Руслан Бедрик, політолог, Інститут глобальних стратегій (ІГЛС):

- Безумовно, українська політична система вимагає суттєвих змін, бо в нинішній „конфігурації” вона не здатна обслуговувати потреби суспільства, яке за роки незалежності зазнало суттєвих трансформацій у соціально-економічній та культурно-психологічній площині, в той час, як політична надбудова багато в чому залишається пострадянською антикризовою управлінською системою зразка початку 90-х років. Переобтяжений повноваженнями Президент, перманентний конфлікт між гілками влади, заплутані і неефективні механізми відповідальності владних інституцій – це лише деякі моменти негативних управлінських практик, які роблять передові стратегічні рішення „благими намірами”.

Тому, якщо дивитися на проблему з точки зору відповідності політичної системи соціально-економічним реаліям, то можна сказати, що подібна модернізація – це, з одного боку, одна з передумов подальшого розвитку України у форматі демократичного суспільства, а з іншого, – ключове завдання вітчизняних еліт.

Але в зв’язку з цим постає одразу декілька питань. По-перше, наскільки саме зараз (напередодні президентських виборів) необхідні подібні „хірургічні втручання”. Адже, як це сміливо не прозвучить, Україна зараз підходить до етапу цілком закономірної зміни еліт. По-друге, викликає цілком об’єктивні та обгрунтовані сумніви здатність нинішніх, здебільшого провладних, еліт оперувати категоріями довгострокових стратегій, пов’язаних із забезпеченням національних інтересів.

Ні для кого не є секретом, що теза про необхідність переходу від президентсько-парламентської республіки (яка, до речі, до серпня минулого року цілком влаштовувала діючого Президента) до парламентсько-президентської вперше пролунала все ж таки з опозиційного табору. Тому в даному випадку ми маємо казати про перехоплення стратегічної ініціативи. В нашій ситуації – владою у опозиції. Крім цього, подібна тактика дозволила дезорієнтувати опозицію та отримати час, необхідний для перегрупування сил. В результаті – опозиція була позбавлена одного з ключових ідеологічних меседжів, а влада стала „сильною, як ніколи”. Конфлікт не було вичерпано. Але, починаючи з цього моменту, відбувалася кардинальна зміна сюжетної лінії протистояння „влада – опозиція”. Вірніше, сторони помінялися ролями. Відтепер правила гри диктує влада, в той час, як опозиція вдається до неефективної оборони, віддаючи один за одним важливі плацдарми. Таким чином протистояння в порівняно стислий термін було, так би мовити, локалізовано і переведено в суто парламентську площину.

Ініціатива Президента – це своєрідна програма максимум, в яку свідомо було закладено „непрохідні” положення – введення двопалатного парламенту, запровадження референдуму прямої дії, кількісне скорочення складу депутатського корпусу (на що, враховуючи традиційно низький рівень довіри населення до парламенту, мав би позитивно зреагувати пересічний громадянин, але аж ніяк не парламентарій). Ці „козирі” можна було б вигідно міняти на потрібні рішення, поступово від них відмовляючись. До того ж, положення про вибори в один рік мало б створити юридичне підгрунтя для пролонгації повноважень діючого Президента (що, очевидно, і є одним з ключових пунктів президентської „програми мінімум”).

В цілому ж ініційована політична реформа була реакцією влади на виклики внутрішньополітичного характеру – результати минулих парламентських виборів та високий президентський рейтинг Віктора Ющенка. Адже в нинішньому президентському законопроекті майже немає положень, які свідчили б про бажання реформувати політичну систему в бік парламентсько-президентської республіки (хоча 10 місяців тому саме вона була визначена в якості кінцевого результату реформи). Цій меті в більшій мірі відповідає парламентський законопроект.

Тому, виходячи з нинішньої ситуації і перефразуючи поставлене питання, можна сказати, що політична реформа у тому вигляді, як вона ініціюється та впроваджується, - є нагальна суспільна необхідність, яка стала зручним інструментом, що використовується владою для власного самозбереження.

Володимир Полохало, шеф-редактор часопису „Політична думка”:

- Проект політичної реформи, який передбачає суттєві зміни в чинній Конституції і який ініційований чинним Президентом, і я про це казав неодноразово раніше, безперечно, базується, з одного боку, на декларованій необхідності посилення дієвості влади і демократизації політичної системи (у відповідності з цим і був організований безпрецидентний піар цієї реформи в даному сенсі). А з другого боку, він базується на приховуванні справжніх намірів ініціаторів цієї реформи, по суті, всупереч артикульованим політичним інтересам, а бажаним для реалізації імпліцидних цілей Президента.

В цьому сенсі політична реформа спрямована на приховане нав’язування або програмування однозначної і водночас прихованої стратегічної цілі цієї реформи, а саме: внесення змін до Конституції щодо виборів Президента, парламентських виборів та місцевих в один рік, що надає шанс Президенту пролонгувати свої повноваження.

В цьому і полягає маніпулятивний характер процесу „обговорення” і спроб натиснути на парламент з метою досягнення конституційної більшості для внесення цих змін. Отже, ця реформа не стільки відповідає нагальним потребам суспільства, скільки олігархічно-клановим інтересам, які полягають в збереженні нинішнього політичного режиму Л.Кучми. Дивно, але політичні актори не відразу збагнули цей подвійний зміст президентських ініціатив. І, на жаль, не навчилися своєчасно виявляти та ефективно протидіяти використанню тіньових політичних технологій і маніпулятивних стратегій, які дедалі частіше стали застосовуватися оточенням Президента. І поки що політики демократичного спрямування не мають продуктивної методики протидії цим технологіям.

Кость Бондаренко, політолог:

- Можна прогнозувати, що всі дискусії довкола політичної реформи стануть лише ширмою, за якою готуються реальні кроки, спрямовані на створення системи, за якої Леонід Кучма збереже свої впливи на політичне життя України і після осені 2004 року – чи у ранзі Президента, чи у будь-якому іншому ранзі. Але буде створено систему, в якій Леонід Кучма буде відігравати центральну роль. Я думаю, що потрібно звертати увагу саме на ці моменти, а не лише на конкретні положення політичної реформи.

Валерій Зайцев, незалежний журналіст:

- Я считаю это манипулятивной комбинацией. Для всех, включая западных и заинтересованных восточных обозревателей, это уже стало очевидным. Политическая реформа в том виде, в каком она затеяна, проводится и реализовывается, является не столько сложной ходовой конструкцией, признанной обеспечить пролонгацию срока полномочий нынешней власти, и нынешнего Президента, Леонида Даниловича Кучмы, сколько просто судорожными дерганьями в этом направления, абсолютно бессмысленными и беспощадными.

Валерій Іванов, президент Академії Української Преси:

-Відверто кажучи, я одразу з підозрою поставився до цієї реформи. Перш за все через те, що вона виникла в період, коли залишилося небагато часу до президентських виборів. Виникла підозра, що це якісь маніпуляції щодо створення більш сприятливих умов або для проведення виборів, або для продовження післявиборного життя конкретних політичних сил, які зініціювали реформу. Те, як обговорюється реформа, як було організоване висвітлення цього обговорення по центральним каналам - ще більш підсилило ці підозри. Бо тут відверто використовувалися маніпулятивні технології. Фактично нічого не було сказано про думку опонентів реформи. Ця думка, якщо і оприлюднювалася, то в перекрученому вигляді. Таким чином, ми маємо спробу правлячих кіл маніпулятивним шляхом змінити існуючий політичний конституційний статус кво, активно використовуючи при цьому, звичайно, і медіа підтримку. Опитування постійно оновлюється.