"Детектор медіа" звернулася на цьому тижні до експертів з таким запитанням:

- Минулого тижня українські телеканали показали кілька проектів, які

претендують на осмислення історичних та політичних особливостей нашої незалежності. Серед них програми "Студії "1+1" "Документ", "Подвійний доказ", "Я так думаю", документальний проект "Нового каналу" "Незалежність. Український варіант".

Як ви оцінюєте рівень подібних спроб? Чого, на вашу думку, не вистачає у підході нашого ТВ до таких тем? Що б ви запропонували або порадили телевізійним аналітикам сучасної української історії?







Христина Стебельська, оглядач громадсько-політичного мовлення НТКУ, заслужений працівник культури України :

- Бачила проект Олександра Ткаченка і вважаю, що його фільм - краще з числа того, що ми бачили в національному ефірі з цієї теми. Вважаю, що людина, яка була навіть байдужа до історії України, подивившись оцей хронікально-документальний фільм, зрозуміє, що до чого, як все відбувалося, які були закулісні постулати, принципи і компроміси такої важливої події, як набуття незалежності. Я звикла до іншого формату програм Олександра Ткаченка, але він довів, що і в намаганні осмислити історичні і політичні особливості тих чи інших подій є професіоналом.

Мені здається, нашим журналістам і аналітикам бракує розуміння сутності українців. Нема програм, які б допомагали українцям самим усвідомити і відчути, відродити в собі справжню сутність української нації. Є окремі проекти, але вони якось дуже дріб`язково, зміліло подають тему, і не бачать тему в контексті того, що насправді відбувається в Україні, що переживає народ. Здається, телевізійні аналітики з`являються у кадрі лише для того, щоб висловити тільки власну думку, а не думку, яка є в суспільстві. Професійні аналітики мають почуття міри, і завжди залишають глядачеві шанс самому подумати, а не бути останньою інстанцією. Як раз Ткаченко є в цьому першокласним дипломатом.

Мені сподобалося, що Олександр Ткаченко спілкується з усіма поколіннями, рангами, категоріями державотворців. Він об`єкти вний і дипломатичний у ставленні до різних подій, йому ніколи не була властива крайність. Зрозуміло, він працював з кращіми журналістами у команді професіоналів, я вітаю їхню спільну працю, яка стала своєрідною маленькою енциклопедією того, як творилася незалежність. Мені сподобалося, що є зрізи різних думок, охоплені різні сфери життя. Це і працівники культури, і великі політичні діячи, журналісти, військові... Ткаченко розуміє, що таке об`єктивність, тому бере різні пласти, різні зрізи суспільства, в цьому, на мій погляд, є головний позитив фільму.

Мені подобається його аргументоване слово, його доречні, в міру дозовані коментарі, оправдана поява у кадрі, асоціації, які використані в режисерському плані в цьому фільмі. Тому що за кожним таким гротескним мультиком, який включався у стрічку, відразу видно, для чого він, адже мудрі люди вміють читати між рядками. Цей фільм дав поживу для всіх категорій суспільства: і для інтелектуалів, які вважають себе елітою, і для простої людини, яка є мудрою від землі. Кожен його зрозумів.





Володимир Малинкович, політолог:

- ”Подвійний доказ” я не смотрю принципиально, видел фильм Александра Ткаченко «Незалежність. Український варіант».

Уровень подобных проектов я оцениваю достаточно низко. Я не доволен и фильмом, который сделал Погребинский по поводу Волынской трагедии. Практически везде чувствуется политическая конъюнктура, заказ. Это то, что мешает нашему телевидению.

Нашим телеканалам не хватает свободы. Важно, чтобы все телевидение не зависело от какого-нибудь одного финансиста, будь то олигарх или государство. Это один момент. А второй – это уровень нашего политического сознания, в том числе и тех журналистов, которые работают на телевидении.

Ткаченко я не имею в виду, на мой взгляд, он неплохой журналист. А что касается тех людей, которые ведут такие программы, как „Подвійний доказ”, это просто самоделка, это немыслимо с точки зрения аналитической и политической журналистики, это несерьезно. У нас нет квалифицированных политических обозревателей, аналитических журналистов, таких, какие есть на Би-Би-Си, даже в России, Познер, например. Думаю, кое -что делает Погребинский, но он все равно участвует в системе, находится внутри нее, поэтому абсолютно независимым он быть не может. Но, тем не менее, на мой взгляд, это лучшее из того, что есть сейчас в политической журналистике.

На украинском ТБ нет диалога квалифицированных людей, а не просто людей „с улицы”. И не ради красного словца, не ради эффекта, а ради попытки представить ситуацию со всех сторон, столкнуть мнения профессионалов, чтобы зритель сделал выбор. Вот этого всего у нас нет.

Для того, чтобы у нас была политическая журналистика на экране, у нас должна быть политическая журналистика в журнале. Ведь до сих пор нет фактически ни одного серьезного политологического журнала (я не считаю „Політичну думку” серьезным журналом). У политологов нет даже возможности познакомиться друг с другом. А после журнала, можно создавать тележурнал, который будет финансироваться из многих источников...



Сергій Тримбач, кінокритик:



- На жаль, я дивився лише першу половину документального проекту Ткаченка, причому випадково на нього потрапив. В останні роки майже нема політичних програм і фільмів, які б чесно і об`єктивно аналізували наше недалеке минуле. Чому про це так мало говорять, чому подібні проекти сприймаються зараз як майже нечуваний ексклюзив?!

Мені цікаво було дивитися фільм Нового каналу ще й тому, що у другій половині 80-тих років я був дуже активною людиною, ходив на всі акції, демонстрації протестів, збори... Тобто, переглядаючи фільм, я повертався у своє минуле, тому у мене суб`єктивні враження. Ми тоді творили історію і не боялися виступати і відстоювати свої цінності. Головний мотив боротьби за незалежність часто артикулювався як шкурний: от ми будемо ситі, будемо жити багато, а насправді все це було ілюзією. Та, думаю, більшість з нас все таки не ситості прагнули, не такі ми вже голодні були, ми прагнули свободи, торжества ліберальних цінностей. Зрозуміло, що це політична історія, і в фільмі недостатність спостережень студентів, відео демонстрацій, особистісних планів компенсується коментарями.

В документальних проектах повинна бути безпристрасна авторська позиція. Політичний коментар не повинен бути особистим, точніше, він не повинен бути суб`єктивним і власне оціночним. Ткаченкові вдалося зберегти цю рівновагу.

Подібних проектів на нашому телебаченні майже немає. Хоча, якщо б було густо, то цей фільм я би сприймав набагато більш критично. До речі, в Росії створюються цілі програми, які аналізують минуле, в тому числі на рівні персоналій. У нас всього цього нема. Хотілося б сподіватися, що фільм Ткаченка викличе певну зацікавленість не тільки до часів найновішої історії України. Наприклад, 60-ті роки зовсім не проаналізовані на телебаченні, покоління 60-тників скоро піде з життя, і хто буде свідчити про цей пласт історії?

Телевізійна історична публіцистика мусить бути. В Україні її нема, бо сьогоднішні можновладці не хочуть, щоб люди починали розуміти, що в нас реставрується той самий режим. Історія – штука підступна, тому краще „мила” побільше дешевого, а історію не чіпати. Це зрозуміло. В Росії теж багато інтенцій і прагнень реформувати колишній тоталітарний режим, але попри все, там залишається інтелектуальна потуга і намагання зрозуміти, що відбулося з нами за останні сто років.

Нинішній режим дуже хоче, щоб ми всі були як „ванькі-встаньки”, по команді все робили. Якщо ми не розберемося і не проаналізуємо, що відбувалося, неминуче будемо наступати на ті самі граблі.

Михайло Погребинський, директор Київського центру політичних досліджень і конфліктології:



- Мне не хочется этого комментировать – многое из этого я не смотрел, многое смотрел, но немного. Но хочу выделить проект на "Новом канале", он мне особенно понравился. А вообще нет ничего удивительного в том, что у нас нет качественной продукции такого рода, потому что в обществе вообще нет публичных дискуссий на эту тему, и масс-медиа в этом деле не преуспели.

Роман Кульчинський, політичний оглядач газети "Галицькі контракти":



Я бачив тільки одну з цих програм – "Я так думаю" на „1+1”. Мені здається, аналітичний рівень там не дуже високий. Якось все поверхове — людям не дають повністю висловити думку. Всі гості, яких я бачив, не зробили ніяких глибоких аналітичних досліджень, вони нічого нового не сказали. Вони сказали все те, що вже говорили протягом 12 років.

Не вистачає нових думок, свіжих поглядів, якогось аналізу, який шлях ми пройшли і чого не пройшли, що нам вдалось, що не вдалось, чому українці навчились як нація і чого не навчились, як змінилась наша еліта, який урок ми винесли з цієї незалежності — відповідей на ці запитання я не почув.

На мою думку, щоб робити такі програми та фільми, передусім необхідно питання ставити з іншого ракурсу: в чому причина тої кризи, яку ми зараз переживаємо, які виклики стоять перед Україною? Окреслювати причини глибше. Не просто: "у нас влада не така", а запитатись, чому у нас влада не така? Які завдання стоять перед елітою?..

Володимир Скачко, головний редактор газети "Київський телеграф":



- Аналитический уровень подобных программ я оцениваю как перепев, не очень талантливый перепев давно известных фактов, причём даже с упущением истинных причин получения независимости. Более-менее перечислили все эти причины только в проекте Нового канала, да и то, он получился скучный, унылый и мало интересный.

А всё остальное на телеканалах, приуроченное к дате - это была заезженная форма со старым и не полным перечислением этих причин.

Не хватает нашему телевидению свободы, чтобы делать такие программы, свободы. Свободы, свободы и ещё раз свободы! Не хватает раскованности и свободы, эта нехватка ведёт к необъективности, к возникновению внутренних цензоров внутри каждого журналиста и к пассивности в отборе, подборе и обработке материала и подготовке готового продукта. Когда человек знает, что в любой момент его крылья могут обрезать, он и работает так – спустя рукава. Потеряна личностная и творческая мотивация в подготовке тех или иных материалов, что является неизбежным следствием цензуры и контроля.

Микола Княжицький, директор агентства Медіа Дім:



Я думаю, що самі спроби деяких українських телеканалів намагатися аналізувати історію і сучасність уже є надзвичайно позитивними. Я пізно приходжу додому і завжди з інтересом дивлюся аналітичні програми "1+1". Як правило, я внутрішньо дискутую або непогоджуюсь з учасниками чи ведучими, але не можу не відзначити постійних спроб цього каналу піднімати важливі і актуальні теми.

Щодо "Нового Каналу", то їхній проект був скоріше ювілейним виключенням із програмної концепції, аніж правилом. Канал не можна за це засуджувати, оскільки він - розважальний, хоча шкода, що сучасні політичні умови перетворили Олександра Ткаченка та членів його команди скоріше на менеджерів, аніж на журналістів. Проект Ткаченка "Обличчя світу" залишився багато в чому неповторним явищем для українського телебачення.

На жаль, я бачив лише частину "Українського варіанту" і цю частину дивився із цікавістю. Єдине, що дещо дратувало - вторинні спроби використовувати режисерські ходи, придумані колись Парфьоновим. Тим більше дивним це було у фільмі, який був присвячений саме Незалежності. Але мої знайомі і друзі активно обговорювали цей фільм, що робить йому значний плюс - він не залишав байдужим.

Але загалом задане питання викликає цілу низку наступних. По-перше: хотілось би, щоб телевізійна аналітика була присвячена не лише минулому, а й сучасному і майбутньому. Мені здається, ми ще залишили у собі радянську звичку відзначати дати "датськими" проектами. Українська незалежність де-юре справді була досягнута 12 років тому. Але де-факто вона формується саме зараз.

На жаль, немає серйозного обговорення на екранах аспектів політичної реформи. Існує конфлікт декількох сил - тих, хто виступає за збереження сильної президентської влади, тих, хто підтримує парламентську республіку, і тих, хто за змішаний варіант. Доля нашої незалежності залежить саме від стабільної політичної системи, якої поки що немає. Натомість, політики, дуже часто використовуючи власний вплив, або власні медіа, намагаються пропагувати лише свою "єдиновірну" точку зору. Але кожна із згаданих систем має свої переваги і недоліки, про які ми не чуємо по телебаченню. Хоча проблема насправді не у виборі системи, а у пошуку відповіді на питання: "Чи існуючі фінансово-політичні групи домовляться між собою і збережуть власність і владу, чи одна з них спробує домінувати над іншими та ініціюватиме перерозподіл власності та влади; чи хоча би якось враховуватимуть ці групи інтереси інших верств суспільства?". Відповідей на ці питання журналістам шукати не дозволяють.

Хотів би зазначити, що за ці 12 років в нас з'явилися телевізійні лідери. Це згадані вже "1+1" і "Новий канал". Було б нечесно не згадати "Інтер" та ICTV. Перший - як одного з найбільших виробників якісних розважальних програм, і другий - як одного з лідерів інформаційного мовлення і виробника блискучого українського шоу "Галопом по Європах". Усміхнене обличчя дотепного Пелеха часом дає змогу набагато оптимістичніше дивитися на майбутнє нашої Незалежності, аніж інші інтелектуальні програми.

Читайте також:

Sapienti sat або Змова деталей