«Этот парень мог спокойно жить в своем замечательном городе Северодвинске, далеко от войны. Но когда на Донбассе грянула беда, он не задумываясь приехал сюда, взял оружие и встал на защиту русского мира». Ці слова пролунали в Луганську 29 грудня минулого року з вуст «в. о. начальника управління народної міліції ЛНР» Михайла Філіпоненка. А стосувалися вони такого собі Валерія Іванова, російського громадянина, бойовика «ЛНР», який за місяць став героєм російських медіа. Посмертно.

Сепаратист Філіпоненко, між іншим, помилився: оспіваний ним «герой» не жив би в чудовому Сєвєродвінску, оскільки насправді він жив в Архангельську. В Сєвєродвінску живуть його батьки. Тепер там поховано його самого. Про життя Іванова відомо мало, й то з його власних слів на допиті українськими слідчими: свого часу воював у Чечні, «з інтернету» дізнався про «фашистський режим» в Україні, у грудні 2014 року перейшов кордон, вступив до лав бойовиків, у 2015-му в Станиці Луганській був узятий у полон українськими військовими. Суд дав йому 12 років в’язниці.

Справді відомим Іванов зробився після — і внаслідок — смерті. Факт цієї смерті 9 грудня минулого року констатував фельдшер Дрогобицької виправної колонії № 40. За офіційною версією, ув’язнений Іванов вирішив вкрутити лампочку, впав зі стільця й ударився головою, що потягло фатальні наслідки.

Про загибель бойовика пресі стало відомо лише через дев’ять днів. І лише тому, що про це повідомила… «уповноважена з прав людини ЛНР» Ольга Кобцева. Вона ж заявила, що Іванов нікуди не падав: його нібито побили наглядачі та кинули в карцер, де й настала смерть.

Сепаратистському ресурсу «Луганский информационный центр» Кобцева розповіла, що інформацію сепаратисти отримали «за своїми каналами». Це породжує перші не дуже приємні для українських компетентних осіб запитання. Наприклад, чому сепаратисти (чи російська розвідка, в даному випадку це несуттєво) мають інформацію про події в режимних, як не крути, державних установах України?

І важливіше — чому російське посольство про смерть терориста з російським паспортом повідомили тільки після того, як інформація спливла у ЗМІ сепаратистів? Як буде показано нижче, це питання зовсім не з царини абстрактного гуманізму.

Поки ж продовжимо. В «убивстві» бойовика Кобцева звинуватила персонально президента Порошенка та першого віце-спікера українського парламенту Ірину Геращенко, що представляє Україну в гуманітарній підгрупі на відомих Мінських переговорах. За словами Кобцевої, перед так званим великим обміном 27 грудня 2017 року пані Геращенко за безпосередньою вказівкою пана Порошенка викреслила Іванова з уже узгоджених списків на звільнення.

Насправді тоді все було складніше. Україна віддала сепаратистам ОРДЛО 233 особи за 74 українських заручників. При цьому спочатку у список справді включали, на вимогу сепаратистів, кількох громадян РФ. Але відмовилися від цього незадовго до обміну. Логіка була такою: бойовиків із тимчасово окупованих територій на наших полонених ми міняти згодні — але власники російських паспортів можуть бути звільнені лише в обмін на громадян України, що перебувають за політичними звинуваченнями в тюрмах Росії.

Історія це досить давня — й зовсім не закінчена. Так, саме через небажання Кремля звільняти українських заручників в обмін на своїх «ихтамнетов» зірвався новий «великий обмін», анонсований уже зовсім нещодавно, наприкінці 2018 року. Недарма вже згадана Ірина Геращенко саме з приводу загибелі Іванова 19 грудня написала на своїй фейсбук-сторінці: «Цей найманець міг бути помилуваний ще весною і вже давно бути вдома, в Росії. Якби Росія погодилася забрати своїх громадян, дала відповідь на пропозицію України забрати своїх 23 засуджених в обмін на українців-політв’язнів Кремля».

Водночас не можна оминути увагою, що ідея утримати полонених росіян для обміну безпосередньо з Росією виникла якось зовсім спонтанно. Ніхто нічого не знав, поки про таке рішення журналістам видання «Страна.ua» не заявив сам Порошеко вже безпосередньо на летовищі, де 27 грудня 2018-го мали зустрічати звільнених українців.

Сьогодні російське телебачення згадує ту історію в цілком однозначних тонах. Справа в тому, що наприкінці січня тіло Іванова доставили в той самий Сєвєродвінск. Про похорон повідомили центральні російські телеканали. Всі вони змальовували терориста справжнім героєм, якого, мовляв, не зламали «тортури у львівській в’язниці» (акцент на тому, що в’язниця була саме «львівська», був присутній в усіх сюжетах).

Добре пам’ятний українським глядачам телеведучий Дмітрій Кісєльов в ефірі «России-1» двічі називає Іванова справжнім героєм і без посилань на будь-які джерела стверджує, що включення Іванова у списки на обмін понад два роки тому теж було спеціальним проявом «тортур» і що тоді Іванов теж, мовляв, зазнавав фізичних знущань.

І тема про «тортури» тут не просто фігура мовлення для російського глядача. Річ у тім, що російські офіційні особи посилаються на дані експертизи, за якими в небіжчика виявили тяжку травму голови та перелом чотирьох ребер. Але якщо луганські соратники терориста, як згадано вище, говорили про побиття охоронцями тюрми, то тепер наскрізним лейтмотивом є слово «тортури».

Першим про це заявив уповноважений РФ у Мінській групі Борис Гризлов. Далі підключилися невгамовна речниця російського МЗС Марія Захарова та представники Ради з прав людини при президентові Путіні. Днями окремі представники цієї структури та Ради Федерації (верхньої палати російського парламенту) виступили з пропозиціями створити «список Іванова» і «ввести санкції» проти начебто причетних до його загибелі осіб. Цю ідею широко висвітлили в російських медіа.

Безумовно, ідея «санкцій» мало кого може вразити: Слідчий комітет РФ уже й так порушив відповідну кримінальну справу, і що тут можна зробити більше — внести в російські санкційні списки Петра Порошенка чи Ірину Геращенко?.. Проте подача теми в росЗМІ дозволяє прогнозувати, що тему загибелі бойовика Іванова готуються зробити наріжним каменем пропагандистської кампанії, покликаної хоч якось змішувати зусилля української дипломатії щодо визволення тих самих українських політв’язнів Кремля.

До останніх пір Кремль ніяк не реагував на послідовні зусилля української сторони щодо визволення українців нехай і ціною звільнення бойовиків із російським громадянством з українських в’язниць. Та наприкінці січня в російській пресі з’явилися передані дипломатичними каналами листи засуджених в Україні «ихтамнетов» до Владіміра Путіна з проханнями про відповідний обмін. Прикметно, що про тортури в цих листах не йдеться, хоча йдеться про вкрай незадовільний догляд за здоров’ям і побутові умові засуджених. Серед підписантів листів — і тепер уже покійний Валерій Іванов.

Листи написано ще в серпні, але в публічний простір вони потрапили тільки тепер. «Новая газета», яка їх опублікувала, нагадує, що українська сторона тринадцять разів зверталася до російської влади із пропозиціями щодо обміну, й анонсує збір підписів росіян до російських МЗС та АП. Але тональність останніх російських новинних телевипусків, де абсолютно не згадується про ідеї обміну, змушує підозрювати, що російська влада обрала свій шлях реагування на ситуацію: проблеми Сенцова, Гриба, Балуха та десятків інших українських політв’язнів не існує (власне, в цьому інформаційному просторі не існує і їх самих) — є тільки проблема «безневинних жертв» української каральної машини.

Як правило, в цьому контексті російські медіа згадують також керівника українського бюро РІА «Новости» Кирила Вишинського, який перебуває під вартою за звинуваченням у державній зраді — як відомо, в Європі дуже трепетно ставляться до кримінального переслідування журналістів. А ще однією темою віднедавна є загадкове зникнення капітана кримського риболовецького судна «Норд» Володимира Горбенка.

Історія затримання цього корабля та де-факто обміну його екіпажу на пізніше затриманих росіянами за «незаконну риболовлю» українських моряків — окремий детективний сюжет із низкою політичних та юридичних підводних каменів. Але в даному випадку важливо те, що капітан Горбенко, перебуваючи під слідством, зник у Мелітополі саме в ті дні, коли до Сєвєродвінска доправляли тіло Іванова — і відомостей про місце його перебування досі немає (українська поліція порушила відповідну кримінальну справу).

У цього тексту, безумовно, будуть читачі, котрі скажуть, що Горбенка, напевне ж, викрали чи й ліквідували саме російські спецслужби, а «іхтамнєт» Іванов свідомо прагнув накласти головою за «ідеали Новоросії». Проблема в тому, що є ще й точка зору міжнародного права та визнані Україною конвенції, й за ними відповідальність за долю цих людей несе саме Українська держава. Це якщо не козир, то сильна карта в руках дипломатів та пропагандистів РФ. Не кажучи вже про запитання до професіоналізму та відповідальності українських правоохоронців та силовиків, що очевидним чином виникають в обох цих випадках.

Фото: ВВС