Опитування було проведено „Детектор медіаю” у листопаді 2002 року.

Ми звернулися до працівників ЗМІ з проханням взяти участь у анонімному анкетному експертному опитуванні щодо ситуації з українськими медіа. Ми повідомляли, що отримані нами дані будуть проаналізовані та опубліковані для широкого обговорення, зокрема і під час парламентських слухань "Суспільство, ЗМІ, влада: свобода слова та цензура в Україні" . Авторами дослідження є Наталя Лігачова та Сергій Дацюк. Аналіз результатів дослідження – Сергій Дацюк. До обрахунку даних та аналізу результатів була залучена професійний соціолог Олена Попова.

Ми розіслали 450 анкет в різні за типом, місцезнаходженням та формою власності ЗМІ і отримали 149 заповнених. Це достатньо хороший рівень повернення заповнених анкет при поштових опитуваннях. Серед тих, хто не відповів нам, було більше представників комерційних, ніж державних, ЗМІ.

По першому питанню про тип ЗМІ, яке представляє респондент, ми отримали таку картину.

Як бачимо, у нас надлишок представників телеканалів та газет, які погодилися відповідати на питання, хоча розіслано анкети нами було більш-менш рівномірно. Якщо ж подивитися на двомірний розподіл за диференціацією державні-недержавні, то ми побачимо, що представники державних телеканалів складають 88%, а недержавних телеканалів 21%, в той час, як всі газети (43%), журнали (11%), Інтернет-видання (10%) і інформагенції (11%) представлені лише або переважно недержавною формою власності. Відповідно, ми можемо припустити, що саме на державних телеканалах та в недержавних газетах, журналах, Інтернет-виданнях і інформагенціях ситуація є найбільш такою, що спонукає до відповіді на наші анкети.

По локалізації (місцезнаходженню) ЗМІ результати розподілились так.

Але якщо порівняти перші два питання через двомірний аналіз, то побачимо таку картину.

Як бачимо, газети та телеканали регіональні і центральні дали нам найбільше активних респондентів.

Щодо представленості ЗМІ по цільовій аудиторії, то серед респондентів явно переважають представники загальнонаціональних медіа.

Зрозумілим є переважання представників суспільно-політичних медіа серед тих, хто взяв участь у опитуванні. З одного боку, це більш політично активні журналісти, а з іншого - вони найбільше занепокоєні станом справ у своїх медіа.

За результатами двомірного аналізу серед центральних та регіональних ЗМІ переважають представники суспільно-політичних видань (саме вони взяли найбільше участь у опитуванні).

Отже, за першими чотирма запитаннями ми можемо побачити, хто ті люди, які погодилися відповісти на запитання анкети і зробити припущення, що саме вони найбільше занепокоєні ситуацією у їх медіа.

Перейдемо до структури виробництва та організації ЗМІ. Найбільше серед респондентів було звичайних журналістів, далі з відривом – керівників відділу і менеджерів (головних редакторів).

За результатами двомірного аналізу серед представників центральних ЗМІ найбільше журналістів серед учасників опитування. А серед представників регіональних – найбільше топ-менеджерів та редакторів. За результатами іншого двомірного аналізу державні ЗМІ представлені в основному журналістами та творчими працівниками, в той час, як недержавні представлені в основному власниками, головними редакторами та редакторами відділу. Якщо ж розуміти факт відповіді на питання анкети як активну соціально-політичну позицію респондента, то можна сказати, що саме звичайні журналісти державних ЗМІ та керівний склад недержавних ЗМІ є найбільш прогресивною частиною нашого медіа-ринку. Саме на їх самосвідомість ми можемо спиратися при перегляді законодавства щодо медіа.

Оптимістично виглядає факт посиленої активності представників саме приватних ЗМІ (їх більше половини опитаних). Разом з тим, необхідно звернути увагу, що ЗМІ з власністю трудового колективу дали найменше респондентів. В цій ситуації необхідний більш детальний аналіз, але, на перший погляд, форма власності трудового колективу при нерозвинутому громадянському суспільстві не спонукає респондентів до активності.

Ми ще повернемося до розподілу за ланками виробництва та формою власності при аналізі інших питань.

Зверніть увагу, що серед усіх ЗМІ реклама посіла перше місце за рівнем доходів, державний бюджет – третє, тираж – четверте, а фінансування як інструмент політичного впливу – п’яте. Це може означати, що якщо ми змінимо законодавство у напрямку обмеження можливостей для фінансування ЗМІ як інструментів політичного впливу та напрямку роздержавлення державних ЗМІ, то медіа від цього тільки виграють, бо статті їх доходів переважно формуються уже з інших джерел.

Перевіримо наше припущення на двомірному аналізі статей доходів для державних та недержавних ЗМІ. 93% представників державних ЗМІ вказали державний бюджет як основний спосіб їх фінансування. Що буде з державними ЗМІ, якщо їх роздержавити? 14% доходів державні ЗМІ уже отримують від реклами, ще 14% отримують спонсорську допомогу. Роздержавлення разом з обмеженням політичного фінансування (22%) призведе до легалізації та розширення цих статей доходів. Але повідомимо цікаве явище, яке зафіксував двомірний розподіл: жоден з представників державних ЗМІ не назвав продаж тиражу як спосіб заробітку державних ЗМІ. На наш погляд, це ще одне, причому значне, джерело збільшення доходів державних ЗМІ ще до їх роздержавлення. Причому законодавство вже можна змінити так, щоб воно стимулювало державні ЗМІ через продаж їх тиражу, що сьогодні значним чином неможливо. Оптимістичною є картина по недержавних ЗМІ: 66% їх представників вказали рекламу як основний спосіб заробітку, 42% вказали продаж тиражу.

Красномовним виглядають результати відповідей на наступне запитання. Ці результати окреслюють не просто фінансову ситуацію окремих медіа, а характеризують неприйнятність і глухий кут нинішнього стану медіа-ринку. Тільки 29% респондентів упевнено відповіли, що їх ЗМІ є прибутковим. Зокрема, як було видно з попереднього питання, це вже не є наслідком загальної економічної ситуації в країні, як це ще було недавно. Це є наслідком недолугого медіа-законодавства, яке не стимулює розвиток медіа-ринку, а лише забезпечує функціонування медіа у адміністративній системі координат.

Зрозуміло, що про стан фінансових справ своїх ЗМІ значно більше знають представники недержавних ЗМІ, як це видно з двомірного розподілу. Та ж сама ситуація в двомірному розподілі на регіональні на центральні ЗМІ: представники регіональних ЗМІ значно краще знають фінансовий стан своїх медіа. Теж зрозумілі результати ще одного двомірного розподілу: співробітники менше цікавляться фінансовим станом справ своїх медіа, ніж їх менеджери. Очевидно, що дану ситуацію могла би змінити законодавча норма про публічний зовнішній аудит усіх загальнонаціональних медіа, оскільки громадськість країни вже давно не байдужа, звідки фінансуються споживані ними масс-медіа.

Наше анкетне опитування проводилося без пілотного дослідження, а тому наступне питання за результатами опитування виглядає не дуже коректним. Правильніше було запитати про доход від діяльності, а не про прибуток. Більшість респондентів саме так і розуміли питання, що підтверджує така ж частина відповідей від державних видань, як і від комерційних видань. Відтак з цією поправкою ми маємо наступні результати.

Якщо проаналізувати результати двомірного розподілу використання доходу за державною чи недержавною форою власності, то ми побачимо наступне. На розвиток ЗМІ, на зарплату працівникам доход використовується саме у недержавних ЗМІ. А от у державних ЗМІ значно менше відповідей про те, що доход іде на зарплату, а от найбільше відповідей “не знаю”. Це очевидне свідчення закритості інформації для працівників державних медіа про їх фінансування.

Наступне питання стосується управлінського та організаційного потенціалу працівників ЗМІ. Управлінський потенціал є невисоким: домінує тематичне планування. Тому без стимулювання розвитку менеджменту ЗМІ важко буде говорити про розвиток самих ЗМІ.

Як показують результати двомірного розподілу по державних та недержавних ЗМІ, участь в управлінні ЗМІ є фактично нульовою для державних ЗМІ, а у недержавних ЗМІ розподіл такий: участь у тематичному плануванні – 63%, участь у структурному плануванні – 46%, участь у фінансовому плануванні – 31%.

Несподівано низьким виглядає місячний доход тих, хто відповів на нашу анкету. Навіть, якщо врахувати, що більшість з них – звичайні журналісти. І що, можливо, дехто з них вказував все ж таки лише свою офіційну зарплату.

Цікаво, що результати двомірного розподілу за менеджерами і журналістами не показують різниці між ними. Обоє категорій мають приблизно однаковий рівень доходу 100-300 у.о. Причому для співробітників було помічене цікаве явище – негнучкість підходу в оплаті: позиції 400-500 у.о., 600-800 у.о. виявилися зовсім незайняті (хоча, можливо, - це наслідок малої вибірки). Така ж картина по цих рівнях заробітку характерна при двомірному розподілі на центральні та регіональні ЗМІ: зарплатна політика в регіонах менш гнучка. Зрозуміло, що у двомірному розподілі за державними і недержавними ЗМІ, доход працівників державних ЗМІ в принципі не перевищує 400 у.о. Оптимістично виглядає ситуація досить непоганого розподілу доходів у недержавних ЗМІ, де більше 1000 у.о. отримують майже 9% респондентів.

Значна частина респондентів має одне місце роботи. Але деякі працівники ЗМІ змушені підробляти в інших місцях. Причому за результатами двомірного розподілу, така тенденція характерна як для менеджерів, так і для журналістів ЗМІ.

Оптимістично виглядає ситуація легальності оплати.

Результати двомірного розподілу щодо державних та недержавних ЗМІ показують, що більшість представників державних ЗМІ (79%) отримують легальну платню. А от 38% представників недержавних ЗМІ отримують більшу частину у конвертах і невелику легально. Разом з тим 39% цих же представників отримують легальну оплату. Зрозуміло, що представники державних ЗМІ не повідомили про жоден випадок повної нелегальності оплати. А от серед представників недержавних ЗМІ повністю нелегальну оплату отримують 13%. Тобто можна припустити, що наш медіа-ринок уже не повністю тіньовий, але все ще сірий.

Затримка зарплати - це вияв некомпетентності менеджменту ЗМІ. Оскільки найбільше відмічається альтернатива “інколи буває”, то можна робити висновок про неспроможність менеджменту забезпечити стабільність на медіа-ринку.

За результатами двомірного розподілу, державні ЗМІ частіше затримують зарплату, ніж недержавні. За іншим двомірним аналізом, в центральних ЗМІ трохи частіше затримують, ніж в регіональних. Ще за іншим двомірним аналізом найчастіше зарплату затримують в ТБ та радіо, потім в газетах та журналах і найрідше - в Інтернет-виданнях та інформагенціях.

Гонорарна форма оплати свідчить про стан справ у ЗМІ зі ставленням до творчості та якоюсь мірою до авторського права, але також і про використання їх як спонукання до лояльності.

За двомірним аналізом найчастіше гонорарна форма оплати використовується у державних ЗМІ. Потрібно сказати, що гонорари як адміністративно керована форма оплати дуже часто використовуються для примушення журналістів до лояльності (лояльні отримують гонорари, нелояльні – ні).

Питання про замовлення свідчить про значну кількість зовнішніх замовлень, що примушує зробити висновок про наявність так званої “джинси”.

Результати двомірного розподілу свідчать про те, що саме представники державних ЗМІ (35% проти 19% у недержавних) найбільше користаються зовнішніми замовленнями. Тобто гроші державні, а замовлення - на стороні.

Формування тематичного плану показує роль різних суб’єктів у дотриманні редакційної політики виданням.

Результати двомірного аналізу за державними на недержавними ЗМІ показують, що зовнішні інструкції найбільше формують тематичний план державних ЗМІ (53% проти 10% відповідно у недержавних). І навпаки, більшість респондентів недержавних ЗМІ засвідчила свою участь у тематичному плануванні власного ЗМІ (44% проти 4% відповідно у державних ЗМІ).

Красномовне свідчення ситуації, коли редакційна політика ЗМІ не є публічною на нашому медіа-ринку.

Причому результати двомірного розподілу за державними та недержавними ЗМІ свідчать про те, що більшість недержавних ЗМІ (70% проти 26% у державних) не мають такого документу. А от наявність такого документу у тих же державних ЗМІ в 39% випадків (проти 10% випадків наявності документу у недержавних ЗМІ) дозволяє використовувати його тільки в 2% випадків у державних ЗМІ і у 7% випадків у недержавних.

Наявність документу “технічне завдання” має свідчити про ясність та незмінність правил гри усередині ЗМІ. Більшість респондентів засвідчують позаправову (не документальну) форму вимог видання до співробітників.

За результатами двомірного розподілу щодо державних та недержавних ЗМІ можна побачити, що 46% недержавних ЗМІ покладаються на комунікативну, не документальну практику вимог до працівників. А от працівники державних ЗМІ на це покладаються менше, найбільше підкреслюючи факт наявності документу і невикористання його або незнання про нього. Дана ситуація може стати засадничою при аналізі причин трудових конфліктів у нинішніх ЗМІ, які останнім часом в період політичного протистояння в країні почастішали.

Розглянемо оформлення відносин працівника зі своїм ЗМІ. Ми досліджували не тільки наявність контракту, але і його реальну дієвість у конфліктних ситуаціях у ЗМІ. Як бачимо, найбільше респондентів зовсім не мають контракту зі своїм ЗМІ. А навіть коли мають, то в більшості випадків він не виконує своєї функції.

За результатами двомірного розподілу щодо державних та недержавних ЗМІ, найбільш гнітюча ситуація щодо правового регулювання відносин саме в державних ЗМІ: 85% державних і 55% недержавних вказали про відсутність контрактування. Причому саме 10% представників недержавних ЗМІ (проти 0% представників державних) вказали на те, що користуються контрактом у реальних суперечках.



Така ж неприємна ситуація склалася і щодо впливу найманого працівника на зміст контракту, який він заключає.

За результатами двомірного розподілу щодо державних та недержавних ЗМІ саме представники недержавних ЗМІ (10% проти 0% в державних ЗМІ) повідомили про внесення змін до контракту при його заключенні. Як бачимо, очевидно, саме державні ЗМІ є гальмом до розвитку контрактування на медіа-ринку.



Це є безпосереднім механізмом до покращення ситуації на медіа-ринку країни. Необхідно передбачити в законодавстві обов’язкове заключення контракту для працівників ЗМІ.

Перейдемо до питань про політичну цензуру та інші форми тиску на ЗМІ. Про наявність цензури в тій чи іншій мірі повідомляють 76% опитаних, сюди ж можна додати і тих, хто відмовився відповідати на питання (1%).

Двомірний розподіл щодо державних та недержавних ЗМІ вказує на переважання політичної цензури у державних ЗМІ (96% проти 67% у недержавних). Інший двомірний розподіл показує, що найбільше цензури на радіо та телебаченні (загалом 91%), потім в газетах та журналах (63%) і потім в Інтернет-виданнях та інформагенціях (60%). Ще за одним двомірним розподілом саме регіональні ЗМІ найбільше потерпають від цензури (81%), ніж центральні ЗМІ (72%).

Як бачимо, найбільше цензурують ЗМІ власник через редактора або редактор. Зверніть увагу, що за умови слабкого менеджменту в ЗМІ уже в виявлених ситуаціях недбалого фінансового керівництва стає зрозумілим причина недбалості – редактори займаються не управлінням своїми ЗМІ, вони займаються фільтрацією їх змісту. Це глухий кут розвитку медіа-рику. Поки менеджер замається цензуруванням, ЗМІ не може стати на ноги.

Результати двомірного розподілу за центральними та регіональними ЗМІ показують, що редактори саме центральних ЗМІ більше займаються цензуруванням (46%), ніж редактори регіональних ЗМІ (27%). Результати двомірного розподілу за державними та недержавними ЗМІ показують, що саме в державних ЗМІ менеджери найбільше зайняті цензурою. Порівняємо: власники державних - 70%, недержавних – 45%, редактори державних – 47%, редактори недержавних – 31%, керівники відділів державних – 21%, керівники відділів недержавних – 5%. Тобто в недержавних ЗМІ менеджери працюють, а в державних – зайняті цензурою. Чи доцільно для нашого суспільства сплачувати податки для фінансування державних ЗМІ, менеджери яких основний час зайняті роботою над фільтрацією того, що платникам податків варто знати, а що ні?

Питання про самоцензуру - це, по суті, питання про рівень несвободи думки.

За результатами двомірного розподілу на державні та недержавні ЗМІ саме представники державних ЗМІ постійно самоцензурують (42% проти 26% у недержавних ЗМІ), інколи самоцензурують, навпаки, 30% представників державних ЗМІ і 52% представників недержавних. Що ж до двомірного розподілу за центральними та регіональними ЗМІ, то в регіональних ЗМІ самоцензура відбувається рідше, ніж в центральних ЗМІ (37% постійно самоцензурують в центральних ЗМІ і 27% в регіональних; і, навпаки, самоцензурують інколи 37% опитаних в центральних ЗМІІ і 52% в регіональних ЗМІ).

Як бачимо, питання анкети були задані таким чином, щоб якщо навіть респондент відповідає, що цензури мало, він потім відповідає на питання про спосіб і зображає більш чітку картину. Цим пояснюються розбіжності по загальній кількості тих, хто визнали цензуру та показали її конкретний механізм. Других – більше.

Нерозміщення критичних матеріалів щодо певних осіб та заборона на їх згадку лідирує за абсолютним рівнем згадки респондентами цих способів цензури. Це свідчить про те, що у своїй цензурі наші ЗМІ скоріше воюють проти певних осіб, захищаючи інших осіб, ніж цензурують зміст продуктів якось інакше. Цензура наших ЗМІ дуже персоніфікована. Видалення частин політично небажаних матеріалів та їх повне нерозміщення (дві альтернативи – 1 та 5) є відносним лідером.

Якщо поглянути на двомірні розподіли за державними та недержавними ЗМІ, то інтенсивність цензури у державних ЗМІ на один спосіб вища, ніж інтенсивність у недержавних. Оскільки за умовою нашого опитування було дозволено згадати декілька способів альтернатив, то ми підрахували загальну кількість відсотків по альтернативах інструментів цензури: у державних – 360%, у недержавних - 256%, тобто в державних ЗМІ в середньому використовується 3,6 інструмента цензури, а у недержавних 2,6. Різнця в цілий інструмент. Інший двомірний аналіз за розподілом на менеджерів і журналістів показав, що журналісти набагато частіше помічають заборону на розміщення матеріалів (23%), ніж це помічають самі менеджери (12%). Очевидно, це пов’язано з психологією відносин керування: керівникам здається, що вони у цензурі більш м’якші, ніж це помічають їх підлеглі. Ще один двомірний аналіз за розподілом по газетах і журналах, радіо і ТБ, Інтернет-виданнях і інформагенціях показав, що заборона на згадку певних осіб найбільш присутня на радіо та ТБ (68%), менше в Інтернет-виданнях та інформагенціях (39%) і найменше в газетах та журналах (19%).

Наступне запитання давало змогу респондентам визначити рівень тиску різних органів влади на ЗМІ. Найбільшим виявився тиск адміністрації Президента, найменшим тиск Парламенту. Зверніть увагу, що тиск опозиційних політичних сил на ЗМІ співмірний з тиском міської влади, регіональної влади та тиском власника (менеджера), і значно менший, ніж у адміністрації Президента.

Двомірний розподіл цих даних за типом ЗМІ (газети і журнали, радіо і ТБ, Інтернет-видання і інформагенції) виявив, що на радіо та ТБ з боку адміністрації Президента чиниться найбільший тиск (4,07 за п’ятибальною системою), Інтернет-видання та інформагенції відмітили дещо нижчий тиск – у 3 бали, а газети і журнали оцінили тиск адміністрації Президента в 2,5. Подібна ситуація у оцінці тиску з боку Кабміну (3 – радіо і ТБ, 1,4 – Інтернет-видання та інформагенції, 1 – газети і журнали). Результати двомірного розподілу за державними та недержавними ЗМІ вказують на те, що тиск на державні ЗМІ вищий, ніж не недержавні (з боку адміністрації Президента відповідно 4,4 і 2,8, з боку Парламенту відповідно 3 і 0,9, з боку Кабміну відповідно 3,6% і 1,2. За двомірним розподілом щодо центральних і регіональних ЗМІ можна побачити, що тиск на центральні ЗМІ вищий з боку адміністрації Президента (відповідно 4 і 2,6), з боку Парламенту (2,3 і 1), з боку Кабміну (2,9 і 1,4), а тиск на регіональні ЗМІ вищий з боку міської влади (3,1 і 1,5), з боку регіональної влади (3,2 і 1,1). Таким чином, наші соціологічні дані підтверджують наше суб’єктивне враження – саме адміністрація Президента зокрема та виконавча влада взагалі найбільше тисне на ЗМІ.



В цьому питанні ми бачимо прояв іншого тиску державних органів. Лідером є тиск окремих чиновників через судові позови. Ситуація тут склалася вкрай катастрофічна. Необхідно терміново змінювати закон.

Якщо ж проаналізувати результати двомірного розподілу за державними та недержавними ЗМІ, то тиск державних органів на недержавні ЗМІ набагато вищий (у 1,5-2 рази), ніж на державні ЗМІ. Цікаве явище показує двомірний аналіз за розподілом на центральні та регіональні ЗМІ – тиск органів правопорядку на регіональні ЗМІ удвічі вищий, ніж на центральні (20% проти 10%).

Наступне питання показує непряме використання ЗМІ у PR-цілях. Політична реклама певних осіб лідирує серед інших PR-інструментів. Разом з тим негативний, так званий “чорний” PR – використовується рідше, ніж світлий, що характерно для періоду між виборами. Зверніть увагу, що четверта альтернатива була спрямована на зображення оцінки якості новин, щодо чого респонденти вказали значну засміченість новин політичною рекламою.

Результати двомірного розподілу за державними та недержавними ЗМІ свідчать про те, що (ми вже використовували метод підрахунку інтенсивності) інтенсивність використання PR-інструментів на державному телебаченні на інструмент вища, ніж на недержавному (309% і 207%, відповідно 3 і 2 інструменти використовуються в середньому там і там).

Питання про хабар - це, власне, питання про корпоративний захист незаконними методами. Тут ситуація оптимістична.

Разом з тим, у двомірному розподілі щодо центральних та регіональних ЗМІ видно, що представники регіональних ЗМІ дають хабар державним чиновникам вдвічі частіше, ніж представники центральних ЗМІ (10,3% проти 4,8%).

Запитання про особистий тиск на журналіста свідчить про те, що такий тиск здебільшого спрямований проти майна журналіста, його здоров’я, сім’ї.

Двомірний аналіз за розподілом ЗМІ на центральні та регіональні показує, що особистий тиск на журналіста в регіональних ЗМІ відбувається значно частіше, ніж в центральних ЗМІ. Журналістам в регіональних ЗМІ частіше погрожують фізичною розправою (30% проти 13% в центральних ЗМІ) і фізичним знищенням (11% проти 3% в центральних ЗМІ).

Песимістично виглядає картина по захищеності наших журналістів. Навіть, якщо вони самі турбуються про захист, то правова система не надає їм такого захисту.

Запитання про стан відносин держави та ЗМІ дає нам дві загальні характеристики. 1. Все ще зберігаються командні підходи держави по відношенню до медіа, як державних, так і недержавних. Причому 40% респондентів визначили ситуацію відносин, як стан довготривалої війни. Інтерпретуючи інакше, можна сказати, що три гілки влади ведуть нещадну війну проти зростаючої та динамічно себе розвиваючої четвертої влади. Від законодавства значним чином залежить: відбудеться чи не відбудеться у державі четверта її влада.

Результати наступного питання важливі, здебільшого, для політично активних журналістів, бо свідчать про переваження підходу, щодо якої має бути більше, ніж одна, профспілка журналістів.

Отже, результати опитування „Детектор медіа” засвідчили необхідність змін у медіа-законодавстві у напрямку формування незалежного, саморегульованого, самокерованого медіа-ринку, роздержавлення державних ЗМІ, обмеження інструментів політичної цензури. Вкрай необхідне законодавче урегулювання відносин двох нових гравців медіа-ринку з державою – власників ЗМІ та журналістів. Депутати щодо медіа-ринку мають піклуватися не тільки про інтереси державних органів, а, перш за все, про інтереси власників ЗМІ та журналістів.



Опитування „Медіа-ситуація в Україні” було проведено „Детектор медіаю” у рамках проекту "Медіа реформи". Проект "Медіа реформи" започатковано Урядом Великої Британії. Проект має на меті згуртувати впливових професіоналів, діяльність яких пов'язана з мас-медіа, для створення більш сприятливого клімату для незалежних ЗМІ. У рамках проекту діє Медіа-клуб та Центр медіареформ у Національному університеті "Києво-Могилянська академія" (НаУКМА). Українськими партнерами проекту є Незалежна Асоціація Телерадіомовників (НАМ), Інтернет-газета "Детектор медіа" та журнал "Телерадіокур'єр".