Данило Яневський, журналіст, історик:

- Демократична держава ЗА ВИЗНАЧЕНННЯМ не може мати гуманітарну політику як таку. Зовнішню, економічну, соціальну, оборонну – може і повинна. Культурну, гуманітарну, спортивну, конфесійну може мати і має тільки держава нацистська або комуністична. Політика держави демократичної: невтручання у внутрішні справи людей - з одного боку. І створення рівних умов розвитку для різних етнічних, конфесійних тощо груп громадян та слідкування за неухильним дотриманням цих правил - з іншого боку.

“Homo” – в перекладі з латини - “людина“. Отже, демократичну державу створюють вільні люди, яких створив Бог. Вони добровільно позбуваються частини свого суверенітету задля того, аби зберегтися і відтворитися – духовно і фізично. “Створює“ людей нацистська або комуністична держава. І саме задля цього Швондерам, які нею “рулюють“, потрібні швондерівська “гуманітарна“ політика і швондерівська ж “гуманітарна“ риторика. Риторика, яка “легітимізує“ необхідність і доцільність фізичного та духовного нищення людини – сотворіння Божого.

Cучасну “гуманітарну“ політику в моїй Батьківщині вже 85 років створюють та провадять люди, які, на відміну від міністра пропаганди та народної освіти, группенфюрера, доктора літературознавства Йозефа Геббельса, не мають ані його культурного рівня, ані його переконаності у правоті справи, якій служать.

Олександр Рутковський , голова комісії міжнародних зв’язків національної Спілки кінематографістів України, член Євразійської телевізійної академії:

- Гадаю, що ситуація ускладнюється тим, що навіть якби такі державні принципи гуманітарної політики і були б сформовані як певні закони або норми (а саме це є в підтексті вашого запитання, як я розумію), то це зовсім не означало б, що вони знаходили б відображення у культурній політиці та практиці національного телебачення. Адже в нас дуже багато хороших законів і різного роду маніфестованих принципів, але їх реалізація подекуди не тільки відсутня, але і має мінусовий вектор.

По-перше, я маю на увазі так званий принцип неопатріотизму, який в наших умовах має яскраве національно-патріотичне забарвлення. Можна говорити про те, що цей суспільно-культурний принцип, на який отримала монополію, від початку незалежності до цього дня так звана „національно свідома частина гуманітарного істеблішменту”, нині потерпає фіаско: і у запровадженні пріоритетів державної мови на телебаченні , і у підвищенні авторитетності української культури і мистецтва, і у комерційній успішності телепродукту тощо. Тобто, принцип є, але він був обраний, мабуть, помилково.

По-друге, можна казати про хиткість, неупевненість конкретних телеканалів у проведенні сталої власної політичної лінії в інформаційному просторі. За приклад може правити один із лідерів загально-національного рейтингу - канал „1+1”. Ми могли спостерігати траекторію розвитку цього телемовника – від початкової провладної ортодоксії – через період деякої опозиційності – до повернення до вихідних позицій. Можливо, те, що тепер є на цьому каналі – то і є збалансованість?

По-третє, це вторинність, недостатній професіоналізм, креативні дефіцити українського телебачення. Приклади того також можна знайти на найбільш авторитетному каналі „1+1”. Запозичень з форматів російського телебачення останнім часом навіть перестали соромитися. Як-то з нещодавно створеним додатком до ТСН „Проте”, що є повною калькою включно до назви з російською програмою „Однако”. З іншого боку, ретрансляція оригінальних російських проектів, які самі по собі здаються сороміцькими, руйнівними щодо загальнокультурних засад звичайної нормальної порядної людини, як, наприклад, „Окна” - не становить жодної мольної проблеми для такого українського каналу, як „Новий”. Така наївна безпосередність у виявленні власної творчої вторинності характерна і для інших каналів.

Отже, вихід з такого скоріше принизливого, ніж респектабельного становища, на мій погляд, полягає не в установленні державними структурами обов’язкових для виконання „принципів гуманітарної політики”, а у консолідації зусиль самих діячів телебачення і в цілому ЗМІ у виробленні морально-професійного кодексу власними зусиллями та відлагодження організаційно-публічних механізмів його дотримання. Хоча б у вигляді щорічних НЕЗААНГАЖОВАНИХ рейтингів за новими номінаціями – в діапазоні від „Оскару” до „гарбуза”.

Олег Бійма, головний режисер „Укртелефільму”, директор українського телеканалу „Культура”:

Мало приділяється уваги культурі. Одна година в день каналу „Культура” - це замало. Ми існуємо з 2001 року . На сьогодні ми зареєстровані як державна телерадіокомпанія . Але з державного бюджету на фінансування нашого каналу виділяються мізерні кошти. Якщо порівняти з російським телебаченням , то їх московські канали, які приділяють багато уваги саме культурі, фінансуються мером Москви Лужковим . Тож на тих каналах працюють професіонали. Ми їм можемо тільки позаздрити. Повертаючись до нашого телебачення, можна сказати , що на УТ-2 є культурологічні та освітні програми , але за невеличким виключенням вони малоцікаві і в них рівень вчорашнього дня.

Іван Чиж, голова Державного Комітету з питань телебачення і радіомовлення:

Я залишаюсь палким прихильником громадського телемовлення, яке найбільш ефективно може проводити гуманітарну державну політику. Ми зараз ведемо роботу по створенню на базі державних регіональних телекомпаній прообразу такого громадського мовлення. Перший проект, який побачить світ уже в середині лютого – це спільний інформаційний щотижневий випуск новин "Україна день за днем", а далі, думаю, треба виходити на громадське мовлення в загальновживаному розумінні.

Але перш за все мають бути розв"язані економічні проблеми, питання утримання такого мовлення. На жодні транші, або на гроші добрих олігархів, суспільного мовлення не збудуєш. Сьогодні кожна гривня, яка ляже як абонплата на таке мовлення, буде сприйматися як здирство. На це треба вважати. Хто представлятиме суспільство? Нехай на це дасть відповідь ВР - чи це тільки партії в парламенті, чи й громадські організації, - чи хто? Адже закон про суспільне телерадіомовлення, якщо не помиляюсь, існує з 1995 року. Досі він не реалізується.

Лесь Танюк, голова Комітету Верховної Ради з питань культури і духовності:

Я думаю, що, звичайно, проводить і віддзеркалює. Але це дзеркало криве і веде нас в задзеркалля культури. Ми всі чорним по білому бачимо, як руйнується Хортиця, і паралельно все Запорізьке телебачення співає осанну „охороні” Хортиці. І веде лінію на будівництво саме такого мосту, який буде руйнівним для Хортиці, лає якихось умовних депутатів, які не хочуть прогресу для Запоріжжя... На жаль, телебачення України – це поїзд з одностороннім рухом, коли під культурою розуміють виключно розвагу і дозвілля. Катастрофічно зникають театральні програми, буйним дурноцвітом квітне погана естрада, немає зовсім нових фільмів і вистав, я вже не кажу про музичні відкриття, яких в Україні багато. Повторюю, мова не про естраду, а про тих митців, яких колись називали „володарями дум”.

На моє глибоке переконання, економічна реформа в Україні тому й буксує, що гуманітарна політика не вибудувала для неї русла. Марксист Брехт говорив: спочатку хліб, а потім вже мораль. Він помилявся. І ми бачимо, що сьогодні залишилось від такого марксизму. В Біблії – все навпаки. Спочатку хліб духовний, а потім хліб насущний. Доки українська влада не зрозуміє домінантності гуманітарної політики, вона приречена пасти задніх. Мене особисто вражає безкультур’я, яке панує в уряді і президентській адміністрації. Я вже не кажу про людей, яким з дитинства, очевидно, забракло вітамінів, бо вони так і не змогли вивчити української мови. Міністр, не здатний вивчити державної мови, не здатен бути міністром. Міністр, не здатний освоїти культуру, не має права бути міністром, незалежно від того, чим він займається: енергетикою, надзвичайними ситуаціями чи аграрними питаннями.

Телебачення зайвий раз показує, що сірі починають – і виграють. Але сьогодні ця шахова партія – патова. Треба скинути з дошки фігури і розставити їх в іншій комбінації, почати нову партію. До влади мусять прийти люди, які розуміються на високих технологіях, оперті на культуру і освіту, люди завтрашнього, а не вчорашнього дня. Я вже їх бачу: вони стукають у наші двері, вони зроблять все для того, щоб вільне і незалежне телебачення об’єктивно віддзеркалювало ту державну гуманітарну політику, за яку нам не соромно було б перед пам’яттю Тараса Шевченка, Леся Курбаса і Василя Стуса.

Ганна Липківська, доцент Київського театрального інституту ім.І.Карпенка-Карого:

- На мій погляд, у нас в країні немає послідовної гуманітарної політики. І, відповідно, її немає і на державному телебаченні, і на недержавних каналах, де держава, в принципі, теж має певні важелі і певні можливості лобіювати саме такі програми і саме таку спрямованість.

Тому що канал „Культура” - про який ми вже давно і багато чуємо - він фактично не запрацював. Його мовлення обмежилося старими освітніми програмами та документальними фільмами ще часів, в основному, радянських. Немає, фактично, а ні освітніх програм , а ні дитячих програм повноцінних, розвиваючих. Немає інтелектуальних ігрових програм , навіть комерційних. Наприклад, куди зник „Перший мільйон”? Адже і це - інтелектуальна політика, це стимул для інтелектуального розвитку людини.

Або доля передачі „Весь світ театру” яка завойовувала численні призи на театральних та телевізійних фестивалях поза межами України. Програма поневірялась з одного каналу на інший, і державному каналу УТ-1 вона теж була непотрібна. І зараз ми втратили і цю програму, і величезний взагалі проект фіксації театральних вистав. Це красномовний приклад того, що держава не має розбірної гуманітарної політики і це відбивається абсолютно адекватно на телеекрані.

До речі, інформаційні програми висвітлюють новини культури досить повно. і досить прискіпливо. І якби не інформаційні програми, то ми б взагалі не знали, що робиться . Але ж інформаційне мовлення виконує функцію ознайомлення нормально, але не більше того. Що таке гуманітарна інформаційна політика в принципі? Це підвищення престижу всього, що пов’язано з сферою освіти , культури, медицини, інтелектуальної праці і т.д. Якщо цього в державі немає, то цього і на телебаченні немає.

З усіх каналів тільки на УТ-1 залишилася театральна афіша. Про кіно взагалі немає жодної передачі. Добре, хоч про медицину є пара передач. Просвітницьки програми є - але їх, по-перше, мало. А, по-друге, потрібні проекти справді сучасні, технологічні, форматні, які були б цікавіші за голову, яка сидить за столом і розмовляє про щось взагалі.

Ось яскравий приклад державної зацікавленості. Існує на „Інтері” програма „LG – эврика” – освітня програма для школярів. Її замовник – компанія LG, а не наша рідна держава. Але ж хто має бути зацікавленим у тому, щоб наши діти виростали розумними та ерудованими? У той же час на російському телебаченні існує програма „Умники и умници”. Діти, які стають її переможцями, без іспитів зараховуються до найпрестижнішого вузу Росії - МГИМО. Діти ж, які виграють у „LG-эврика” - одержують гроші на навчання за кордоном.