Олексій Гарань, керівник школи політичної аналітики при Києво-Могилянській академії:



- Починаючи з президентських виборів в 1999 року, можна навести чимало прикладів політичної цензури. Зокрема: в ході виборів 99-го року не мали доступів до ЗМІ соціалістична партія на чолі з Морозом. Натомість на телеканалах лунала лжеверсія у зв’язку з так званим терористичним актом проти Вітренко. В ході так званого референдуму за „народною ініціативою” 2000-го року противники цього референдуму не мали доступу до телебачення. В ході парламентських виборів 2000-го року був обмежений доступ до ЗМІ соціалістам і Блоку Юлії Тимошенко. На даний момент практично всі центральні канали змушені відбивати пропрезидентську точку зору ( своєю об’єктивністю виділяється „Тоніс”). На перший погляд не можна сказати, що на ТБ не висвітлюється основні події в країні. Однак всі вони подаються з упередженої точки зору, дії опозиції викривляються, їй приписуються заклики до насильницьких дій, не пояснюються аргументи опозиції, занижується чисельність учасників в акціях. Три основні канали – УТ-1, „1+1” та „Інтер” зараз повністю працюють на Віктора Медведчука, упереджено висвітлюється позиція не тільки Ющенко, а навіть таких діячів пропрезидентського табору, як Володимир Литвин і Сергій Тигіпко.

Олександр Чекмишев, голова комітету „Рівність можливостей”:



- Я не можу навести прикладів політичної цезури в класичному розумінні цього терміну, коли цензор, скажімо, в газеті часів дореволюційної Росії виправляв чи переписував журналістські тексти. В сучасних умовах ми маємо трансформовані варіанти того, що раніше називалося цензурою, а саме: висвітлення окремих тем, згадування окремих прізвищ, обмеження кола осіб, які виступають в ролі експертів чи коментують ті чи інші події. Особливою формою є те, що я називаю „новини під кальку”, тобто тоді, коли зміст інформаційних програм на різних телеканалах практично однаковий. При цьому використовуються не стільки факти, а їх інтерпретація. Інакше кажучи, інформаційна журналістика, яка апріорі повина бути журналістикою факту, стає журналістикою інтерпретацієї, а відтак і маніпуляції.

Головна проблема – споживач інформації отримує не інформаційний продукт, необхідний для прийняття усвідомлених і адекватних рішень, а лише інтерпретовану версію подій. При цьому споживач інформації не має жодних важелів для впливу на рівень якісного інформування та редакційну політику.

Марія Старожицька, заступник шеф-редактора Об’єднаної редакції газети „Телеграфъ”:



- Что касается освещения последних политических событий, то самый наглядный для мены лично пример цензуры – это отсутствие телевещания до 16 часов 16 сентября. Если день профилактики был действительно назначен заранее, что вполне возможно для понедельника, то его следовало бы перенести. А в целом, если вообще говорить о политическом влиянии на телевещание, то следует рассматривать не то, что показывают и как комментируют, а то, чего не показывают вообще. Есть много тем, которые ТВ не поднимает даже не в силу политического заказа, а из-за личной безынициативности, инертности самих журналистов и их руководства. Причем темы эти не столько политические, сколько социальные.

Тетяна Метельова, журналіст:



- Думаю, за прикладами далеко ходити не треба, достатньо ввімкнути будь-який телеканал, навіть з іміджем найоб’єктивнішого і найменш ангажованого владою. Будь-які події, так чи так пов’язані з протиборством політичних сил, або замовчуються (складається враження, що журналістам телеканалу вони не цікаві), або ж висвітлюються таким чином, щоб якнайменше зачепити владу і персонально владних осіб і тим убезпечити себе від втрати ліценції чи, щонайменше, від несподіваних податкових перевірок. Останній приклад – події 16 вересня, про які пересічний глядач не міг скласти не лише об’єктивного уявлення, а й узагалі жодного.

За найкращих намірів телеканали, як, утім, уся преса, щодалі більше мусять запозичувати підзабутий досвід езопової мови. Її, ясна річ, розуміють, але тільки ті, хто володів вмінням “розкодовувати” зашифровані змісти ще за радянських часів, чи ті, хто постійно й уважно слідкує за політичними подіями і отримує інформацію не лише з офіційних джерел.

На загал, складається враження, що політична цензура, не офіційно, однак насильницькі і масово впроваджувана в життя під час останніх президентських виборів-99, сьогодні органічно засвоєна переважною більшістю видань і телепрограм і стала вже самоцензурою, що сприймається як буденне і належне явище. Сумно, що все відбулося так швидко. Сумно, що знайшлося так мало людей, кого це обурює...

Наталя Влащенко, Агенція "Форзац”, журнал "Обличчя України":



- Вопрос звучит более, чем странно. Примеры политической цензуры мы видим ежедневно на всех телеканалах. Самый яркий пример из последних эфир 16 сентября с его утренней "профилактикой" и вечерней ложью. Но если телеканалы вроде Интера в этом смысле вовсе не удивляют, то за ребят с 1+1 расстроилась. Хотя понимаю, "не корысти ради, а токмо волею пославшей жены...". Неприятно поразил репортаж Наташи Кондратюк -- явно позиционированный не событиями, а чьим-то мнением об этих событиях. Почему-то показалось, что не ее собственным. Если ошибаюсь, заранее приношу извинения коллеге.

Некоторые каналы (например, "Тонис") выполнили свой долг, как надлежит профессионалам, но, по слухам, заслуга принадлежит не руководству, а самим журналистам, которые ситуационно воспользовались отсутствием начальства. И на том спасибо. Молодцы. Некоторые их коллеги никогда бы на это не решились.

Есть еще один нюанс. Свобода слова нынче дозируется -- что позволено Юпитеру, не позволено ... сами знаете кому. Отсюда появление на некоторых общенациональных каналах программ, которые как бы представляют оппозицию.

В итоге могу сказать одно: от нас, журналистов, сегодня немало зависит. Не надо призывать всех. Вместе, разумеется, не страшно, но вместе не получится. Давайте попробуем хотя бы поодиночке. И тогда "полку" таких, как Андрей Шевченко, Роман Скрыпин будет каждый день прибывать. Только в таком случае появится надежда, что однажды мы проснемся в стране, где журналистов не будут называть представителями "древнейшей".

Сергій Набока, журналіст:



Цензура – це факт, який можуть заперечувати або невігласи, або брехуни, або чиновники. Проте я не можу назвати поіменно тих кількох колег-журналістів і редакторів, які з жахом скаржилися мені особисто не просто на цензуру, а геть ідіотську цензуру, на маразматичне цензурування, на ретельний контроль і досконалий нагляд за їхньою діяльністю, на параноідальні темники. Це було б неетично. Вони не уповноважували мене на це. Але для того, щоб переконатися в наявності цензури, варто просто подивитися телевізор, де одних подій чи ньюзмейкерів забагато, інших замало, або і зовсім немає. Чи просто порівняти реальні події з тим, що і як показують публіці. А найсмішніше – це інтерпретування, яке явно наливається з однієї бочки. Ми всі знаємо, де та бочка стоїть.