«Українське меню» російського телепродукту: Порошенко — зло, але доброї страви немає

«Українське меню» російського телепродукту: Порошенко — зло, але доброї страви немає

30 Січня 2019
3577
30 Січня 2019
10:00

«Українське меню» російського телепродукту: Порошенко — зло, але доброї страви немає

3577
Порошенка в сьогоднішній Росії оголошено українським ворогом № 1, і його цілком можливу поразку на виборах Кремль уже відверто готовий записати у свої перемоги.
«Українське меню» російського телепродукту: Порошенко — зло, але доброї страви немає
«Українське меню» російського телепродукту: Порошенко — зло, але доброї страви немає

Як відомо, ворога треба знати в обличчя — точніше, просто знати. От тільки в умовах війни, в тому числі й «гібридної», ця опція є фактично недосяжною для широких мас. Ті, хто досліджує перебіг протистояння за службовими обов’язками чи в силу волонтерства (це, зокрема, стосується пропагандистів), оперують даними розвідки або власним аналізом; але «посполиті» такої можливості позбавлені за визначенням. Адже кожна сторона, наскільки може, обмежує доступність інформації про супротивника на своїй території. Та ще й викривлює цю дозовану інформацію у своїх інтересах. На те вона й війна.

Тим цікавіше в розпал нинішньої української президентської кампанії дивитися російські новини, перебуваючи в самій Росії. Автор цих рядків не раз стикався на цьому ґрунті із критичним ставленням українських патріотів: мовляв, яка різниця, що там говорять росіяни — все одно вони брешуть. Загалом-то, воно так і є — і все-таки корисно знати, ЯК саме.

Наприклад, російські медіа не лишають каменя на камені від популярної серед деяких прошарків українського електорату тези про те, що Президент Порошенко якимось боком підігрує Кремлю. Ця теза вщент розбивається об той простий факт, що в сьогоднішній картині світу від російських медіа більшого зла, ніж Порошенко, в українському політикумі немає. І не було десь так із часів Степана Бандери.

Авжеж, у конспірологічному світогляді, притаманному українському виборцеві не більше й не менше, аніж будь-якому іншому, це можна пояснити прагненням Москви «замаскувати» свого «агента». Але, на жаль чи на щастя, життя водночас складніше і простіше за будь-яку конспірологію. Порошенка в нинішній Росії оголошено українським ворогом № 1, і його цілком можливу поразку на виборах Кремль уже відверто готовий записати у свої перемоги. Принаймні, в очах росіян.

Це, звісно, не означає, що Порошенко — єдина надія українців на захист від російської агресії, як наполягають агітатори поки що чинного українського Президента. Це просто констатація факту.

До речі, Юлію Тимошенко, яку путінською агенткою виставляють, навпаки, прибічники Порошенка, в російських теленовинах подають підкреслено нейтрально. Тут ніколи не забувають нагадати, що вона лідирує у президентських рейтингах, і це таки певний вияв симпатії. Але на тому й усе — якщо говорити про випуски теленовин. Що ж до російських телевізійних ток-шоу, де вже не перший рік без української тематики не можуть обійтися довше двох ефірів поспіль, то там можна, в різних варіаціях, почути й причини такого обережного підходу.

Загалом цей підхід зводиться до того, що у Кремлі хотіли б уникнути повторення ситуації з минулими президентськими виборами у США. Тоді, нагадаємо, російська пропаганда так загралася в «підтримку Трампа» (від якої самому Трампу на той час ще було ні холодно, ні тепло), що ексцентричний мільярдер-республіканець і справді став виглядати в очах російської аудиторії ледве не другом Москви.

У результаті російській пропаганді й досі іноді доводиться «роз’яснювати», що американською зовнішньою політикою начебто керують «яструби»-неокони, за визначенням затяті вороги Росії і взагалі всього світлого, й отак уже влаштовано американську державну машину, що навіть американський президент, бідака, нічого з цим не може вдіяти — хоча, можливо, й хотів би.

Взагалі, притаманний нинішній російській зовнішній політиці синдром «обложеної фортеці» не передбачає роздачі похвал закордонним політикам. Тим паче — Юлії Володимирівні, від якої в Москві банально не знають чого чекати (і не дивно: цього не знають навіть у Києві). Тому, можна припустити, відсутність публічної підтримки — не стільки спосіб «замаскувати» кремлівські симпатії (як вважають українські опоненти ЮВТ), скільки звичайна обережність.

Зрештою, загальний тон російських телевізійних (і не тільки) новин по відношенню до України сьогодні в принципі не передбачає категорії «симпатія». Авжеж, у тих же ток-шоу продовжують лунати ритуальні формули про «братні народи». Але саме як ритуальні.

Реальну симпатію тут демонструють лише до міфічного «народу Донбасу», який подається винятково у вигляді безневинної колективної жертви «київського режиму». Що ж до решти України, то для будь-кого, хто спробував би робити висновки про українські реалії з російських ЗМІ, наша країна виглядала би втраченою землею — втраченою не просто для Росії, а в принципі.

Показовий момент. Поки українські спостерігачі жваво обговорювали форум «Опозиційної платформи», де висувалися яскраво проросійські програмні
тези, і трансляцію якого деякі телеканали змішували з трансляцією форуму з висунення Порошенка в президенти, російське телебачення вчинило інакше. Щодо висунення Порошенка всі центральні телеканали відгукнулися традиційно презирливими сюжетами (після середини випуску, аби, не приведи господи, не надати події «надмірного» значення). А от форум найбільших у нинішній Україні друзів Кремля… проігнорували.

Російські медіа старанно ретранслюють висловлювання Віктора Медведчука, Юрія Бойка, підзабутого вже самими українцями Петра Симоненка і, чомусь дуже активно, Вадима Рабіновіча, а також їхніх дрібніших соратників та відповідних українських «експертів» — але в такій загальній тональності, що стає зрозуміло: шансів на реалізацію їхніх ідей у короткостроковій перспективі немає.

Натомість заяви цих і подібних політиків та «експертів» усе частіше використовуються лише для ілюстрації «безнадійного» соціально-економічного становища сучасної України та неминучого колапсу українського політичного, економічного й навіть соціального життя. До фактажу тут не присікаються: якщо пан Рабінович заявив, що українська газотранспортна система вимагає щороку приблизно трьох мільярдів доларів на обслуговування — отже так воно і є. Хоча насправді це приблизна щорічна сума доходів від її роботи до завершення нині чинної транзитної угоди з «Газпромом», що прекрасно відомо кожному, хто хоч трохи цікавився темою.

Систематичний та доскіпливий глядач, звісно, міг би зауважити, що прогнози про нібито неминучий крах «українського проекту», який, мовляв, настане ось-ось буквально завтра, на шостому році безперервного повторення лунають трохи дивно. Але ж теленовини за самою своєю природою існують не для того, щоби формувати в людей системне мислення.

Відповідні погляди на Україну пересічних росіян підтримують коментарі пересічних українців, якими (коментарями) може похвалитися чи не кожен «український» сюжет російського ТБ. Ні, автор не витрачатиме часу на критику співвітчизників, які підігрують ворожій пропаганді: все-таки плакатися на життя — наша священна традиція, а головне, цілком зрозуміло, що відзняті на вулицях Києва синхрони проходять відповідний передефірний відбір. Замислюєшся хіба що над тим, що російські «колеги» (чи їхні українські помічники), як бачимо, не надто бояться ні страшних українських «бандерівців», ні добряче міфологізованої російськими ж медіа СБУ.

До речі, цікавий нюанс: за останній рік російські телевізійники взяли звичку давати в ефір лише тих своїх українських візаві, які говорять винятково українською мовою, із накладеним «зверху» перекладом. Очевидно, завдяки цьому російський глядач має переконатися, що чує справжніх українців, а не підставних осіб… У всіх свої уявлення про переконливість.

Власне, у своєрідній переконливості й полягає вся «фішка» російської пропагандистської машини. Наскільки би створена нею картина не викривлювала реальність, внутрішньо ця картина лишається несуперечливою, як не суперечить сама собі біблійна картина сотворення світу. Авжеж, вона може не узгоджуватися з науковими дослідженнями — але це не заважало сотням поколінь сприймати її абсолютно буквально.

Насамкінець не можна не згадати, що відображення Росії в нинішньому українському телеефірі теж не те щоби ближче до реальності. Тож, на жаль чи на щастя, українська та російська картини світу стають дедалі більш відмінними завдяки обом сторонам. Водночас фактом є й те, що російська державна пропагандистська машина набагато потужніша і (це взаємопов’язано) менш критично сприймається «своєю» аудиторією.

Якщо погодитися, що пропаганда — це інструмент і водночас барометр політики, то «покращення погоди» з російського боку українцям ніщо не обіцяє. Причому незалежно від результатів українських президентських виборів. Інша справа — наскільки гіршим усе може бути, ніж є уже. Недарма ж тут так послідовно перебільшують українські труднощі, пророкують ще більші, а головне, не забувають повторювати, що хто-хто, а Росія в цих труднощах ну анітрохи не винна.

~insertother~

Фото: politeka

* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
3577
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду