Юрій Андрухович, Андрій Єрмолаєв, Вахтанг Кіпіані, Віктор Шендерович, Микола Княжицький, Сергій Дацюк.

Юрій Андрухович, письменник:

– Російське суспільство загіпнотизоване президентом Путіним – тепер він може робити з ним усе, що захоче. На жаль, переважна частина еліти якнайвідданіше поділяє цю загальну "зачарованість" – вони щиро захоплені тим, що на чолі держави така "сильна людина". Російська еліта пристосувалася до "народних мас", до їхніх аґресивних смаків і за це, безумовно, відповість.

Ця капітуляція, зрештою, почалася не сьогодні, а як мінімум ще тоді, коли вони не змогли і не схотіли зупинити другу чеченську війну, як свого часу зупинили першу. Опозиційно щодо Путіна налаштовані інтелектуали опинилися на суспільних марґінесах. Це, з одного боку, залишки ліберально-реформаторського "західництва", правозахисники, екологи тощо – останні уламки того потужного рушення, що на зламі 80-х і 90-х найширше іменувалося "демократичною Росією", з іншого – лівацько-антиглобалістські середовища на кшталт лімоновського. Як одні, так і другі ще спроможні чинити бодай символічний опір тому, що відбувається, але цей опір явно недостатній в силу згаданої їхньої марґінальності. Хоч, сподіваюся, історія їм не забуде.

Андрій Єрмолаєв, директор центру соціальних досліджень “Софія”:

– Перше – щодо стану російського суспільства. На мій погляд, слід брати до уваги, що поряд із зростанням популярності державно-патріотичних ідей та симпатій до так званих “мобілізаційних стратегій”, росіяни водночас зайняли досить пасивну, інертну позицію. Про це свідчить невисокий рівень активності виборців під час голосування. Таким чином, два феномени – пасивна позиція і державний патріотизм – своїм наслідком мають фактичне визнання суспільством того факту, що доля суспільства, економіки, держави – повністю в руках влади. Громадськість як суб‘єкт буде просто відсутньою і погодиться з волею владоможців.

Друге – хто, власне, при владі. Зараз ми маємо в Росії альянс силовиків, військових та бюрократії, що намагається відновити модель так званого держкапіталузму. У ролі “наближених” – можливий державний бізнес та приватний бізнес середньої руки. Вороги – крупний капітал, що має можливість втручатися у національні проекти розвитку. Тому –кампанія по боротьбі з “олігархією”.

Самовпевненість бюрократично-силового альянсу і зловживання ідеологією “антиолігархічного альянсу” і створило умови для зростання популярності таких радикальних сил, як ЛДПР, та нових патріотів – “Родина”.

Третє – “кто виноват”, або який ступінь відповідальності еліти. Справа в тому, що зараз ми стикаємося з новим форматом “договору еліт по-російськи”. На мій погляд, держкапіталізм, великодержавний патріотизм (не плутати з етнонаціоналізмом!) та повернення до зовнішніх експансіоністських стратегій – це формула, яка влаштовує більшість. Інша справа – ефективність такого підходу. Але це предмет іншої розмови.

І останнє – про історичний вимір відповідальності. Російська політична, бізнесова та гуманітарна еліта у своїй більшості з дивною легкістю відмовляється зараз від завдань формування в Росії “республіканства” – у громадянському вимірі, вимірі політичних традицій та устрою. А це означає, що цілком можливою є загроза чергового антидемократичного термідору. Він може бути реальним у випадку, якщо нинішня “освічена монархія” Путіна не впорядкується із випущеним джином – великодержавним патріотизмом.

Вахтанг Кіпіані, головний редактор програми „Подвійний доказ”, „1+1”:

– Найбільша провина російської еліти, зокрема інтелігенції, в тому, що вона не здатна чітко сформулювати, на мій погляд, національну ідею Росії ХХІ століття – відмовитися від будь-якої історичної місії, спрямувати творчу енергію народу й силу держави "вглубь", а не "вширь". Уявлення ченця Філофея, що "Москва – третий Рим, четвертому не бывать", – це вже історичний анекдот, але для більшості чільних російських політиків – це дороговказ, образ життя і практична філософія.

Голосу еліти у переддень виборів не було чути. Нікому, власне, було на повний голос заволати, як свого часу Юрій Карякін у 93-му, коли ЛДПР Жириновського вперше отримала чверть місць у Думі, – "Россия, ты одурела!". Власне, як і в Україні, у Росії чути лише голос попси – як тієї, що співає під "фанеру" зі сцени, так і політичної "попси" (мова про того ж таки Жириновського, Рогозіна, Мітрофанова).

Росія все ще є країною, девізом якої лишається – "страна рабов, страна господ, и вы мундиры голубые...". Власне, навряд чи іншого можна чекати від суспільства, просякнутого новітнім пітерським чекізмом і старим ще радянським гебізмом. Країна, яка щоранку прокидається під сталінський гімн, живе під червоним прапором, піднімає до небес "дорогого Владіміра Владіміровіча" і вбиває тисячі людей на Кавказі, – не заслуговує на інший парламент.

Мені страшенно жаль молоду російську демократію. Але, як каже у своїх проповідях Корчинський, "невинних немає". Вони отримали належну плату за "реформи" Гайдара, "імперіалізм" Чубайса, "блазнювання" Нємцова, вічне скиглення Явлінського. За те, що викинули з політики Сергія Ковальова, забули про Сахарова, за те, що підтримували жахливу війну в Чечні, за те, що продовжують вважати себе "старшими братами" усього колишнього Союзу.

Але найгірше у тому, що перемога "Єдра" – це пролог третього терміну спочатку Путіна, а потім і Кучми. Вони внутрішньо переконані, що прийшли до влади назавжди. Розумна частина українського і російського суспільств має готуватися до еміграції. Спочатку внутрішньої (дехто вже так і вчинив), а відтак і справжньої.

Віктор Шендерович, російський письменник-сатирик:

– Приходится отвечать вопросом на вопрос: что вы называете интеллектуальной элитой? Если Волошина, Суркова, Павловского и Ко (то есть господ, придумавших проект под называнием "Путин" и приведших страну к сегодняшнему государственно-уголовному состоянию дел), то их ответственность за это – прямая и, боюсь, не только моральная. А настоящая интеллектуальная элита России – философы, историки, социологи, писатели – давно отрезаны от любой возможности участия в политической судьбе России.

Микола Княжицький, президент Фонду "Суспільство":

– Російська еліта, безумовно, відповідальна за стан суспільства. А результат виборів – це результат її діяльності. Програли перш за все еліти комуністичні та право-ліберальні, а виграли ті, хто називає себе державниками та національно-патріотичними силами, і їхні еліти відповідно. У нас цих останніх зазвичай називають шовіністами. Але проблема полягає в тому, що шовіністами стали і демократичні російські сили. Ніхто не примушував одного з лідерів СПС, що є партнером "Нашої України", Анатолія Чубайса проголошувати гасла побудови ліберальної імперії. Потрібно було вибирати – або ти демократ, або прихильник імперських цінностей. Спроба правих зіграти на чужому полі лише допомогла ідеологічно блоку "Родина" Глазьева-Рогозіна, оскільки абсолютно підтримували їхню ідеологію. Справді ліберальний і демократичний електорат відвернувся від правих, а російські імперіалісти проголосували за інші сили, які не ховали свою сутність за ліберальною риторикою.

Я брав участь у декількох програмах російських радіостанцій на тему Тузли. Росіяни, які дзвонили в ефір, усі без винятку були переконані, що стосовно України треба діяти максимально жорстко і що Тузла має стати російською. Коли я брав участь у програмі на цю тему телекомпанії НТВ, то Рогозін та інші "державники" однозначно виступали за силовий варіант вирішення, а Козирєв та інші демократи намагалися вгодити "і вашим і нашим". Оця політика опозиційно-демократичного угодовства, замішаного на популізмі, і веде до поразки сил, які називають себе демократичними. Насправді, вони є звичайною демократичною номенклатурою, яких викинули з влади серйозніші і рішучіші політики.

Цій демократичній номенклатурі хочеться поборотися і виграти, але їм не хочеться втрачати джерела фінансування власних бізнесів, їм потрібно зберегти зв'язки у чинній владі, вони використовують популізм задля отримання рейтингу, але одного дня провладні сили знову ставлять їх на місце, звертаючись до тих самих методів, але використовуючи ще й адміністративний ресурс. Інтелектуальні еліти можуть зупинити це порочне коло у посткомуністичних країнах лише відмовившись від популізму, загравань на соціальних і національних ідеях. Такі дії не приведуть до миттєвої перемоги, але можуть закласти фундамент для утворення справжніх демократичних сил у найближчі роки.

Сергій Дацюк, директор НВФ „Київ-інформ-простір”:

– Взагалі відповідальність еліт – це справа дуже приватна і не конкретна в принципі. Кожен, хто зараховує себе до еліти, може сказати, що бере на себе відповідальність чи не бере. Ззовні – приміром, з України – коментувати питання про відповідальність російської еліти не зовсім коректно.

Частина російської еліти вважає: все, що відбулося, – це дуже добре Адже той же Жириновський також представник російської еліти. Яка його відповідальність? Нормальна. На його погляд –все правильно.

Але якщо вже зайняти об'єктивну позицію і спробувати прокоментувати ситуацію в Росії, то слід зауважити, що там відбувся вибір на користь споживацького інтересу. Росія має безліч цілей різного рівня й універсальності. А в даному випадку перемогли не цілі універсальності. Це, мабуть, вперше в історії Росії, коли перемагають партії не з універсальними цілями. Маю на увазі, передовсім, блок "Родина" і ЛДПР Володимира Жириновського. Тому що це партії, котрі зібрали протестний електорат, який, визначаючи, що йому найбільше потрібно – велика місія Росії, її інфраструктура чи підвищення споживацької спроможності, надав перевагу споживацьким тенденціям.

Деякі політики в Україні говорять, що Україна – це не Росія. Що є неправда. Ми всі походимо з одного Радянського Союзу. Те, що у нас, відбувається і в Росії, і в Росії – це прямий наслідок радянський часів. І "Яблуко", і СПС говорять абсолютно правильні речі. Але в ситуації неймовірного – не тільки для Росії, але й України – розриву між елітою і суспільством їх не чують. Це загрожує й Україні. Тому тут я б радше говорив про відповідальність української еліти.

Теза про ліберальну імперію, виголошена представником політичних сил, які на виборах в Росії зазнали поразки, в цьому сенсі здається ще менш привабливою, тому що в словосполученні "ліберальна імперія" немає саме "ліберальності ". Тому не потрібно рівнятися на Сполучені Штати, які, приходячи, скажімо, в Ірак, при тому, що вони там нищать мирне населення, несуть все-таки ліберальні ідеї і ліберальний підхід до суспільства. Росії це не загрожує – вона не ліберальна країна. І до України вона така сама нещадна, як і до ліберальності. Тому вона не може бути для нас прикладом. Вона не може нам нести ліберальні цінності, бо це не її цінності. Тим більше, що вони не підтримані на цих виборах. Політична сила, яка оголосила цю тезу, зазнала поразки. Зазнала поразки ідеологія цієї політичної сили.

І останнє – з термінами про інтелектуальну відповідальність треба бути обережним. Тому що ми не зрозуміємо, що відбувається в Росії, коли братимемо лише ці вибори. Потрібно розглядати динаміку, порівнювати попередні вибори з теперішніми і наступними тощо. У цьому сенсі зростання авторитету таких партій як ЛДПР, тобто зростання популярності націонал-демократичних сил лівого спрямування, для нас має бути сигналом, щоб задуматися про те, що відбувається в Україні.

Підготували Людмила Гуменюк, Ірина Талалаєвська, „Детектор медіа”