Запитання „Детектор медіа”. - Якими, на ваш погляд, є підсумки українського телевізійного сезону 2002-2003 років? Тенденції? Особливості? Чи відбулись якісь зміни у політичному мовленні цього періоду?
22 Липня 2003
Запитання „Детектор медіа”. - Якими, на ваш погляд, є підсумки українського телевізійного сезону 2002-2003 років? Тенденції? Особливості? Чи відбулись якісь зміни у політичному мовленні цього періоду?
Відповідають: Наталя Влащенко, Юлія Тищенко, Олександр Чаленко, Діана Дуцик, Валерій Зайцев, Сергій Черненко, Олесь Гоян
Відповідають: Наталя Влащенко, Юлія Тищенко, Олександр Чаленко, Діана Дуцик, Валерій Зайцев, Сергій Черненко, Олесь Гоян.
Наталя Влащенко, головний редактор журналів "Обличчя України" и "Публичные люди":
- Cезон 2002-2003 был временем ярко-выраженной стагнации. Признаки налицо: защита корпоративных интересов и политических групп; отсутствие новых жанров и новых отечественных проектов; засилье российской продукции; множество абсолютно бездарных ток-шоу ("бессмысленных и беспощадных, как русский бунт"); эксплуатация старых звезд; и проч.
Размывается форматность каналов „1+1” и „Интер”. Сегодня трудно понять, для кого они вещают. Вернее, известны фамилии этих людей. Но их немного. По крайней мере, речь не об аудитории. Аналитическое вещание -- отсутствует. Информационное -- провинциально, амбициозно, скучно, заранее известно про что. Складывается ощущение, что телевизионный менеджмент не желает оторвать з... от стула в поисках новых лиц. Относительно стабильный телевизионный формат сохраняет только Новый канал.
Конечно, народ готовится к выборам. Создание холдинга под чутким руководством депутата и олигарха -- ответ на грусть-тоску предыдущих выборов. Не думаю, что и на „Интере” с уходом Зинченко станет лучше. В "штабах" подготовки следующего телесезона активничают "московские братья", однако я не верю в целесообразность их присутствия. И это неверие небезосновательно -- много общаюсь с ними. Желаю всем в преддверии нового сезона терпения и оптимизма.
Юлія Тищенко, Український незалежний центр політичних досліджень, керівник програм розвитку громадянського суспільства:
- Підбивати підсумки завжди непросто, особливо щодо ситуації, пов’язаної з вітчизняним телебаченням. Нічого вражаючого, неординарного на українському телебаченні не з’явилося та не відбулося. Новини на різних каналах так і залишилися майже близнюками, а одні й ті ж самі російські телевізійні серіали розпочали демонструвати по другому колу.
Надалі, з наближенням дати "Х" 2004 року, двокольоровість українського телебачення, поляризованість, традиційна тенденція застосування маніпуляційних сюжетів буде лише посилюватися. Під час висвітлення подій про "всенародне обговорення" конституційної реформи відбувалася чергова репетиція, яка, втім, не тягнула на генеральну.
Зміни у політичному мовленні? Так, певні зміни таки є. Перший Національний ще більше опинився у дружніх обіймах СДПУ (о), із звільненням Ігоря Сторожука і приходом Олександра Савенка. На цьому каналі стало багато Погребинського і сюжетів, пов’язаних із політичною реформою.
Про НБМ, яким володіє Петро Порошенко, фактично нічого не можу сказати, адже його майже не дивлюся, а оригінальних телевізійних продуктів, судячи з телепрограм, там поки так і не створено. Те ж саме можна сказати про телеканал "Україна", який пов’язують з нинішнім прем’єр-міністром Віктором Януковичем. Окрім безкінечних серіалів та старих американських фільмів, на ньому нічого більше не має. Після відходу Олександра Зінченка від "Інтера", на мою думку, нічого кардинально нового не змінилося, принаймні поки що. „1+1” залишається традиційним, а з авторських програм мені, як глядачу, подобається "Остання барикада", але вона виходить в ефір надто пізно. Цікаві окремі випуски "Подвійного доказу", а у ток –шоу "Я так думаю", на мою думку, надто багато висновків ведучої і замало глибини.
Олександр Чаленко, експерт Київського центру політології та конфліктології:
- Я уже писал, отвечая на предыдущую анкету “Детектор медіа”, о том, что украинское телевидение бедно на всякого рода интересные затеи и фишки. Поэтому сходу, прочитав ваши вопросы, не смог для самого себя сформулировать что-либо о его особенностях, тенденциях и прочая. Видимо, нынешнее ТВ не способно оставлять по себе в памяти яркие образы, впечатления и переживания, если она, память, при чтении вопросника не произвела их интервенцию в сознание.
Мне очень не нравится то, что у нас нет политических еженедельных ток-шоу в прямом эфире. В России есть – великолепнейшие «Свобода слова» с Савиком Шустером, «Основной инстинкт» со Светланой Сорокиной, познеровские «Времена». Хотя поверхностные эксперты типа впечатлительной глупышки Шерман считают, что в России путинский «просвещенный авторитаризм» мешает свободе слова, но по этим программам такого не скажешь.
Я понимаю, что у нас в эфире подобные форматы появиться сейчас не могут, потому что владельцы телеканалов не хотят обидеть Папу появлением оппозиционных деятелей в эфире, так как разобиженный Папа, в свою очередь, может обидеть их. Страх перед оппозицией у вождей страны и голубых экранов просто нелеп. Чего и кого там бояться? Кто из представителей националистическо-западенской с левыми морозовско-симоненковскими прожилками фронды может кого-то из телезрителей вдохновить на измену своему повседневному распорядку дня и попытку начать «возвращать эту страну себе»? Через три месяца лозунг «Кучму геть!» в прямом эфире будет вызывать лишь тошноту и желание поскорей убраться на соседний канал. В сказки о действенности оппозиционного слова с экранов телевизоров верит только сама оппозиция, грантоеды, Папа, олигархи и американское посольство. Но мы-то, здоровые и взрослые люди, в это не верим. Так что пора политические ток-шоу вместе с Матвиенко и Стецькивым запускать в «этер». А для этого, кровь из носа, нужна быстрейшая реализация политической реформы. Не будет Папы-Дракона – не будет запретов и страхов.
В связи с проблемой ток-шоу хочу вспомнить еще трех персонажей. Большинство моих друзей из журналистской среды терпеть не могут Мыколу Вересня из-за его понтовитости и снобизма, а это мешает им оценить по заслугам его как телевизионщика. У него есть фактура, крепкий голос, энергичность, обаяние, поэтому очень жаль, что он исчез из «ящика». Г-н Вересень был бы незаменимым ведущим политического ток-шоу. Мне понравилось, например, как перед парламентскими выборами 1998 года они с Пиховшеком сделали программу «5 на 5».
У последнего, кстати, мне очень нравился ранний «Эпицентр», когда «акулы пера» задавали приглашенным в студию политикам вопросы. Мне нравился Слава, когда он в хвост и в гриву драл вспотевших депутатов в «Пятом куте». Тогда он был жестоким, сильным как смерть, безжалостным ведущим. Нынешний формат Пиховшека – это сонный и небритый хомяк за столом, что-то полушепотом (видимо, из-за крупы за обеими щеками) втолковывающий на ночь зрителям о непростой жизни в закромах родины.
Я в последние месяцы, отнюдь не из-за мелкого подхалимажа, подбиваю своего нынешнего шефа Михаила Погребинского дальше раскручивать себя в качестве ведущего телевизионной программы на политическую тематику с приглашенными экспертами – политиками и политологами. Для этого, по моему мнению, ему нужно свою программу «Наголос», выходящую 2 раза в середине недели на «убитом» и самом непопулярном УТ-1 в 10 часов вечера, перенести на «Интер» - на субботу после «Подробностей». Он классный ведущий – интеллигентный, демократичный, воспитанный, учтивый, интеллектуал. У него подкупающий «хипповский», «свободно-художнический» имидж. Он напоминает мне вальяжного барина с Французской Ривьеры. К тому же, нужно отдать ему должное, в «Наголос» он всегда приглашает оппозиционных политиков, дает им предельно широко высказываться и никогда не уводит разговор в сторону и не перебивает, если кто-нибудь из экспертов начинает говорить что-то непочтительное о Папе. Еще раз хочу повторить, что мои слова в адрес Михаила Борисовича проистекают не из мелкого подхалимажа, а из желания дать объективную характеристику его талантам, поскольку оппозиционная и околооппозиционная публика почему-то взяла себе за правило нести всякую неуместную чушь в его адрес и обличать как чуть ли не вдохновителя нынешней политической «реакции», под которой подразумевается политическая реформа. Но ведь то, как он ведет себя в студии, все эти нелепости опровергает.
Мне очень не нравится тенденция дальнейшей украинизации нашего телепространства. Не нравится украинизация «Интера» - единственного русского (уже в «далеком» прошлом) телеканала. Раньше было здорово – все новости, фильмы и основные «ударные» передачи (с неплохими журналистами Стегнием и Цаплиенко) только по-русски. Но Зинченко зачем-то понадобилось получить круглосуточную рецензию. Вот он и получил – 75% обязательного украиноязычного продукта. Зачем? Почему он не посоветовался с нами, русскоязычными телезрителями? Я понимаю, что это нравится Арьеву, но нас-то неизмеримо больше. Странно, но и дураку понятно, что сам факт вещания по-русски – это естественный прирост телеаудитории и показателей рейтинга, но почему это не было сразу понятно такому умному человеку как Александр Алексеевич? К его чести, нужно признать, у него была неплохая идея – один канал имеет два вещания – одно 100% русскоязычное, другое - 100% украиноязычное. Зритель сам будет выбирать, к какому «варианту» канала подключиться. Во-первых, это очень демократично, во-вторых, на ТВ не станет этой надоевшей языковой мешанины. Это был бы здоровый телевизионный «апартеид». Но, к сожалению, Зинченко на «Интере» больше нет. Да и к тому же нужно честно признать, что все эти ющенковцы, шкили-хмары-червонии-лукьяненки с частью большевиков прокатят это здоровое предложение на законодательном уровне и не откажутся от квотирования. Разве этот недалекий провинциал с плохим вкусом Мыкола Томенко поддержит эту прогрессивную идею? Конечно же, нет. Придется каналу как-то выкручиваться. Но как?
Тут нельзя не заметить хитропопость руководства «Канала 1+1». Формально студия кроме «Скрытой камеры» производит только украиноязычный продукт, но в прайм-тайм запускает российские сериалы, именно на них делая свой рейтинг. Хотя в свое время Роднянский настаивал на том, что украинское телевидение должно быть украиноязычным. Но как умный, прагматичный еврей он сразу же понял финансовую гибельность этого пути.
Мне очень не нравится засилье на некоторых каналах западенских и «свидомых» журналистов, которые взяли себе за моду уничтожать и унижать все то, что нам, надднепрянским украинцам, дорого. Они как серная кислота разрушают нашу картину мира. Своей нахрапистостью, фанатизмом, пассионарностью, искренностью, беспредельной верой в украинскую идею они опасны для наших глаз и ушей, к тому же на фоне нашей же апатичности, наивности, доверчивости, неги и лени. Правда, время от времени наиболее прытких из них эвакуируют в какое-нибудь телевизионное гетто, вроде НБМ. Этот канал должен стать тем магнитом, который будет притягивать к себе оставшихся на «федеральных» каналах шевченко-скрыпиных и прочих профсоюзных работников.
Діана Дуцик, редактор газети „Без цензури”:
- Дуже важко підводити підсумки медіа сезону в тих умовах, в яких існують наші медіа. Вони, тобто підсумки, виходять надміру песимістичними. Надто багато втрат пережила наша журналістика за цих півроку. Від нас пішов назавжди не один Майстер, Метр, на творчості яких виховувалося ціле покоління. У нас продовжує звужуватися так звана “зона” свободи, про що свідчить намагання влади взяти під контроль інтернетпростір та посилити роль спецслужб. Я не перераховуватиму ще раз відомі всім події та факти. Хочеться сказати про інше – про ту атмосферу, яка, як мені здається, панує сьогодні в українській журналістиці. Можливо, це буде лише моя дуже суб’єктивна точка зору.
Я пишу – а значить, я живу. Це аксіома для мене, для окремих (мабуть, таки не для всіх) моїх колег-журналістів, яка не потребує доведення. Аксіома, яка визначає все, яка поглинає все інше. Безперечно, оте “я пишу” у кожного своє, особливе. Геніальне з порочним у ньому часто знаходять спільну мову. Воно визначається багатьма обставинами, незалежними від нас. Але воно визначає також і міру моральності кожного з нас.
“Прошу вас, залишіться об’єктивною, принциповою і незалежною хоча б наодинці з собою...”, - писав мені в листі один із читачів. Але, очевидно, і колеги мене у цьому підтримають, наодинці з собою незалежним, так само як і принциповим, залишатися легше, ніж пробувати відвойовувати свою “зону” свободи будь-де.
В Україні не існує незалежної журналістики. Це ті висновки, якими часто закінчується будь-який “круглий стіл” чи семінар, присвячений проблемам у вітчизняному медіапросторі. І після цього кожен із нас повертається на своє робоче місце і продовжує творити оту не незалежну журналістику. І справа не тільки в тому, що хтось на нас тисне. Справа в тому, що ми уже, на жаль, не помічаємо того, що для чужого ока є просто брутальним та неприйнятним. Обставини такі - люблять часто говорити у журналістських колах. Але це не виправдання. Нам, журналістам, часто доводиться працювати по різні боки барикад. Ми, на жаль, ведемо війни між собою і тому апріорі не можемо бути в цих умовах солідарними. Ми часто ображаємо один одного, наче б то це наша війна, а не війна тих, хто “тримає” медіа, в яких ми працюємо.
Об’єктивна журналістика не може буті ні провладною, ні опозиційною. Вона повинна бути просто журналістикою. Ми маємо визнати, що у нас нема такої журналістики, окрім поодиноких спроб, які часто дуже швидко закінчуються нічим. Українська журналістика змаліла, зміліла, і як казав один поляк, зійшла на пси. Не будемо говорити зараз про персоналії, чи про окремі медіа. Проблема в тому, що кризу жанру переживають сьогодні як провладні, так і опозиційні ЗМІ. І розмови з колегами із різноспрямованих політично медіа не додають оптимізму. Таке враження, що більшість журналістів вичерпали кредит довіри до своєї професії. Вона починає їх розчаровувати, бо не дозволяє повністю самореалізовуватися. Я знаю не одного кваліфікованого журналіста, який облишив політичну журналістику і подався на вільні хліба, хто у спорт, хто книжки писати, хто ще кудись...
Як не прикро, але політична еліта також сьогодні перестала поважати журналістів, оскільки вона дуже добре знає, скільки у прямому розумінні коштує кожне слово, а відповідно – і журналіст, який його писатиме.
Це неприємні, але об’єктивні речі. Однією із причин цього є непрозорі взаємовідносини між журналістами та роботодавцями. Тіньова економіка породила тіньову політику і, відповідно, тіньову медіасферу. Соціальна незахищеність багатьох українських журналістів, які змушені працювати у ЗМІ різного політичного спрямування, ставить їх у залежність від багатьох обставин. Більше того, позбавляє їх можливості захищати свої права. Це якраз ті дратівливі теми, до яких сьогодні мало звертаються як політики, так і самі журналісти, оскільки у багатьох випадках такий стан справ влаштовує обидві сторони. На жаль. Криза жанру триває.
Валерій Зайцев, політолог, незалежний журналіст:
- Если говорить о политической составляющей, телесезон 2002-2003 гг. можно назвать генеральной репетицией грядущего избирательного телегода. Телеканалы, которые всего лишь лояльны Президенту, уже не в силах соперничать с каналами, хозяева которых обожают Леонида Даниловича - либо по месту службы, либо в силу тесной семейной близости. Каналы построены в три шеренги и демонстративно любят Президента, еще более демонстративно (точнее, с демонстративной агрессивностью) не-любят оппозицию, в политических программах – сплошной разгул «технологий».
Остается сожалеть, что политические (и, в частности, телевизионные) технологи напрочь утратили представление о том, что в «технологиях» главное - «технологичность» - т.е. механизм достижения определенных результатов, а вовсе не прилагаемое все чаще слово «грязные». В результате телепроекты сезона у нормального человека (телезрителя) вызывают уже даже не раздражение, а уныние и тоску. И, разумеется, ожидание октября 2004 года, когда все это, даст Бог, закончится.
В сущности, прошедший сезон стал иллюстрацией простого тезиса – готовность пойти на «все» отнюдь не означает способности реализовать это самое «все». Вероятно, где-то там наверху (на САМОМ верху!) кто-то установил, что между «готовностью» и «способностью» изначально должно быть установлено нерушимое равновесие.
Сергій Черненко, оглядач, „Детектор медіа”:
- Аналізувати той сектор українського телебачення, який за звичкою називають "суспільно-політичним мовленням", складно хоча б з тієї причини, що головні події у цьому жанрі відбувалися за межами телевізійного екрану. Йдеться, звісно, про акції журналістського спротиву натискові політичної цензури, які розпочалися восени минулого року. Та, на жаль, ці події так і залишились практично невідомими для переважної більшості телеглядачів. Не в останню чергу тому, що вони ніяким суттєвим чином не вплинули ні на форму, ні – головне – на зміст новинних і аналітичних програм провідних українських телеканалів. Окремі винятки, які, при великому бажанні, можна було б відшукати – так і залишилися поодинокими свідченнями тактичних ігор влади із громадською думкою Заходу та частково– з телевізійним начальством.
Якщо ж вести мову про якісь суто професійні здобутки або втрати, то давно встановлений діагноз "вторинності" для українського телебачення перетворився на хронічний і "вялотекущий".
Шукати його причини, як у нас заведено, в історичному минулому або в ментальних особливостях нації не надто хочеться, бо так, не приведи Господи, можна залишків оптимізму позбутися. Тим більше, що цей діагноз сміливо можна широко застосовувати і до багатьох інших сфер українського життя.
Розгадка, здається, лежить на поверхні. Телебачення, в його українській версії – це, звичайно, аж ніяк не інформаційне середовище, в якому вільно артикулюються та конкурують точки зору суб’єктів громадянського суспільства (якого все ще немає), а також різних гілок влади . Це не засіб масової інформації, з повідомлень якого можна скласти адекватне уявлення про оточуючий світ. У нерозривному мезальянсі української влади і українських телеканалів (в особі своїх власників і топ-менеджерів), телебачення в нас – це виключно інструмент політичного і економічного домінування меншості над більшістю. І в цій якості воно завжди залежне від волі начальства. А це значить, від перманентного страху, від інерції мислення, від небажання ризикувати. Не випадково імпортоване з Росії поняття "темник" набуло такої аж містичної значущості саме в Україні, де масова звичка "не висовуватися", не шукати собі зайвих проблем, стимулює до буквального виконання спущених "зверху" інструкцій.
Вітчизняні міжолігархічні суперечки традиційно - на противагу кільком рокам існування кланового ТБ в Росії - відбуваються, за рідким винятком типу скандалу навколо затримання Григорішина, у тіні, без використання публічних інструментів, до якого належить ТБ, з одним-єдиним головним Арбітром, який, зазвичай, не відчуває потреби в публічній легітимації своїх рішень. Більшість політичних гравців не відчувають ні потреби, ні бажання бути по справжньому публічними політиками і свідомо чи несвідомо транслюють таке ставлення своїм підконтрольним ЗМІ.
Звідси тьмяність і невиразність наших політичних телеперсонажів, які навівають сумні думки про пасіонарність та історичну перспективу українського народу, якщо його очолюють такі "зверхники".
Звідси й рівень політичного ТБ з його тривалими "паркетними" репортажами, з парадними інтерв’ю "ні про що" і т.д., і т.п. Такий собі "совок" навиворіт. Нові проекти у цьому жанрі (наприклад, ті ж сумнозвісні „Проте”), що час від часу з’являються, також несуть на собі неминучий наліт провінційності. По-перше, через те, що є "калькою" російського телепродукту чи, взагалі, інспіруються російськими піарівцями або їх вдячними учнями. По-друге – через загальний рівень людей, що претендують на належність до "інтелектуальної еліти" і беруть участь у подібних проектах.
Варто лише згадати, з якою готовністю велика частина політичних експертів кинулася створювати "наукову базу" для президентської інтриги під гучною назвою "політреформа", щоб зрозуміти клієнтелістський характер експертного середовища, послугами якого користується телебачення. І, відповідно, оцінити рівень довіри до нього глядачів.
А все це відбувається на фоні загальносвітової тенденції до відмови від концепції телебачення як "вікна в світ" і "володаря дум". Глядацькі сподівання посуваються в напрямі розважального, "відпочинкового" телебачення. Відповідно, втрачає свою вагу інформаційно-ідеологічна складова телебачення, яка в українських умовах ще й додатково дискредитується своїм відверто маніпулятивним характером. Можливо, цей процес виглядає природним на фоні комфортного життєустрою якої-небудь західноєвропейської держави. Але для України, яка досі знаходиться, здається, навіть не на початку шляху до такого життя, а швидше в одному з його тупикових відгалужень, цей процес явно передчасний. Дискредитація телебачення, остаточна втрата довіри до нього як до засобу об’єктивної інформації, яка є наслідком сьогоднішніх політичних і економічних реалій, загрожує його потенційній ролі потужного соціалізуючого засобу, засобу артикуляції суспільних прагнень.
Втім, і у розважальному секторі телебачення спостерігаються схожі тенденції. Стало загальним місцем звинувачувати телевізійників у художньому несмаку, культурній абстиненції та орієнтації на низькі масові інстинкти. Розбиратися у тому, хто винен – примітивний смак аудиторії чи свідоме заниження культурних стандартів телевізійниками – наприклад, заради спрощення і здешевлення поточного телевиробництва – тема для окремого розгляду. Не можна не відзначити того, що на поверхні. Майже вся розважальна складова українського ТБ – це американський чи російський продукт, або придбаний у готовому вигляді, або у вигляді "напівфабриката" – ліцензії на виробництво українського аналога. Зазвичай – гіршої якості.
Чого не вистачає українському телебаченню, щоб активно пропонувати власні телепроекти(ще й рідною мовою) – здається, ні для кого не залишається таємницею.Наче й рекламний ринок зростає, зміцнюючи фінансовий стан телеканалів – але, треба гадати, поки не знайди свого вирішення проблема 2004 року – ніхто по-справжньому вкладатися у недешевий телебізнес (а не телеполітичний інструмент замилювання ока Папі) не буде.
Про телесеріали не буду згадувати, щоб не повторювати тези своєї недавньої статті. Згадаю лише, що постійна залежність від виробників-сусідів призводить до того, що всі російські серіали(і це зрозуміло) йдуть у нас, як кажуть прокатники –"другим екраном". А для прем’єрного показу нам запропонувати вже давно – з часів "Роксолани" і "Буржуя" – нічого. І це ще більше посилює відчуття вторинності, другосортності і "меншовартості". Так і сприймають наше телебачення - відповідно. Пригадую, як Олександр Роднянський, генпродюсер "1+1", перебираючись на московський СТС, пояснював російським журналістам про свій колишній канал – "это украинский вариант НТВ". Звісно, чого не скажеш, "чтоб было проще понятно", але звичка приміряти власні досягнення до московських "зразків"- хай навіть кращих – симптоматична.
Що стосується власне кінопоказу на українських каналах. Оскільки давно прогнозована тенденція диференціації каналів за контентом, і відповідно, за аудиторією, поки що повноцінно в українському телепросторі не реалізовується і всі канали все ще намагаються охопити аудиторію по максимуму, то глядачі минулого сезону ще мали шанс вибрати
Мінімум два канали, на мій погляд, в минулому сезоні тримали кінопоказ на досить високому рівні – це "Інтер", який доволі часто презентував якісні і відносно нові фільми з голлівудського "мейнстріму" і СТБ, який, зокрема, порадував синефілів цикловими програмами на зразок "50 кращих європейських фільмів", "100 прем’єр на СТБ".
Запам’яталась нестандартна спроба каналу "Тоніс" детально познайомити глядачів з творчістю Такеші Кітано. Під кінець сезону "кінозапаси" відчутно збідніли, а, можливо, поступово почала простежуватися загальносвітова тенденція, коли поява справді якісного і не надто давнього фільму на загальнодоступному каналі стає святом. Так само, як почало підтверджуватись висловлене мною з півроку тому припущення про те, що невдовзі нам усім доведеться пошкодувати за часами нехай хаотичного, але різноманітного і багатого кінопоказу. Олесь Гоян, доцент, завідувач кафедри телебачення і радіомовлення Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка
- Телевізійний рік тому і називають сезоном, що він, як і сезони року, залежить передусім від того – в який бік крутиться світило і звідки дме вітер. Протягом минулого телевізійного сезону все крутилося навколо розширення регіональних потужностей національних телеканалів і піпл-метрів, збільшення сервісних пропозицій на телеринку від кабельних операторів (цифрове мовлення й Інтернет) і ліцензійної боротьби із “піратами”, наступу в телеефірі на алкоголь і тютюн, а також - рекламного демпінгу із шаленим зростанням рекламних блоків в телеефірі, зрештою – навколо політичного переділу вітчизняного телепростору, який сьогодні перед виборами майже завершений. Остаточною “огрядною” крапкою цього переділу може стати “роздержавлення державного” телебачення, до чого воно все, зрештою, і крутиться.
Що стосується вітру, то він переважно дме зі сходу. З одного боку, завдяки “1+1” Турєцкий плюс Камєнська у субтитрах заговорили українською, від чого вони не стали менш пітерськими чи московськими. З іншого боку, ментальна естетика сварок і мордобоїв “нагієвських” “Окон” на “Новому” постійно “наїжджає” у програмній сітці на добропорядні інформаційні “ес-те-бешні” “Вікна”. Можливо, тому, хто заліз цього року до нас через вікно – показати на двері?
Зрештою, минулий рік для українського телебачення був цілком звичайном і очікуваним в контексті половинного балансу між плюсами і мінусами. Створювалися нові телепрограми – зникали нерейтингові, розкручувалися нові телевізійні імена – забувалися колишні супервідомі, з’являлися нові “медіаклуби” – зникали з горизонту перспективні телепроекти. Отже, маємо у себе типовий телеринок, на якому є типові продавці і типові покупці. Єдине - поки що на цьому ринку мало свіжого сучасного телетовару. Більше - із простроченим терміном придатності.
Ну, а для того, щоб із свого боку “освіжити” цей ринок, – відкриваємо у себе, в Інституті журналістики, довгоочікувану телевізійну студію, щоб наші студенти-телевізійники більш впевнено почували себе у новому телевізійному сезоні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
для "Детектор медіа"
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ