У 1994 році Союз українських журналістів вступив у Міжнародну федерацію журналістів – найбільше об`єднання представників ЗМІ. Саме ця подія і була приводом для започаткування свята.




Вже традиційно „Детектор медіа” в цей день наголошує на професійності, і саме журналістській, а не „споріднених” професій піарщиків, політтехнологів, і подібне. Бо інколи здається, що вже найближчим часом день Журналіста в нас насправді майже не буде кому відзначати. Чи і не було?


Тож наше запитання до експертів:


Запитання „Детектор медіа”: - Яким стандартам має відповідати журналістський твір (продукт), щоб ви особисто вважали його професійним? Для вас важливі західні принципи журналістики, чи ви можете ними поступитися?


Володимир Золоторьов, оглядач, газета „Київський телеграф”:


- По-перше, потрібно відрізняти жанри журналістики, адже у кожного з них свої критерії. Якщо ми говоримо про публіцистику, то такий критерій, як інформативність тут, в принципі, не важливий - на відміну від суто інформаційної журналістики. В той же час, у будь-якій журналістиці є певні головні стандарти, незалежно від жанрів. Це: наявність фактів, якщо є полеміка, то наявність усіх точок зору і повнота викладу суті події. (Наприклад, потрапив Остап Бендер під коня. Журналіст має розповісти, коли він потрапив, під якого коня, чому так сталося і чим це закінчилося).

Якщо говорити про ті ж публіцистичні жанри, для мене головним є те, чи спроможний автор викликати у читача певні відчуття. Матеріал буде сухим, якщо журналіст не пропустить його крізь себе. Але є й інша крайність, коли в матеріалі надто багато пропущено крізь себе і окрім власної думки і переживань у тексті вже нічого нема. Тому баланс між особистістю і тим явищем, про яке пише журналіст, складає, як на мене, головний критерій успіху у публіцистиці. Щодо коментарів чи аналітики, тут, безперечно, професійність полягає у тому, щоб розмежовувати різні жанри по різних текстах. На жаль, в цьому одна з бід нашої журналістики. Адже у нас в одному тексті присутні одразу кілька жанрів: тут тобі і публіцистика зі сльозами на очах, і виклад фактів, і коментарі... Не дивлячись на те, що такий стиль є в нас найпоширенішим, і людей, які пишуть в такому стилі, нагороджують різними преміями - мені здається, що це непрофесійний стиль. Як відокремити професійний текст від непрофесійного? Мій „метод” - почекати з півроку і знову прочитати його. Якщо зрозуміло. Про що саме текст – це професійно. А якщо окрім натяків та емоцій через деякий час більше нічого не залишається, текст пустий. Справжній професійний журналістський текст можна читати коли завгодно.

В нашому випадку можна говорити про дві проблеми: професійність самих журналістів і професійність редакторів. Редактор повинен так конструювати верстку матеріалів, щоб усі жанри були представлені. Тільки так це буде цікаво для різних людей. Також редактор має забезпечити такий розподіл обов’язків, щоб самі журналісти були „в темі” і кожен спеціалізувався в окремій ніші.

Валерій Іванов, президент Академії української преси:


- Запитання щодо професійних стандартів відносне. У кожного суспільства свої стандарти, у кожної епохи свої. Партійність і класовість були теж журналістськими стандартами ще двадцять років тому. Потрібно розрізняти: західні стандарти – це одне, ті стандарти, які діють зараз в Україні – інше.

Чому ми намагаємося запроваджувати західні стандарти? Ми прагнемо, щоб Україна стала цивілізованою країною і увійшла в цивілізоване світове співтовариство. В цьому випадку журналісти для створення відкритого суспільства повинні дотримуватися певних стандартів. Перш за все: повідомляти всі події, в яких може бути зацікавлене суспільство, без купюр. Представляти кілька точок зору, висвітлювати будь яку подію чесно, намагатися якнайточніше відобразити те, що відбувається. Новини повинні бути без коментарів. Коментарі – окремо, новини – окремо. Це про змістовні речі. Можна говорити також про суто технологічні речі - побудову текстів та сюжетів, і так далі.

Коли ми говоримо про українську журналістику, тут діють зовсім інші „стандарти”. „Стандартом” стало використання конкретних маніпулятивних технологій, щоб відповідним чином вплинути на аудиторію. (Особливо це видно перед виборами – і це вже є стандартом для деяких медіа і журналістів!). Такого критерію, як правдивість, звичайно, не існує, але існують інші. Наприклад, критерій напівправди, коли говорять частинку правди, а інше домислюється у вигідному руслі. І оця наявність частинки правди має переконати аудиторію у тому, що все сказане -- правда. Таких технологій десятки, і з`являються все нові і нові. Не треба думати, що ці технології - винахід українських журналістів, такі технології застосовують піармени і на Заході. Але треба сказати, що західні журналісти активно протистоять цим технологіям. Вони стоять на сторожі інтересів суспільства. До речі, є ще один стандарт діяльності – преса завжди має бути в конструктивній опозиції до влади, тобто підтримувати її позитивні кроки і різко критикувати все, що влада робить неправильно. Більшість наших медіа займають чітку політичну позицію. На мій погляд, це ненормально і неправильно, особливо якщо партійність або прихильність до тієї чи іншої політичної сили не декларується відкрито.

Мабуть, це хвороба росту нашої преси. Преса дозволяє використовувати себе як інструмент політичного впливу чи сама робить себе інструментом такого впливу. Насправді, ЗМІ мають бути відстороненими від політичних сил, тим більше ЗМІ мають чітко дистанціюватися від влади. Ніякими західними принципами я поступитися не можу. Ці принципи створювалися століттями – тож кожен з них себе виправдав. Якщо ж вважати, як це дуже поширене в нас, що професійна журналістика - це та журналістика, з якої людина отримує гроші на життя-буття, так і кілерську журналістику можна назвати професійною.

Віктор Сорока, кореспондент, телеканал ICTV:


- Якщо є одна точка зору і вона домінує, журналіст, принаймні, мусить зробити все від нього залежне, аби будь-яким чином відшукати іншу точку зору. Інакше журналістська робота не буде доброю, професійною, збалансованою. Стандарти професійного журналістського продукту, передусім, полягають у класичних принципах об’єктивності, оперативності, повноти і всебічності висвітлення. Якщо це стосується новин, то це також передача емоційного забарвлення і тла, на якому відбувалася та чи інша подія. Дуже часто - несподіваність, або відшукання родзинки навіть у найпростішій події. В жодному випадку я б не хотів поступатися загальних журналістських стандартів. Але якщо говорити про західні стандарти, де процвітає маскультура, і журналістика більш видовищна, то я міг би поступитися видовищністю, в певній мірі грою на публіку, що притаманна західній журналістиці. А все, що стосується свободи слова, демократії, збалансованості інформації - я волів би не поступатися.

Альбіна Трубенкова, редактор відділу політики, УНІАН:


- У кожного журналіста своя специфіка. Важливо мати достатній рівень журналістської освіти, мати уявлення про журналістику і добре орієнтуватися у своїй темі. Я намагаюся абстрагуватися від особистих емоцій, необхідно бути достатньо холодним, нейтральним, ці якості дуже важливі для працівників інформагентств. Журналіст, який займається політикою, повинен бути журналістом, аналітиком і трохи політологом. Економічний журналіст повинен добре орієнтуватися у своїй темі і т.д. Журналіст повинен дотримуватись етичних стандартів, в Україні ця проблема дуже гостро стоїть.

Володимир Громов, кореспондент, газета „Факти і коментарі”:


- Зараз важко говорити про спільні стандарти журналістики, у кожного видання своя концепція і орієнтири.

Якщо мені, як читачеві, цікаво - на мою думку, це професійний матеріал. Наприклад, в культурній тематиці є певні грані у дозволеності, межа між допустимим і табу дуже прозора. Звичайно, такого не повинно бути, наприклад, у політичній журналістиці, де дотримання певних стандартів має бути набагато жорсткішим.

Юлія Тищенко, керівник програм розвитку громадянського суспільства Українського незалежного центру політичних досліджень:


- Критерії оцінки того чи іншого журналістського твору з точки зору його професійності - питання достатньо суб’єктивне та парадоксальне. Відповідь на нього можна порівняти з відповіддю на питання у дискусії відносно того, чи варто сперечатися про смаки як такі.

Втім, різні жанри журналістики, також, природно, мають різні критерії, за якими має визначатися їх професійність. В окремих "жанрах", можливо, одним з вагомих принципів роботи має бути своєрідне "гіпократівське" – "не нашкодь". Зокрема, це стосується специфічного жанру кримінальної хроніки. Я точно знаю, що в відповідних повідомленнях не слід вказувати національність того, хто зчинив злочин, варто уникати узагальнених формулювань та стереотипізації. Разом з тим, професійність полягає у тому, щоб не маніпулювати фактами, не замовчувати їх, підносити не тільки проблему, але вказувати та аналізувати її причини. Достатньо банальними критеріями, які, втім, не завжди зреалізовані у текстах, є відображення різних точок зору на питання, незалежно від того, чи подобаються вони автору. Отже, ймовірно, професійність журналістських текстів полягає у такому своєрідному класичному прикладі цілісності та єдності місця, часу і дії, наскільки це можливо за добу нинішнього українського "неосоцреалізму" в інформаційній сфері, коли ЗМІ фактично стають своєрідним “коліщатком і гвинтиком” всюдисущого PR.


Діана Дуцик, головний редактор газети „Без цензури”, доцент Могилянської школи журналістики:


- Про стандарти можна говорити багато. Усе залежить від того, який аспект журналістського тексту розглядати: мовно-стилістичний, сюжетний, етичний, ще якийсь. Сьогодні дуже модно говорити про необхідність розмежування коментаря та факту. Це справді один із тих стандартів, який відрізняє західну журналістику від нашої (наприклад, деякі німецькі газети коментарі подають взагалі іншим шрифтом), і який варто було б нашим журналістам враховувати. Але є ще й інші не менш важливі речі. Зокрема, йдеться про представлення різних точок зору, використання декількох, не двох, а навіть більше, джерел. Адже саме такі деталі визначають загальну тональність тексту. Хотілося б звернути увагу ще на одну проблему. Можливо, вона не стільки стосуватиметься питання стандартів зокрема, як роботи журналіста над текстом загалом. Багато молодих журналістів не вникають глибоко у ту інформацію, яку вони доносять читачам. Інтернет, який в Україні, принаймні, залишився чи не єдиним простором свободи, має і свої недоліки. Він розбещує багатьох, вирощує кабінетних журналістів, у яких навіть не виникає думки, що інформацію, яка з’явилася на тому чи іншому сайті, потрібно перевіряти ще за іншими джерелами, аналізувати. Зрештою народжується неглибока журналістика. І це ми, на жаль, спостерігаємо сьогодні у нас. Українська журналістика переживає справжню кризу жанру.