Тарас Петрів, заступник директора Інституту журналістики:

– Одна з основних проблем значної частки випускників шкіл журналістики України – це брак життєвого і професійного досвіду, а також надмірно романтичне ставлення до журналізму, неготовність конкурувати на сучасних вітчизняних та європейських ринках праці.

Поза сумнівом, вкрай негативно впливають на професійну мотивацію роботи випускника сучасні маніпуляційні технології в мас-медіа. (При цьому втрачається зв’язок і виникає конфлікт між здобутими теоретичними знаннями, вміннями і навичками та завданнями, які реалізовує ЗМІ). Деякі молоді журналісти демонструють нерозуміння відмінностей між редакційною політикою на замовлення та редакційними пріоритетами, самоцензурою та коректністю, препарованою інформацією і новиною, бо часто-густо реальна журналістська практика дає спотворене уявлення про суспільну роль та соціальну відповідальність медіа.

В‘ячеслав Піховшек, головний редактор „ТСН” (“Студія “1+1”):

– Відповідаю як головний редактор „ТСН” – тобто той, хто бере на роботу. Іронічно кажучи, ця ремарка – для знущання над тими, хто одразу хоче відреагувати словами „що можна навчитися від професійного маніпулятора”.

Проблему розділю на два моменти.

По-перше, існує певна журналістська номенклатура – досить суцільна, вже усталена група людей. Ця група людей, в силу об’єктивних і суб’єктивних причин, перетасовується по телеканалам, але тяжко приймає до себе нових. Звідси питання – як молодому журналісту „прорватися” у таких обставинах? Адже було б нечесним і нечемним констатувати, що в нових поколіннях, які приходять у журналістику, менше талановитих людей, ніж було в попередніх.

Вихід один – давати такі шанси. Якщо ж людина не підходить, це інша справа. Хто вирішує, хто підходить, хто не підходить? На жаль, редактор, людина, яка може помилятися. Втім, „наш крокодил – як хочемо, так і міряємо”. Але так – в усьому світі.

Друга проблема – якість підготовки журналістів. Я залишаю поза увагою природну неадекватність самооцінки студентів і тих, хто щойно закінчив вуз: кого з нас не „зашкалювало” до 25-ти?

Катастрофічно вплинула на якість підготовки журналістських кадрів відсутність творчого конкурсу при прийомі у вузи. Чому? Тому що сумлінний викладач зразу зможе вирахувати „іскру таланту”. Логіку, що, мовляв, журналістику в школі не викладають, тому творчий конкурс не потрібен, – прийняти важко. Наскільки я розумію, в школі зараз не викладають і геологію, але хтось вибирає цю професію.

Система освіти залишилася радянською, рудиментарною, і це не вина викладачів. Серед них – не більше ніж раніше талановитих і чесних, халтурників і хабарників, ідіотів і світлих голів. Просто життя змінилося, а система залишилася.

Життя змінилося, тому що талановитих шукають і їм хочуть платити багато, їм дають ефір – всього цього у „совку” не було.

Корінь системи – у відсутності прямої мотивації студентів ставати висококласними професіоналами. Це було і під час „совка”. І тоді той, хто тягнувся до знань у філософії, проривався через „Відчуження праці” Маркса до „Картезіанських роздумів” Мераба Мамардашвілі. Тепер на факультетах немає ідеологічної цензури, немає спецхрану, де ми, пам’ятаю, правдами і неправдами вициганювали переклад „Протестантської етики” Макса Вебера. Але залишився радянський пофігізм. У банальному, примітивному смислі – скласти іспити і забути.

Відсутність прямої мотивації студентів ставати висококласними професіоналами полягає, з одного боку, в тому, що молодій людині важко самій для себе сформулювати таку мотивацію, з іншого – їй не пояснюють, як досягти професійного успіху.

Справа, звичайно, не в примітивній логіці – треба бути пристосуванцем до дійсності. Тим, хто так думає – ось контраргумент: тележурналістика – не тільки, і слава Богу, не скільки політика. Талант знайде форму реалізації, але навчений талант. Якби молода людина поставила собі в практичній площині питання: що я маю зробити, щоб стати таким, як журналісти „ТСН”, кожен з котрих має стосунок до політики мало не щодня, Оля Герасим’юк, яка не має стосунку до політики, чи Юра Макаров, який не має стосунку до політики, то це була б правильна постановка питання.

При цьому я цілковито погоджуюся з викладачами журналістики, які справедливо кажуть, що „доводка” журналіста відбувається на місці роботи. Тільки додам – „якщо”. Якщо редактор захоче цим займатися, а не просто не взяти на роботу чи звільнити після випробувального терміну.

Катастрофічними для нинішнього покоління студентів журналістики є дві речі. Перше, і найважливіше – відсутність системної гуманітарної підготовки. А саме її має забезпечувати університет, тому його називають університетом. Телебачення – це в другу чергу текст, в першу – емоції, відчуття відео, відчуття переживання, яке журналіст подією транслює на глядача. Тому треба елементарно багато знати – від Чехова до Шевченка, Пушкіна і Байрона, Вебера і Дерріди, Акуніна та Переса-Реверте, не кажучи вже про класику профільної літератури, бути в курсі останніх тенденцій того, що відбувається в гуманітарній сфері. Інтелектуальний досвід інших, недурних людей, переплавляючись у голові розумного студента і накладаючись на його особисте відчуття світу, дає несподіваний результат у вигляді інтелектуального журналіста. Інакше людина консервується, з часом стаючи нецікавою.

Університет мінімум може навчити вчитися. Все життя, адже знання – безмежні. Але навчити можна того, хто сам хоче вчитися.

Ще одна річ – технічні і технологічні навички. Цьому навчитися легше, якщо університет заклав у студента, а студент освоїв звичку бути системним.

Андрій Шевченко, шеф-редактор інформаційних програм „5 каналу”:

– При прийомі нових людей на роботу освіта для мене – другорядний критерій. Хоча своїм дипломом магістра журналістики – одним з перших в Україні – я дорожу.

Говоритиму не про освіту, яка не встигає за професією, а про різницю в поколіннях. У тих, хто зараз приходить працювати, бачу масу позитивів і один системний недолік. Нове покоління цілеспрямоване, дико наполегливе, вмотивоване, має дуже сильний інструмент мови, Інтернет, комп‘ютери і т.д. Усе це дозволяє йому досягати швидких блискучих результатів. Але все це пусте без принципів, які і роблять професію журналіста. Ось тут і є системний збій.

Є американець Стівен Кові – автор купи теорій успіху. І він чітко розділяє етику особистості і етику характеру. Етика особистості робить нинішніх нових журналістів блискучими переговорщиками, дозволяє їм добиватись суперових коментарів і клепати добротні ремісничі сюжети. І при цьому нівелювати суть журналістики. І є етика характеру. Це те, на чому стоїть людина. Це чесність, вміння чути інших, це бажання покращити світ. Як не абстрактно це звучить, саме ці якості роблять справжніх журналістів і дають значущі результати і для країни, і для людини. А з цим – серйозна проблема у молодих. Цим не займається освіта, хоча, може, з цього і варто було починати.

Ірина Десятнікова, заступник головного редактора газети «Факты и комментарии»:

– Качество подготовки журналистов в вузах Украины я считаю явно не соответствующим тем требованиям, которые выдвигают к ним в редакциях. В «Факты», в частности, часто попадают на практику студенты Института журналистики Национального университета им. Шевченко и выпускники профильных вузов. Из десятков практикантов за несколько лет нам удалось отобрать двоих – самых настойчивых, трудолюбивых и грамотных. Остальные, похоже, вообще не понимают разницы между журналистикой в классическом понимании и пиаром, предпочитая заниматься последним, отличаются элементарным незнанием государственного устройства страны, неумением распорядиться полученной у источников информацией, ужасающей безграмотностью, необязательностью, незнанием сути процесса производства газеты и повышенными требованиями к оплате своего труда.

К сожалению, редкий выпускник журналистского вуза, вступительные конкурсы в которые постоянно увеличиваются, любят журналистику в себе, а не себя в журналистике, совершенно неадекватно оценивая свои возможности. Правда, это, видимо, свидетельствует не об огрехах образования, а о системном «кризисе жанра». Увы, ничего, кроме «старческого брюзжания», по этому поводу не извлекается из недр измученного организма. Страстно хотелось бы поскорее получить подтверждение своей неправоты.

Юрій Горбань, головний редактор інформаційного мовлення каналу СТБ:

– На прикладі студентів-практикантів, які приходять до нас на СТБ, негатив бачу в тому, що вони з перших кроків хочуть знімати сюжети. Але при цьому не враховують, що телебачення – це виробництво, надто складна у технологічному плані річ.

Для того, щоб знімати, треба добре засвоїти ази телебачення. Адже це не тільки журналістська робота зі збирання інформації і написання текстів. Не менш важливо враховувати відеоряд, тобто те, що знімає відеокамера. Існують певні пропорції закадрового коментаря, синхронів, інтерв’ю, перебування журналіста в кадрі.

Крім того, молоді журналісти страждають на те, що знімають теми, хоч і соціально важливі, але, з точки зору результативності, майже безперспективні. Хочуть знімати про бомжів, дітей-жебраків тощо. Теми вічні, багато років порушувалися, говорити про них можна, але це безкінечно. Слід спочатку орієнтуватися на конкретні теми, у яких є шанс бути вирішеними. Наприклад, конфлікт конкретно взятої сільської громади з якоюсь бізнесовою структурою, яка на сільських землях хоче звести оздоровчий комплекс. Ось таке треба виносити на громадський розсуд. Якщо ви допоможете своїм матеріалом окремо взятій людині, право якої порушено, маленькому українцю, колективу, громаді, – це буде більш значимо, аніж розмови про глобальну проблему взагалі, що не мають результату.

Журналістська вузівська освіта страждає заакадемізованістю, відірваністю від життя. Тому дуже правильно роблять ті молоді реформатори в журналістській освіті, які з першого курсу навчання залучають до викладання у вузах не тільки професорів, кандидатів, доцентів, а й практиків журналістської справи. Теорія журналістики, історія журналістики, мистецтво мови повинні викладатись справжніми фахівцями з науковими званнями. Але більше треба долучати практиків, досвід яких був би корисним студентам. Треба розуміти, що диплом журналіста – це ще не визначення справжнього журналіста. На каналі СТБ, може, 40% творчих працівників мають дипломи журналістів. Більшість – філологи, історики, економісти і навіть математики.

Справжній журналіст проявляє себе вже на першому-другому курсі своєю ініціативністю, наполегливістю, журналістським відчуттям світу. Відсоток таких людей серед студентів невеликий. Багато хто, вступаючи на журфак, тішить себе ілюзією майбутньої зірковості, постійною присутністю в кадрі. А коли вони опиняються в провінційній районній газеті чи в обласній ТРК, повинні носити важкий штатив на собі, отримувати маленькі зарплати і гонорари за сюжет, який знімався в складних умовах – по коліна в холодній воді або на нестерпній спеці, – романтизм професії швидко зникає.

Олександр Мартиненко, генеральний директор агентства „Інтерфакс-Україна”:

– Ми в агентстві „Інтерфакс-Україна” намагаємось не брати на роботу випускників журналістських вузів відразу після закінченні навчання. На мій погляд, молода людина повинна отримати життєвий і професійний досвід, і тільки потім починати працювати в такій інформаційній структурі, як наша. З іншого боку, я вважаю, що навчити журналістиці неможливо, і ми з більшою готовністю візьмемо на роботу фахівця в якійсь професійній сфері, наприклад, в економіці і фінансах, та навчимо його роботі з інформацією.

Володимир Корнілов, головний редактор “Делового журнала”:

– При приеме журналистов на работу я редко в число основных критериев отбора включаю специальность, полученную в вузах. Знавал я гениальных журналистов и с техническим образованием, и с дипломами филологов, и вообще без единого диплома.

Зато если среди кипы резюме я находил кого-то, кто имел даже небольшой опыт обучения и тем паче практики в западных газетах, я моментально переносил это резюме наверх. Да простят меня уважаемые преподаватели многочисленных журфаков Украины, в наших вузах либо вообще не обучают журналистике, либо обучают давно уже устаревшим идеям, методикам и технологиям. И это не вина преподавателей, зачастую патриотов своей профессии – это их беда. Большая часть из них знают о современной журналистике понаслышке. Они сами обучались этой специальности по советским учебникам либо по современным учебникам тех, кто учился по советским учебникам.

Я неоднократно выступал на различных журналистских факультетах и всегда поражался тому, что студенты не знают азов современной демократической журналистики, элементарных основ и понятий. Сами посудите, недавно после моего выступления студенты (насколько я понял, далеко не первокурсники) стали спрашивать меня, что такое таблоид, что такое дедлайн, что такое инфографика и так далее. Я уж не говорю о полном их незнании современных тенденций развития мировой прессы. Пролистав учебники (даже переводные), по которым они учатся, я понял, что составлялись они, как правило, десятилетие-полтора назад.

Но ведь журналистика нынче меняется не менее стремительно, чем технологии. Точнее, я бы сказал, что она меняется вместе с постоянным изменением технологий. И замешкаться на три-четыре года (тем более на десятилетия) – это значит изучать журналистику ушедшего века.

Я бы выделил еще одну серьезную беду украинской журналистики. Во всяком случае, русскоязычной прессы Украины. Проработав последние годы редактором ряда русскоязычных изданий нашей страны, я могу сделать неутешительный вывод: молодые журналисты (пусть даже очень талантливые) все меньше и меньше знают русский язык. Особенно тяжело это отражается на Киеве, где целое поколение вообще не учило этот язык ни в школах, ни в вузах. Я знаю очень неплохих репортеров, журналистов от Бога, которые могли бы стать отличными редакторами, если бы они хоть немного учили язык.

К сожалению, журналистские факультеты Украины не учитывают маленького пустяка – мнения своего народа, который предпочитает читать по-русски. И нет ничего удивительного в том, что некоторые газеты и журналы Киева в последние годы делают ставку не на столичных журналистов, а на молодежь с Востока Украины: та хотя бы в школах учила не только украинский язык.

Валерій Гросман, програмний директор „ТЕТ”:

– Я дуже мало помічаю негативних рис у тих журналістів, які приходять працювати до нас на „ТЕТ”. Більше того, вони мені всі дуже подобаються. По-перше, це освічені в повному розумінні цього слова молоді люди. Але я не знаю, чи ця освіта надана вузами, а чи це самоосвіта. Мені дуже приємно, що я бачу весь час в руках у наших журналістів книжки, про які зараз говорять. Нові книжки – і не Дар‘ю Донцову, а такі, що я сам читаю і можу з молоддю про них поговорити. І в процесі розмови сам у них чогось навчаюсь.

Але, як я собі уявляю, що може зараз зробити журналістська освіта – це навчити молодих журналістів, що вони не найбільші фахівці у всіх галузях знань і що є у світі професії, не гірші за журналістику.

Дмитро Лиховій, заступник головного редактора газети „Україна молода”:

– Із тих, хто приходить на роботу до газети, дуже незначний відсоток може похвалитися володінням словом хоча б на середньому рівні. І це навіть якщо не брати до уваги журналістську підготовку. Що вже казати, якщо навіть студенти четвертого-п’ятого курсів інституту журналістики у своїх матеріалах допускають стільки орфографічних та стилістичних помилок, що на шкільних контрольних отримали б за це „двійки”. Тому складається стійке враження, що на журналістських факультетах вчаться абсолютно випадкові люди. Адже ті, хто справді підходить для роботи в газеті, з числа студентів є незначними винятками або взагалі не мають професійної журналістської освіти.

Відтак ще один висновок про нинішній рівень цієї освіти – її відірваність від сучасних реалій. При тому, що більшість студентів-практикантів просто не вміють писати, вони ще й не мають жодного уявлення про теми, на яких „спеціалізуються”. А мали б досконало опановувати їх з першого курсу. Натомість вчать якісь абстракції у викладі так само відірваних від сучасної журналістики „фахівців”.

Юлія Тищенко, керівник програм розвитку громадського суспільства Українського незалежного центру політичних досліджень:

– Історично так склалося, що першим місцем моєї роботи одразу після закінчення школи наприкінці 90-х був факультет журналістики КДУ ім. Т.Г.Шевченка. Я мала добру можливість спостерігати за своєрідною зміною поколінь студентів, які там навчалися. Тобто ті, хто потрапив на факультет на хвилі перебудови і гласності, в переважній більшості відрізнялись від тих студентів, які поступали туди пізніше. Можна було побачити, як у людей поступово змінювалось розуміння значення професії.

Разом з тим, нове покоління журналістів не є плодом журналістської освіти в строгому сенсі цього слова. На нього більший вплив мають сьогоднішні цінності, або скоріше ерзаци цінностей, які панують у суспільстві. А взагалі, в освіті сьогодні популярним може бути відоме висловлювання одного з героїв пушкінського часу: „Мы все учились понемногу чему-нибудь и как-нибудь…”