналу «Компаньон» я колись описав цю і подібні ситуації. У цій статті, між іншим, і є структура можливого аналізу кризових ситуацій, дотичних до армійської сфери. Якби журналісти хотіли, вони б знайшли цю статтю.

2. Нікого в цій країні не вчать журналістському розслідуванню, бо ми поки навіть простий репортаж ще не вміємо зробити. Повноцінному журналістському розслідуванню заважає наступне: відсутність замовлення на такі розслідування та відсутність практики запрошення консультантів. Усі думають, що і так знають причину – погана влада, то що ж розслідувати? При цьому найголовніша причина відсутності розслідувань – це, фактично, занепад фабрик мислі. У згадуваній статті за 23 серпня 2002 року я жорстко критикував, наприклад, центр Разумкова, що в свої великих і дорогих дослідженнях про армію вони не дослідили можливі сценарії недофінансування армії. Тобто такі розслідування журналіст може зробити тільки за допомогою консультаційних, експертних та аналітичних організацій. Але і самі такі організації не докопуються до першопричин. Звідси висновок – журналістам для розслідування потрібно запрошувати рефлексивних експертів. Таких в Україні – чоловік п’ять. Список дуже таємний. Більше того, з цих людей погодяться консультувати розслідування за дуже великі гроші чоловіка два. А без цього репортажі про катастрофи – це розмови для дилетантів.

Василь Яблонський, провідний експерт Школи політичної аналітики: 1. Можливо, і намагалося, але пересічний телеглядач цього не побачив. Як і 25 років тому, всі, хто хотів отримати інформацію з цього приводу, телефонували друзям, родичам та знайомим із зони лиха. Очевидно, не треба наголошувати, що дані, отримані безпосередньо, дуже різнилися від телевізійних. Але телевізійна інформація, навіть у такому вигляді, досить наглядно демонструвала безпорадність урядовців, голослівність їхніх заяв та неспроможність опанувати ситуацію. Усі можливі запитання, поставлені та не поставлені можновладцям, зводяться до одного: чому армія, яка за визначенням мала б захищати своїх громадян, час від часу їх досить успішно винищує? І відповідь ніби й усі знають, але не завжди наважуються промовити вголос.

2. Очевидно, здатне. Інша річ – наскільки в цьому зацікавлені власники тих чи інших каналів та політичні сили, які за ними стоять. Заважатиме об’єктивному розслідуванню сумнозвісна закритість та непрозорість нашої влади. Однак, політична реформа та передвиборча кампанія, ймовірно, внесуть-таки свої корективи. І не виключено, що деяким провладним каналам буде дозволено провести «неупереджене й повне журналістське розслідування» за допомогою дозованих даних, скажімо, із Генпрокуратури. Тоді ми зможемо говорити про те, якого розміру стрілочника буде знайдено. Діапазон досить широкий: від не зовсім тверезого прапорщика до не зовсім цивільного генерала армії. Правда, не виключено, що деякі канали можуть піти далі і звинуватити безпосередньо В.Ющенка чи Ю.Тимошенко у цій катастрофі: мовляв, вони цілком могли недопрацювати у цій ділянці ще у 2000 році, будучи прем’єром та віце-прем’єром відповідно...

Оксана Панасівська, виконавчий директор, Центр «Медіа реформи»: 1. Принаймні намагалося. Доволі вразила відносна оперативність журналістів, широкий спектр коментарів – від військових експертів до дядьків на селі. Можновладцям можна було ставити більш гострі й чіткі питання і виходити на якісь узагальнення, але цього, як завжди, не вистачило.

2. Вітчизняне ТБ, у принципі, здатне на повноцінне розслідування, навіть деякі натяки на це траплялися. Інша справа, що, на відміну від зарубіжних можновладців, наші не прагнуть, а, навпаки, ухиляються від будь-яких коментарів, а часто-густо просто говорять неправду. Хоча, у порівнянні з «Броварською атакою на мирне населення», теперішня «Мелітопольська» відрізнялася більш-менш відкритою і аж начебто стурбовано-щирою реакцією чинів з Міноборони. Марчук взагалі неперевершений у своїй «цивілізованості». Проведенню журналістських розслідувань сприятиме якийсь закон, як у Швеції, по-моєму, який зобов’язуватиме чиновників видавати інфу, бо в інакшому випадку їм загрожуватимуть санкції або звільнення. Щось таке. Бо самі журналісти, в принципі, здатні шукати і знайти інформацію, але при цьому можуть порушити якісь закони, наприклад, про державну таємницю, і потім самі матимуть з цього клопіт.

Данило Яневський, журналіст, історик, Інститут політичного моделювання:

По першому – однозначно «НІ». По другому – так само. Жоден телеканал не поставив, та й поставити не міг з цілком очевидних причин, одне простеньке запитання, а саме: хто може гарантувати, що фактична кількість того добра, що зберігалася на складах ДО вибуху, дорівнювала тій кількості, яку було зазначено в паперах? Іншими словами: чи не стали ці вибухи «прикриттям» можливого наявного дефіциту боєприпасів та іншого спорядження? Просто кажучи, цитуючи військових, з якими довелося обговорювати цю трагедію (імен та прізвищ не питав, а облич не пригадаю – говорили, коли сутеніло): «продавали наліво, а потім, як Гриць з конопель, з’явився недопалок, який став причиною того, що сталося. І кінці у воду».

Кирило Вишинський, шеф-редактор служби інформації, ICTV: 1.Формулировка вопроса сама по себе вызывает некоторое недоумение – «старалось ли наше телевидение ответить на все вопросы… и все вопросы задать…»? Да, «наше телевидение» старалось – разные телекомпании в силу собственных умений и навыков, а также исходя из своих представлений о масштабах этого события на фоне других, «старались» и рассказывали о катастрофе. А куда деваться?! Не расскажешь ты – зритель переключится на другой канал, к конкурентам. К тому же практически все понимают – такие события приковывают внимание к новостям. Все хотят знать подробности катастроф и войн, и мало кого интересует размер бюджета страны и темпы экономического роста. Как известно, CNN «сделало себя» на первой войне в Персидском заливе. Извините за цинизм, «кому война, а кому и мать родная» – это про нас. Так что, конечно, старались. По поводу «всех вопросов» – это больше из области риторических обращений. Все можно сделать лучше, тем более что я пока не очень понимаю, кто бы мог ответить на два главных вопроса: «Где взорвется в следующий раз?» (если мне не изменяет память, складов, подобных новобогдановскому, у нас более 180-ти) и «Когда страна окончательно реформирует армию таким образом, чтобы она перестала быть угрозой для собственного мирного населения?». 2. И снова о риторических вопросах – «отечественное телевидение» способно на все. Напомню, что историю с ракетой в Броварах «раскрутило» телевидение. По-моему, первыми факты, подтверждающие версию попадания ракеты в дом, добыли корреспонденты Нового – они сняли воронку на крыше дома. Официальное признание вины военных произошло в эфире «1+1» – тогдашнему пресс-секретарю Минобороны Сергею Нагорянскому хватило мужества сделать это в программе Пиховшека. Еще один пример – сбитый ТУ над Черным морем. О том, что министр обороны (Александр Кузьмук) и его подчиненные публично врут, первым сказал в эфире нашего канала Дмитрий Киселев. В течение недели это повторялось каждый день – по принципу «Карфаген должен быть разрушен». Уверен, что промолчи мы тогда – а многие этого очень хотели – Кузьмук бы в отставку не ушел. Ведь после Броваров и Болеславчика он этого не сделал! Поэтому «полноценному журналистскому расследованию» может помешать только личная апатия журналистов – снимать взрывы проще, чем разбираться в том, кто и что должен сделать, чтобы не взрывалось. Если говорить о помощи, то, на мой взгляд, нынешний министр обороны Евгений Марчук – на сегодня самый заинтересованный в подобном расследовании человек. Он прекрасно понимает, что без формирования общественного мнения и давления со стороны прессы реформирование армии так и будет идти вялотекущими темпами – проще наказывать солдат и прапорщиков, которые курят на пороховых бочках, чем искать в бюджете деньги на утилизацию этих самых бочек.

Андрій Лубенський, журналіст, Черкаси: 1. Я, вероятно, не все видел, что показывали по Мелитополю, но в первый день создалось странное впечатление, что такой себе артиллерийский Армагеддон – для нашего ТВ не самая главная новость! Если бы не Интернет, я бы в этот день не слишком много знал о происходящем. Что же должно рвануть, чтобы телеканалы отвлеклись от любимых чиновников и политиков? Которым, причем, никто вопросов не задает – да как такое могло случиться, почему случается регулярно, кто виноват и что делать? «5 канал», правда, не подкачал, но его – в силу технических причин – не так уж много народа смотрит.

2. Журналисты украинского ТВ – вполне способны. Но само ТВ – нет. Причины политические. Это ведь надо будет правду сказать? Нет, так не пойдет...

Микола Козирєв, власкор газети «Свобода», правозахисник, Луганськ: 1. Нет, конечно, не пыталось. Этим можно и ограничиться. Но – позвольте копнуть глубже. Не думаю, что наше телевидение способно даже сформулировать «все возможные вопросы», которые европейское общество обязано бы в этой ситуации через журналистов задать лицам власти. И тем более – ответить на них. Задать вопросы, прежде всего Президенту страны, гаранту нашей безопасности. Премьер-министру, для которого катастрофа и гибель людей и их имущества – «досадный случай». Как дождь, испортивший пикник на лужайке. Дело даже не в тотальной коррумпированности телевидения, как и всего общества, – причины, думаю, более глубокие. У работников микрофона и камеры (как и прочих думающих индивидов) просто нет понятий для описания нашей реальности в рациональных терминах: она, наша жизнь, в нашем восприятии заведомо иррациональна. Тут любые вопросы – априори «не по теме». Эта иррациональность имеет глубокие социально-политические, культурные корни. В принципе, что политическая катастрофа в Мукачеве, что, скажем, прошлогодняя экономическая («зерновая») катастрофа на хлебном рынке, что техногенная катастрофа под Мелитополем – это все звенья одного «видеоряда». Разве мы способны осмыслить эти проблемы? Чтобы относительно этих катастроф сформулировать «возможные вопросы» от имени общества, надо «выпрыгнуть» за пределы ограничений, налагаемых на «телезрителей» самой культурной ситуацией, в которой мы пребываем. Я имею в виду основополагающий принцип архаичного мышления, свойственного нашему думающему слою общества, особенно его руководящему классу, согласно которому мир (в том числе – социальный) устроен просто и подчиняется обратимым по времени законам. Как в классической физике двухвековой давности. Им всем кажется, что «всё всегда можно исправить». Надо, например, выделить деньги Марчуку для армейских складов – и снаряды не будут больше взрываться. Надо подсунуть Кучме медведчуковский указ о «нужных» кадровых перемещениях – и кризисные проблемы исчезнут. Можно создать в парламенте какую-то «центристскую» фракцию под амбиции по молодости «бьющего в хомут» Т. Черновола, переписать статьи Конституции по замыслу Мороза или написать вместо ЕЭП – ЕС, как хочется оппозиции, и жизнь войдет в нужные пазы и наладится. Мы не улавливаем необратимости событий в историческом процессе через личный опыт, в истории мы (здесь и сейчас) не участники, а – наблюдатели, зрители. Через форточку-телевизор. Сложность и темпоральность жизни у нас не «квантуется» на уровне быта и текущей ситуации. Нам социальное время дается только по закону больших чисел – в виде «случайных катастроф», когда «незаслуженно» бьет по темечку. Как Чернобыль или вот Мелитополь. Отсюда – иррациональное восприятие событий: нет логики. С другой стороны, не в этой ли онтологии кроется причина повсеместного цинично-пренебрежительного отношения властей к обычному гражданину страны, причина безнаказанного и массового нарушения его прав. Не удивительно, что эсдековско-мукачевскую версию украинского фашизма нам преподносят как личностную политическую «разборку», а тамошние «выборы», так считает и генеральный прокурор (!!), – законными. Все телеканалы тиражируют эти инфантильные политические сопли от Шуфрича–Васильева, и никакого критического анализа! Нам постыдно (но не стыдно!) импонирует Премьер-министр, который умеет «повышать показатели», понижая уровень и качество нашей жизни, разрушая её моральную структуру. Ну и, конечно, мы глотаем ложь о том, что под Мелитополем какие-то дурачки солдатики «курили на пороховой бочке» – вот потому и громыхнуло... Это как если бы, скажем, мы всерьез обсуждали проблему далекого уже голодомора 30-х, списывая его на комиссара, экспроприировавшего «кулацкий» хлеб во дворах наших дедушек. Неспособность нашего ТВ «задавать вопросы» в этом конкретном трагическом случае лишь выражает непонимание этой трагедии как судьбы и потому – неспособность украинской элиты к концептуальному перевооружению в важнейших сферах жизни. 2. Поверхностное – да. Полноценное – не способно, хотя есть способные журналисты. Мешает тотальная коррупция и ложное сознание (в гегелевском смысле), вследствие чего в телевизоре настоящая жизнь страны – это суета начальников в порочно-роскошных кабинетах. При доминировании такой «глянцевой жизни» главная забота главного должностного лица государства – не умирающее село или разваливающаяся до солдата армия, а – патологическое стремление замаскировать свою лысину. А главная забота телевидения – угодить. Достоинство телевидения, «производящего» такую «жизнь», как оно воплощается в его главных «лицах-гуру», окормляющих свою зрительскую паству, – в его сервильности. Как, впрочем, и нашей церкви. А что может способствовать проведению журналистских расследований – спросите лучше у отрезанной головы Георгия Гонгадзе. Она знает.

Світлана Конончук, керівник політичних програм, Український незалежний центр політичних досліджень: 1. Під час висвітлення катастрофи під Мелітополем глядачі зіштовхнулися з явищем принципової неготовності українського ТБ до оперативного реагування на «нештатні» ситуації. Така неготовність є в підсумку продуктом відсутності потреби власників ЗМІ в розвиненості самого ринку ЗМІ, що випливає із ситуації кореляції зі станом і становищем інших економічних і суспільних інститутів і процесів. Якщо звернутися до подій 11 вересня 2001 року, то пригадується яскрава робота журналістів НТВ, які, самі перебуваючи у ситуації невизначеності, змогли оперативно і багатобічно інформувати, використовуючи різні форми подачі матеріалу і тому не втрачаючи аудиторію, в той час як «офіціозні» канали не змогли продемонструвати багатства свого технічного, кадрового, технологічного «арсеналу».

2. На сьогодні досить складно визначити журналістське розслідування як жанр (чи є воно якимось окремим жанром), але я схиляюся до думки, що специфіка його міститься головним чином у підборі інструментів для повноцінного розкриття будь-якої теми. Причому тематика «розслідування» не обов’язково має бути пов’язана з виявленням навмисного приховування кимось будь-чого чи «небезпечних для суспільства таємних зв’язків», хоча таке не виключено. Як варіант, журналіст, котрий постійно пише на якусь тему, може привернути до неї увагу читача, котрий природнім чином «переключається» на «новини», шляхом пошуку фрагментів зв’язків між якимись явищами, які упускаються через повсякденну плинність, але в той же час можуть бути вагомими для встановлення цілісної картини якогось процесу, що може виявитись суспільно значущим. При цьому навряд чи доцільно наполягати на високих темпах розслідування, на підміні журналістом інших служб. І власники ЗМІ, і керівники, і управлінці, і журналісти мають бути свідомі свого місця, щоб не бути використовуваними під «заманухою» «журналістського розслідування» або не видати «щось» за «таке».

Олександр Галяс, зав. відділом права та журналістських розслідувань, газета «Одесский вестник»: 1. Журналісти, мабуть, намагалися, але ж не будемо забувати, за ким саме вирішальне слово на ТБ. Але, з іншого боку, варто згадати відому теорію про формування телебаченням «депрессивной повестки дня». Зрештою, ця історія дуже легко розкручується у масовій свідомості, але формує погляд на нашу країну як на суцільне Нещастя. Не певен, що воно так треба.

2. Вітчизняне ТБ на повноцінне журналістське розслідування не здатне взагалі. Якщо, звичайно, не йдеться про «злив»... Брак коштів, брак кадрів, брак досвіду. Нарешті, можна дуже легко отримати по голові – з кінцями. Та головне не в тому. Журналістське розслідування – не функція телебачення. Оскільки воно вимагає обов’язкової картинки, яку не завжди можна отримати. А без картинки – навіщо ТБ? Хай пробачать мені колеги з ТБ, але функція ТБ – демонстрація, показ. Аналітика, роз'яснення – то вже газети, журнали, тобто ЗМI, які дають змогу подумати, поміркувати, повернутися до прочитаного для уточнення тощо. I хай мені ще раз простять, але теоретично усі ці питання давно розв’язані російськими дослідниками (західних, на жаль, не читав). Рекомендую переглянути праці Муратова, Дондурея, покійної Чередниченко, i, можливо, взагалі відпаде потреба у подібних дискусіях. А про Мелітополь все одно скоро забудуть. Хто там зараз пам’ятає про Бровари?! Через пару років треба буде шукати тих, хто здатний згадати про російський літак та навіть Скнилів.

Олексій Мустафін, керівник інформаційно-аналітичної служби, телеканал «Інтер»: 1. "На жаль, в цей момент я перебував за межами України, тому повністю покладатися на власні враження не можу. Наскільки я можу судити, ставилися не всі запитання, які варто було поставити. Повної картини того, що відбувалося на самих складах і навколо цієї проблеми, – я можу помилятися, але мені здається, що не було. На жаль.

2. Що стосується того, чи можливе всебічне розслідування цієї ситуації в нинішніх умовах – я думаю, що принаймні треба прагнути цього будь-яким телевізійникам, будь-яким журналістам, які працюють у друкованих ЗМІ, Інтернеті. Що може завадити всебічному розслідуванню? Найперше – політичні обставини, оскільки зараз розпочалася передвиборча кампанія. Звичайно, усі події, які відбуваються в Україні і навіть за кордоном, сприймаються багатьма через призму цієї кампанії, і це накладає політичні обмеження на діяльність журналістів. Звичайно, що влада зацікавлена в тому, щоб був якомога менший негативний розголос цих подій, опозиція ж зацікавлена в тому, щоб був якнайбільший негативний розголос. Ті чиновники, ті політики, які представляють владу, прагнули зробити все, щоб негативний розголос був менший, щоб заспокоїти громадян – в міру того, як вони це розуміють, звичайно. Що стосується опозиціонерів, вони, навпаки, намагалися зробити все, щоб негативний розголос був більший. Питання в тому, що ті й інші навряд чи ставлять на перше місце інтереси громадян і їхнє право бути поінформованими. Не хотів би все зводити виключно до політичних речей, оскільки, звичайно, є й професійні обставини, обставини технічні. Наприклад, ми стикнулися з тим, що не було навіть іноді технічних можливостей перегнати матеріал на Київ, оскільки треба було їхати з Мелітополя до Запоріжжя і переганяти звідти, а, на жаль, можливості тих же релейок в Україні на це не розраховані. Можливо, і треба розраховувати на НП, але, в принципі, вони не є такими, як хотілося б. Дуже велика конкуренція була за час перегонів відеоматеріалу на Київ. І ми бачимо, що багато хто з каналів не отримував цю картинку і мусив звертатися до колег за допомогою . На щастя, до речі, як показала практика висвітлення цієї події, всі йшли один одному на допомогу. Незважаючи на політичні обставини чи неполітичні, належність до того чи іншого табору – телевізійники допомагали одне одному, і це налаштовує на оптимістичний лад. Я думаю, що технічно телебачення здатне оперативно відреагувати. Звичайно, в такий час – з 1 по 9 травня – було важко підіймати чиновників (не тих, які відповідали за роботу на місці, а всіх інших), але, як показала практика – може, й негативна – у принципі, можливості є. На жаль, вони були використані в неповній мірі.

Юрій Багрянцев, директор ТРК «ЮАНА» (Київ): 1. Конечно, нет, я даже попыток таких не видел. И это о