Сьогодні українські журналісти відзначають своє професійне свято.

Журналістське свято відзначається саме в цей день, починаючи з 1994 року, коли вступив у дію відповідний президентський Указ, підписаний ще Леонідом Кравчуком. Дата була вибрана не випадково. Саме 6 червня, але двома роками раніше, у1992 році, Спілка журналістів України вступила до Міжнародної федерації журналістів і цю подію і запропонував увічнити тодішній голова Спілки журналістів Євген Вербило. Пропозиція була підтримана Першим всеукраїнським з’їздом редакторів газет і журналів.

Професія й професійність – спільнокореневі слова й споріднені поняття. Тому в професійний День журналіста “Детектор медіа” вирішила запитати у своїх експертів: - Хто або що заважає журналістиці професіоналізуватися? Відповідають Сергій Квіт, Микола Княжицький, Ігор Лубченко, Олексій Мустафін, Орест Сохар, Людмила Добровольська.

Сергій Квіт, керівник магістерської програми “Журналістика”, НаУКМА:

- Тут є три причини. По-перше, немає незалежних засобів масової інформації, незалежних економічно. По-друге, існує політична залежність, політичне спонсорство. І, третє - це освіта. Стара система освіти втрачена, а вона була ефективна, звичайно, для тих умов. Тоді журналістика викладалася в системі філології. Це було зрозуміло: готували україномовних журналістів. Тепер журналістика має викладатися в рамках суспільних і політичних наук. В Києво-Могтлянській Академії ми приймаємо людей з будь-якою базовою освітою й готуємо їх два роки на магістерській програмі. Ці люди вже точно визначилися, що вони стануть журналістами. Такої впевненості ще немає у дитини, яка одразу ж після школи йде в Інститут журналістики, наприклад. Як пов”язати свободу слова з професійністю? Знаєте, свобода слова – це, багато в чому, гра термінами. Журналіст може зараз підшукати собі такий ЗМІ, який погодиться опублікувати його точку зору. В нас є різні медіа: опозиційні, провладні, будь-якого спрямування. Але в межах одного ЗМІ не можна висловлювати різні точки зору. І це показник. Тобто, існує свобода медіа, а не свобода слова. Для журналіста є важливим, разом із свободою слова, й питання етики. Професіонал без етики або поза етикою неможливий. Етика тут виставляє межу. Професійність – це спроможність висловити точку зору, адекватну реальності, це відчуття своєї аудиторії. Професіонал – це реалізований журналіст.

Микола Княжицький, журналіст:

- Кадрова проблема вирішується конкуренцією. Чим важче буде людині влаштуватися на роботу до мас-медіа, тим більше в неї буде бажання вчитися. Все регулює ринок. Якщо потреби ЗМІ будуть такими, якими вони є - не дуже високими, то і рівень журналістів буде не дуже високий. Часто й рівень еліти, яка володіє й контролює ЗМІ, є не дуже високим. Але все змінюється: і рівень населення, і рівень еліти. Потрібен час.

Ігор Лубченко, голова Спілки журналістів України:

- На Заході й на Сході журналістів, як правило, не готують факультети журналістики. Вони дають лише навички. Людина із будь-якою спеціальністю протягом року-двох вчиться азів журналістики. Журналістика – це справа практики. А у нас системи перепідготовки як такої немає, вона загублена, і кожен медіа-колектив сам вирішує цю проблему, при чому тут чимало залежить від головного редактора. На жаль, багато нових редакторів не є журналістами за освітою, і ніколи до того, як створили свої видання, не працювали у журналістиці. У них немає професійного досвіду. Вони вважають себе метрами-журналістами, але, по суті, є менеджерами. Тому часто порушуються елементарні речі, наприклад, те, що треба вислухати обидві сторони, перевірити інформацію по трьох джерелах й інше, чому вчать ще на другому курсі університету. Часто таких правил не дотримуються, й через це стають перед судом. Звичайно, є тиск адміністративного, іншого ресурсу. Але часто журналісти й самі себе підставляють. Це, знову ж таки, упирається в професіоналізм. Професійність журналіста полягає в тому, що він повинен знати своє місце в суспільстві, інформувати про те, що відбувається, давати не однобічну оцінку. Журналістика – це та сфера, що є громадським контролером за діями влади.

Олексій Мустафін, телеканал “Інтер”:

- Есть и внутренние причины – у нас нет серьезных традиций журналистики, скажем, как в западной – французской, немецкой или американской, или даже российской, в силу того, что долгое время Украина не была ни демократическим, ни независимым государством. Она и сейчас недемократическое государство, но независимым является 10 лет. Нет развитой школы журналистики.

Хотя, конечно, это дело исправимое. Многое зависит от самих журналистов, от их желания повышать профессиональный уровень. Но медиа-рынок, безусловно, будет расширяться. В дальнейшем экономика будет подниматься, СМИ станут больше зависеть от своих потребителей, чьи доходы поднимутся. С другой стороны, развиваются сами технологии, особенно это касается телевизионного рынка. Те способы распространения сигнала, которые у нас есть, являются ограниченными – ограничено количество телеканалов, передающих сигналов. С развитием технологий каналов будет больше, увеличиться интерактивность. А элемент интерактивности дает большую зависимость от зрителя. Это предъявляет более высокие требования к журналистам и средствам массовой информации. Соответственно, это будет позитивно влиять на общий профессиональный уровень.

Орест Сохар, журнал “Політика і культура”:

- Коли журналістика професіоналізується, медіа важче буде переслідувати. Навіть зараз ті журналісти, які мають гучне ім’я, можуть дозволити собі більше свободи. У крайньому випадку, вони можуть перейти працювати на західні медіа. Але поки що попиту на якісну інформацію немає. Немає гонитви за “головами” – аналітиками, іменитими журналістами, професіоналами. Я не бачу тих, хто має на меті зробити професійне повноцінне видання. Бо його робити дорожче, ніж ті ЗМІ, які існують на тому рівні, що ми зараз маємо.

Людмила Добровольська, канал "1+1":

- Да ровным счетом ничего, кроме святой и очень удобной уверенности в том, что кто-то (или что-то) палки в колеса все-таки сует. Если принять это вредительство как аксиому – получим железную индульгенцию на нынешнюю и завтрашнюю собственную леность, трусость и спасительное бездействие, – а как же, ведь «плетью обуха не перешибешь», «один в поле не воин», да мало ли все объясняющих пословиц в великом и могучем! Уверена – тем журналистам, кто не работает, а любуется процессом своей работы, искать оптимальные формулировки того, что их работе мешает, просто недосуг. Да и конкретизировать эти помехи – занятие неблагодарное, со степенью демократизации общества это никак не связано, так что кивать на «благоприятные» условия работы западных коллег не приходится – в каждой избушке свои погремушки. Журналистский профессионализм и есть преодоление помех в своей деятельности, а вовсе не их классификация, и уж тем более не счастливая способность эффектно сжимать древко, не отвлекаясь ни на что. Даже на смену цветов на полотнище.

Журналист, произнесший: «Это невозможно», - профнепригоден: журналистика может все, но не больше. У нас же акценты до сих пор смещены. Все – да куда нам, помех - вона сколько... Хороший журналист по-украински – зачастую имеющий даже официальную бумагу о том, что он действительно хороший журналист, - как правило, помнит, что он должен забыть и дважды подумает, прежде чем ничего не сказать, но наговорить при этом много, якобы веско и якобы остро. Журналисты, и не только украинские, любят возбуждать любопытство, но не любят его оправдывать. А иногда, когда приходится слышать, как деятельность ну очень сомнительного свойства начинают величать профессиональной журналистикой, начинаешь думать, что правы-то любители. Тем более, когда вспоминаешь, что профессионалы построили «Титаник», а любители – Ноев ковчег.

Читайте також:

Черкасские журналисты: о времени и о себе