Отже, українські медіа: нові перспективи та старі перестороги.

Світлана Конончук, керівник політичних програм Українського незалежного центру політичних досліджень, головний редактор журналу "Контекст":

- У кожному із запитань “Детектор медіа” закладені настільки масштабні проблеми, що відповідь на кожне з них претендує на перетворення, як мінімум, на окремі статті. Щоб не надокучати читачам надміром тексту, деякі позиції доведеться окреслити тезово, а деякі мені — як людині, котра не працює безпосередньо в редакції ЗМІ, а через це не може проаналізувати суто фахові завдання, що постають нині перед мас-медіа, — обійти. Але слід мати на увазі, що становлення ЗМІ лежатиме в річищі переформатування режиму взаємин всередині кіл, причетних до прийняття рішень у політичній і, як наслідок, економічній сферах, і в межах такого переформатування. Вид його залежатиме від того, наскільки раціональними істотами виявляться ті, хто в силу обставин має реалізувати таке завдання.

2. Який є шанс на те, що 1)державні 2) приватні ЗМІ, що знаходяться у власності великого фінансово-політичного капіталу, змінять стиль свого спілкування з виборцем, читачем? Як ви собі уявляєте можливий новий стиль спілкування з читачем цих видань та телеканалів? Чи, можливо, нічого змінювати не треба?

- Розуміння того, яким чином зміниться стиль спілкування з виборцем (читачем) державних та приватних ЗМІ, невіддільне від питання потреби усунути таку форму власності щодо ЗМІ, як державна (як це вже зроблено, скажімо, в Польщі). Органи виконавчої (саме вони в нас асоціюються з державою) влади можуть представляти свої матеріали в ефір та друковані ЗМІ на якихось телеканалах і в пресі, але робити це мусять нарівні з іншими, хто хоче мати доступ до поширення інформації. Поки існує державне ТБ (відповідно, державні друковані ЗМІ та радіо), до тих пір не варто говорити про кардинальні зміни в їхній політиці подачі інформації. Відмінність може лише модифікуватися залежно від кон’юнктури моменту, проте не настільки, щоб говорити про нову стилістику (в усякому разі в період до президентських виборів 2004 року).

Слід також врахувати, що не тільки журналіст впливає на аудиторію (яка чомусь багатьма журналістами сприймається як “темна”, “забита”, така, що потребує “просвіти” і “просвітництва”), але й кожне видання “пресує” свого працівника. Декілька років роботи в якомусь одному ЗМІ — і ми маємо практично завершеного “фахівця”, який настільки всотав притаманні редакції методи діяльності, що може переносити їх в інші ЗМІ. Особливо потужним у плані формування особистості журналіста є досвід “штабних” писарів, набутий ним в стислі, проте напрочуд активні місяці виборчих кампаній.

Приватні мас-медіа, найвірогідніше, швидше змінюватимуть “ціль” залежно від власника. Проте навряд чи будуть спроможними відмовитися від набутих “жанрів”, особливо, якщо ті, будучи опрацьованими в минулій парламентській кампанії та виявившись вдалими, матимуть попит у власника-замовника. Значна доля у створенні самої потреби для ЗМІ щось варіювати залежить від усвідомлення ними того, що образ суспільства часто виявляється неадекватним “віртуальному” уявленню про нього, створеному самими ЗМІ. В цьому смислі, гадаю, багатьом “аналітичним службам”, що працюють на телеканалах, в друкованих ЗМІ, варто долучитися до спостережень (досліджень) над рівнем “проходження” (сприйняття) їхньої інформації глядачами (читачами, слухачами) на подобу до того, як прискіпливо вивчається вплив реклами на споживчі настрої.

3. А які висновки з виборної медіа-кампанії зробить опозиція, блок “Наша Україна” - та ЗМІ, які ними безпосередньо або опосередковано контролюються? Що буде закладено в основу їх майбутньої виборчої президентської кампанії щодо медіа? Які концепції? Реальні справи? Принципи? Чи будуть і перші, і другі, і треті істотно відрізнятися від поведінки державних ЗМІ та ЗМІ, вплив на які мають інші політико-фінансові угруповування?

- Не стала б твердити, що “опозиція” і “Наша Україна” на цих виборах не мали доступу до ЗМІ — в регіонах, за винятком окремих недомінантних випадків, керівники блоків мали змогу виступати, а партійна та навколопартійна преса в обох (“Слово Батьківщини”, “Вечірні вісті”, “Час”, “Українське слово”, “Україна молода”, регіональні видання) достатньо ритмічно і плідно циркулювала.

Приймемо умовно, що під “опозицією” криється Юлія Тимошенко, а під блоком “Наша Україна” - Віктор Ющенко. Особливо через те, що саме ці особи розглядаються через призму президентської кампанії та будуть брати в ній участь як кандидати на пост глави держави, а однозначно говорити про тривале існування БЮТ і “Нашої України” в наявному вигляді не випадає (горнило ВР їх ще так переплавить!). Тому перенесемо бачення варіантів стосунків цих блоків зі ЗМІ на їх лідерів.

І тут виринають незаперечні свідчення нинішньої кампанії: коли Юлія Тимошенко докладала супермаксимуму зусиль, щоб постати перед телекамерами і радіомікрофонами (згадаймо лишень її виклик Віктору Медведчуку, від якого він не зміг відкараскатись), то Віктор Ющенко за можливості прагнув уникнути потреби “мелькнути” на ТБ . І останнє, як на мій погляд, пов’язано не з тим, що, мовою тактичних змагань Миколи Томенка, називається “навмисним ходом”, а зі спробою усунутися від відкритої дискусії, адже в принципі Ющенкові, на відміну від Мороза чи Тимошенко, ефіру не бракувало. Ющенко не завжди виграшно виглядає під час диспуту, він органічніший в позі “дистанціювання від бруду”. Його оточенню варто подумати над тим, як “реформувати” потенціал Ющенка, адже якщо буде все ж таки колись прийнято запропонований свого часу Сергієм Правденком і Зореславою Ромовською закон про проведення теледебатів, Віктор Андрійович постане перед обов’язком продемонструвати публічно свої переваги. Хоча кандидату на пост президента потрібно максимально сприятливо розкритися, але у всякому разі не треба “віддуватися” за всіх “спискових політмастодонтів” і нести відповідальність за їхнє політичне минуле.

Нинішня поствиборча ситуація, в яку потрапили і Ющенко, і Тимошенко, для них досить сприятлива: вони можуть використати своє перебування в парламенті для розробки таких законопроектів, які дозволять їм, навіть не будучи власниками “загальнонаціональних мас-медіа” (що саме по собі вірно, не будемо посилатися на досвід Берлусконе як на “передовий”), створити законодавчі підвалини для “цивілізованого” функціонування ЗМІ, що унеможливлять утиски якихось із сил, що відстоюють свою позицію. А питання про міру допуску цими персонами їхніх опонентів до “своїх” ЗМІ залишимо відкритим.

4. Які шанси на заснування має нова українська газета нового типу, не опозиційна і не провластна, а плюралистична?

- З тих же причин навряд чи ми побачимо нову українську газету. Створення будь-чого потребує, як мінімум, фінансів. З цього і почнемо. Закінчимо швидко: економічна спроможність видання залежить від економічної спроможності суспільства, а вона, в свою чергу, — від прийняття законів, про які всі знають, але мало хто з тих, котрі мають вплив на законодавчі процеси, в них зацікавлений. Михайло Бродський зараз скрушно жаліється в “Український правді”, ось, мовляв, "прикро усвідомлювати, що за чотири роки роботи у ВР мені не вдалося захистити підприємців й змінити ситуацію”. Але ж, панове!..

Непровладна плюралістична газета для реалізації завдання незаангажованого, неупередженого об’єктивного інформування з усіма прийнятними варіаціями такого повина базуватися на засадах, співвимірних з тими, на яких базуватиметься система громадського мовлення. Суспільство до такої газети вже дозріло. Але не готові до цього політики, які вже тривалий час функціонують як сама-для-себе-в-собі-наявна структура. І зациклення ЗМІ одне на одному (власників одних ЗМІ на власниках інших мас-медіа) — свідчення тому.

7-8. Як ви вважаєте, чи буде ініціювати (чи підтримувати ініціативу опозиції) “Наша Україна ” щодо конкретних питань створення Громадського ТБ? Що це можуть бути за кроки? Який шанс існує для фінансування та створення дійсно незалежної Наглядової Ради Громадського ТБ при діючий владі?

- Відразу висловлю свою думку з приводу того, чому ні Тимошенко, ні Ющенко не будуть ініціювати конкретні кроки щодо створення громадського мовлення (хоча розмови з цього приводу, безумовно, вестися будуть). По-перше, створення системи такого мовлення (телебачення, радіо, преса) повинне бути пов’язаним з певним рівнем розвитку суспільства. Громадське мовлення не є просто черговим форматом мовлення поряд з музикою, воно є вираженням суті суспільних відносин і реалізує сферу публічної громадської відкритості. Напряму це питання залежне з питанням перетворення “адресата” ЗМІ, “споживача” інформпродукції на “контрагента” влади, на учасника і творця такого мовлення.

Я далека від тези, що нині українське суспільство “морально не дозріло” до цього (так само, як і до партійної системи виборів), хоча особливого ентузіазму і пристрастей тема не викликає. На диво, багатьма від самого початку громадське мовлення сприймається як щось “смурне” і сумне, таке, в рамках якого скидатиметься якийсь “мовленнєвий соціальний неліквід”, лише щоб не уразити якісь політичні інтереси і бути хоч нецікавим, проте “духовним” і прийнятним для всіх.

В той час, як громадське мовлення, повторюсь, має бути інституцією громадської відкритості, що створює інформацію для суспільства (не для Президента, парламенту чи суддів) і дозволяє громадянам через спілкування впливати на державну сферу. (Тільки не потрібно обмежувати громадянськість громадськими організаціями, як це чомусь безпідставно у нас усталилося. Більше того, функціонують думки про те, що саме громадські організації мають бути творцями громадського мовлення. Як потенційна перспектива — або, радше, логічне припущення — це можливо, але, знову таки, в такий спосіб суспільство не одержить громадського мовлення, а отримає рупор різношерстих громадських організацій).

Я вітаю благополучне забуття Закону про систему Суспільного телебачення і радіомовлення в Україні, тому що він має мало спільного з громадським мовленням, а “вбивати” його може виявитися ще важче, ніж народжувати.

Як можливе Громадське ТБ в Україні? Як перший крок до бажаного — комітет з питань свободи слова та інформації (невідомо ще, як він називатиметься у цій ВР) повинен ініціювати поправки до вже прийнятого закону (оскільки відізвати його ніяк не можна). Йдеться саме про профільний комітет, який може виконати функцію тимчасового транслятора потреб, необхідних для матеріально-технічного громадського мовлення.

По-друге, парламент повинен створити правове поле для функціонування громадського мовлення, але після цього усунутися від “кураторства” над ним: ні зміст програм, ні склад і діяльність наглядової ради, а також організаційної структури мовлення не повинні бути підконтрольними парламенту. В даному разі і виконавча, і законодавча влади, будь-які бізнеси, партії чи конфесії, навіть “наші”, розглядаються однаково як такі, що мають бути відстороненими від будь-якого впливу на ГМ, призначеного для суспільства, фінансованого суспільством (прибутки від реклами — хоча останнє часто виявляється спірним питаням, але зараз не про це мова — абонплата, цільовий спецподаток, інше) і контрольованого суспільством (наглядова рада, інші форми контролю).

Не заглиблюючись в специфічні деталі, що зараз не є предметом розгляду і є відомим фахівцям, зазначу, що я не виключаю дій Тимошенко чи Ющенко, орієнтованих на дискусію з приводу організації громадського мовлення. В той же час виключаючи можливість створення такої системи в період до президентських виборів. Хоча б тому, що навіть у такій небідній країні, як США, де рівень громадянської свідомості не рівня нашому, збір коштів триває досить довгий час, адже потрібно орієнтовно 3-4 мільйони їхніх грошових знаків.

Для “реальних” українських політиків, як показала нинішня кампанія, це не сума. Але ні Тимошенко, ні Ющенко як політики (ні будь-хто інший з політиків, урядовців, клерикалів) не повинні бути причетними до самого функціонування громадського мовлення. У протилежному разі їхні дії не можуть розцінюватися інакше, як механізм підвищення впливу на електорат і суперечитимуть самій суті і принципам громадського мовлення. Специфіка українського “політикування” накладає свою печать на всіх політиків, витворюючи тип “нашого” політика, який, виступаючи від імені “народу”, не погнушається адаптувати громадське до власних потреб.

9. Якою, на ваш погляд, буде позиція нової ВР щодо законодавчих засад створення Нацради? Чи зможе ВР внести поправки у існуючий закон – з тим, щоб мати якийсь вплив на цей орган, адекватний впливу Президента?

- Для того, щоб Верховна Рада внесла поправки в закон про Національну раду з питань ТБ і мала вплив на цей орган, адекватний впливові Президента, потрібно, щоб вона в цілому мала вплив, адекватний впливові Президента. Я не депутат, і мені досить складно уявити, що нині відбувається “під килимами” парламенту. Проте для самих обранців було б непогано, якби вони почали з внутрішньопарламентського менеджменту для досягнення бажаного впливового статусу в системі влади. Це “протозавдання”, упущене їхніми попередниками у 1994 році в час формування Конституційної комісії. Але з формальної точки зору в них є шанс, адже значна частка осіб зі складу колишньої КК працюватиме у нинішній Верховній Раді.

10. З вашої точки зору, чи стане “холодним душем” для окремих журналістів їхній програш на виборах? Взагалі, чим стали ці вибори не тільки для самих медіа, а й для журналістів? Чи стануть -– можуть стати – вони деяким прологом у нове майбутнє для української журналістики?

- Я б не стала виділяти журналістів у окрему касту, для яких поразка в планах є якоюсь особливою, що введе їх в атараксію чи навпаки. Це ж не люди зі “сталевими нервами”, на відміну від інших кандидатів, для яких начебто програш нічого не означає. На мій погляд, парламент і відповідно ЗМІ тільки втратили від того, що Княжицький, Вересень, Піховшек (я називаю найвідоміших і, безперечно, талановитих журналістів) не зможуть впливати на діяльність мас-медіа на іншому рівні, ніж вони це роблять зараз. Наскільки я можу судити, їхній похід в політику з усталенням нинішнього депутатського корпусу не закінчився (та й той ще не вийшов із становища мавпи, яка не знає, куди їй пристати — до розумних чи до красивих). Гадаю, що вони більше програють, якщо уникнуть участі у тих процесах, що відбуваються зараз у середовищі журналістів.

Результати виборів навряд чи стануть прологом у нове “прекрасне майбуття” української журналістики. Скоріше, її очікують складні часи, пов’язані з виокресленням нових політичних ескізів.

Читайте також:

Василь Яблонський: “Об’єктивно створення Громадського ТБ найбільше вигідне “Нашій Україні”.

Андрей Рушковский: “Наши журналисты борются только за деньги”

Олег Медведєв: “ Про голову держави газети пишуть як про покійника: або добре, або нічого”

Світлана Конончук: “Для змін у законі про Нацраду парламент повинен спочатку набути впливу, адекватного впливу Президента”

Зураб Аласания: “Проблемы начинаются тогда, когда газета становится мало-мальски влиятельной”

Владимир Фесенко: « …и среди оппозиционных политических деятелей идея «темников» для своих СМИ воспринимается положительно»

Тетяна Метельова: «Правда стала економічно вигідною»

Акція "Детектор медіа"-1:"ЗМІ та вибори"

Станем ли мы страной выученных уроков?

Расстрелянная журналистика

Ігор Слісаренко: «Змінювати треба передусім не ЗМІ, а країну»

Сергій Квіт: “Етична складова професії журналіста має відіграти вирішальну роль”