Виставка «Скарби з місця аварії “Неймовірного”» стала хітом Венеційської бієнале 2017 року й одним із культових проектів свого часу. Публіка побачила старовинні монети, зразки зброї, скульптури неймовірних розмірів і тематики.

Усі їх підняли з місця аварії корабля «Неймовірний». На початку нашої ери він перевозив найбільшу на той час світову колекцію витворів мистецтва. Але затонув. Власником колекції був звільнений раб Сіф Амотан ІІ.

Скарби пролежали на дні моря дві тисячі років. Підняття їх на поверхню знімали на камеру. Змонтовані відео давали відвідувачам експозиції можливість на власні очі побачити артефакти такими, якими їх уперше побачили дослідники морських глибин. Опублікований каталог із зерняток доступної нам інформації відтворював історію колекціонера, його колекції, назву та значення кожного експоната.

Це була реальність феноменально достеменна. Настільки правдоподібна, що навіть піднята з дна скульптура Міккі Мауса в першу секунду не викликала жодних запитань.

Зусиллям розуму я змушував себе усвідомити правду: все, що оточувало мене, було фейком від першого до останнього слова, образу й об’єкта. Це була мистецька виставка. Вигадка геніального Деміена Герста.

Це була культурна провокація. І разом із тим це було щось більше, ніж мистецька гра. Це було про світ, у якому ми зараз живемо й далі житимемо. Світ, де фейк стає настільки вишуканим, що може легко стати правдою.

Поширена помилка полягає в тому, що більшість людей і навіть деякі впливові експерти вважають таку «майже реальність» чимось унікальним, притаманним лише нашому часу. Причинами цієї помилки є швидкість, із якою змінюється світ, і вселенський інформаційний потоп. Вони зробили нашу пам’ять короткою та лінивою.

Мудрі люди вже давно це в деталях передбачили, переосмислили й пережили. Пропаганду, ботоферми, фейкові новини, сфальшовану реальність — і взагалі все те, що зараз агресивно та спокусливо атакує нас.

1942: Джордж Орвелл, автор геніальних творів про тоталітаризм і пропаганду, у розпал Другої світової пише блискуче есе «Озираючись на іспанську війну». Напевно, це найкращий текст про феномен постправди.

Його присвячено війні в Іспанії, що тривала протягом 1936–1939 років. Письменник особисто брав у ній участь. В обох війнах у різних конфігураціях протистояли радикально протилежні тоталітарні й демократичні політичні системи. Ось три мої улюблені цитати з есе:

• «Часто в мене з’являється відчуття, що сама концепція об’єктивної істини зникає з нашого світу»;
• «Тож з усіх практичних міркувань брехня ставатиме правдою»;
• «Мене особливо вразило тоді й далі вражає те, що в жорстокі злочини вірять чи не вірять тільки на підставі політичних уподобань... не обтяжуючи себе вивченням доказів».

Мені подобаються ці слова. Тому що вони пасують чи не до кожної війни всіх часів. Зокрема, ми легко могли б покликатися на них у контексті війни Росії проти України.

1973: письменник Норман Мейлер публікує біографію легендарної діви Мерілін Монро. Там він згадує слово «фактоїд», яке означає «факт, що не існує до того, поки не з’явиться у журналі чи газеті». Тобто якщо публічно комуніковану брехню принаймні частина аудиторії сприймає як правду, брехня стає фактоїдом.

1981: видатний постмодерний філософ Жан Бодріяр у роботі «Симулякр і симуляція» передбачає та описує пригоди й перспективи реальності. Симулякр він визначав як «дійсність, яка приховує той факт, що її немає».

Бодріяр досить прямолінійно й доступно як для філософа попереджав, що симулякри й симуляції сприяють абсолютній маніпуляції та мають потенціал знищити не лише реальність, а й людство загалом.

Він критикував інформаційний світ із фокусом на телебаченні за те саме, за що ми зараз критикуємо свій світ і соціальні мережі: «...інформація розчиняє смисл і розчиняє соціальне в чомусь схожому на туманність, призначену зовсім не для зростання нового, а, навпаки, для тотальної ентропії».

Ентропія описує можливість визначати рівень незворотного розсіювання енергії. Бодріяр вдало використав це слово,щоб показати, що безмежні потоки інформації виснажують суспільство, а не надають йому нової сили. Вони створюють ідеальний простір для маніпуляції людьми та реальністю.

1993: американські дослідники Джон Аркілла та Девід Ронфельдт публікують революційну статтю «Кібервійна наближається!». У ній вони придумали й обґрунтували два терміни — кібервійна (cyberwar) і мережева війна (netwar).

Перший став дуже популярним. Другий залишився в тіні. А дарма. Мережева війна стала не просто ознакою нашого часу. Вона стала самим часом. У цій війні раціональну дискусію підготовлених опонентів замінила раціонально прорахована емоційна війна всіх проти всіх.

1999: на екрани виходить «Матриця». Фільм миттєво стає культовим. Його авторів, братів Ларрі та Енді Вачовскі, надихнули ідеї Бодріяра. Сумні прогнози філософа дійшли до масового глядача. Проте, здається, маси запам’ятали з фільму лише те, що існує дві таблетки, паралельні реальності й можливості зависати в повітрі та часі. А от брати Вачовскі пішли далі. Вони докорінно трансформували свою реальність. Обидва режисери змінили стать. І стали сестрами Вачовскі.

Усі передбачення справдилися. З року в рік, з десятиліття в десятиліття пророки комунікативної війни попереджали нас про те, куди ми рухаємося. Проте ми не хотіли їх чути. Тому тепер живемо просто на сторінках «Симулякрів і симуляцій» Бодріяра й іспанського есе Орвелла в оточенні фактоїдів Мейлера і з поставленою на повтор «Матрицею» сестер Вачовскі.

Ми житимемо на цих сторінках і далі, якщо не почнемо працювати над собою. Подальше ігнорування пророцтв може мати лише один наслідок — ми невпинно рухатимемося за описаним руйнівним сценарієм фрагментації реальності.

У 2016 році Оксфордський словник назвав своє слово року — «постправдивий». Але словник не сказав нічого нового. Целише справдилося іспанське пророцтво Орвелла.Постправда є прямим наслідком початку війни. Вона завжди, впродовж усієї історії людства виходила на головний екран щоразу, коли розпочиналася чергова війна. Цього разу спусковим гачком стала агресія Росії проти України та решти Заходу, розпочата у 2014 році.

Саме під час війни люди схильні вірити не правді,а своїм. Особливо складно стає тоді,коли сторони конфлікту конструюють реальністьна принципово різних цінностях та етичних принципах.

Постправда — це спалах. Якщо війна затягується і кожен в ній починає дійсно вірити у своє та обґрунтовувати власну віру не емоційно, а логічно, тоді постправда для кожного генерує свою правду. Так «правда» в однині перетворюється на«правди» в множині. Це триває доти, доки одна з правд не здобуде перевагу й не стане мейнстримом.

Останнє свято постправди тривало недовго. Думаю, воно завершилося вже 2018-го. У цей рік стало ясно, що не випадкові ані Дональд Трамп, ані Брекзит, ані прихід правих і популістів до влади в низці країн світу, ані «російська версія» світу, ані вик- лики, що їх кидають реальності технологічні компанії.

Усі вони просувають свої нові реальності. Ще вчора в них вірили маргінали. Наступного дня в них дійсно повірило багато людей. То чому вони не можуть дозволити собі спробувати утвердити свої нові правди, якщо те, що здавалося спалахом, стало закономірністю?

Ось президент США Дональд Трамп. Він називає провідні американські медіа джерелами фейкових новин і ворогами народу. Преса ж звинувачує його в тому, що він тягне світ назад у минуле.

А ось бізнесмен Ілон Маск. Він нещадно критикує ті ж медіа. І медіа так само критикують його. Але загалом панує згода, що Маск веде світ у майбутнє.

Трамп і Маск дуже різні. Але вони обидва не люблять «погані» медіа. Погані медіа для них — це ті, хто заважає їм укорінювати їхні правди й будувати їхні реальності. Медіа для них діляться не на правдиві/неправдиві, авторитетні/неавторитетні, ліберальні/консервативні, а на медіа, які допомагають або заважають.

Дивовижно, але принаймні в моєму колі спілкування одні й ті самі люди ненавидять Дональда й обожнюють Ілона. Хоча обидва роблять те саме — руйнують нинішню реальність, щоб створити нову. І це неминуче зіштовхує їх із медіа, що захищають реальність, у яку вірять самі.

З’ясовувати, де Трамп і Маск перебувають у категоріях усталених уявлень про правду й неправду, вже не має сенсу. Тому що вони створюють свої нові правди.

Нова правда не витісняє стару. Вони починають співіснувати, конфліктувати й уживатись одна з одною. І це вже не «постправда». Це світ правд. Кожному з нас доводиться житив цьому світі й обирати правду, яку варто підтримати.
Коли у 2017 році радниця президента США Келліенн Конвей використала термін «альтернативні факти», вона просто придумала нову назву для фактоїдів. Конвей брехнею виправдала брехню речника Білого дому про кількість глядачів на церемонії інавгурації президента Дональда Трампа.Фраза спричинила скандал. Проте вона прозвучала в часи, коли, як сказав один політтехнолог із вагомим досвідом брудних електоральних війн: «Не обов’язково, щоби якась річ була правдою — головне, щоби в неї вірили».

Ми віримо в те, що відповідає нашим переконанням, насамперед політичним. Ми живемо у світі, в якому технології максимально сприяють розділенню, втягаючи людей у мережеві війни на всіх фронтах.

Автори терміна «мережева війна» й гадки не мали про соціальні мережі. Утім, зайдіть у фейсбук чи твіттер або почитайте коментарі під якоюсь резонансною новиною чи текстом на популярному сайті — і ви одразу побачите мережеву війну.

Найімовірніше, ви й самі візьмете в ній участь. Щиро. Просуваючи свою реальність і реальність ваших однодумців. Роблячи свій внесок у конфлікт, що стає тотальним і дедалі відчутніше ділить нас на табори.

Варто лише натиснути на гачок (клавішу), щоб у конфлікт свідомо чи несвідомо втягнулися всі — від диванного солдата до медіакорпорацій і держав. Кожен захищаючи своє.

Нас атакують і поглинають мережеві, постправдиві, альтернативні реальності. Світ стає розділений на факти й альтернативні факти безвідносно до їхньоїоб’єктивності.

Комунікатори конструюють реальність людини та спільноти не з фактів, а з тлумачень фактів.

Недарма Георгій Почепцов сказав, що «факт — це тактична інформація, інтерпретація — стратегічна». Інтерпретація є основним способом довгострокової зміни реальності. Це працює навіть на рівні наших щоденних буденних справ:щоразу, коли ми фільтруємо світлини в смартфоні, щоб було не так, як є, а так, як нам подобається, — ми будуємо нову реальність.

Якщо людина вірить у світлину, яку сама відредагувалау своєму телефоні, то чому вона не має вірити в реальність, яку так само відредагував хтось інший?

Принципово різне тлумачення реальності сторонами та її свідоме спотворення таке ж старе, як і саме людство. Цьому завдячуємо і найкращими винаходами та досягненнями, і руйнівними конфліктами. Усі вони народились із зіткнення думок та світоглядів.

Просто сучасні технології дали змогу перетворити зіткнення думок на доступну всім зброю щоденного масового ураження. Зараз кожен носить у кишені ядерний арсенал для війни за реальність.