Це була не зовсім звична прес-конференція Петра Порошенка. Нібито й зала була повною, й тих, хто бажав поставити запитання, не бракувало. От тільки якось усе було… спокійно — щоб не сказати: рутинно. Не відчувалося звичного збудження, звичної напруги. Так, мало не бюрократичний захід.

Не було на прес-конференції представників «Української правди» та «Дня» — про них спеціально питав модератор Святослав Цеголко (можливо, побачивши зі своєї трибуни, що їх таки немає?). Не було багатьох інших «зубастих» медіа. Мабуть, тому сприяли різні причини. І вихідний день, і той факт, що лише напередодні (тобто в суботу, теж у вихідний день) стало відомо, що буде прес-конференція. Тут доречно було би сказати: якщо Президент і його Адміністрація справді поважають ЗМІ і ставляться до них, мов до рівних, — чи коректним є те, що перед президентськими прес-конференціями медійників постійно ставлять у цейтнот, не даючи їм змоги ґрунтовно підготуватися? Зрештою, умови для підготовки сторін виходять геть нерівними.

Можливим є ще одне пояснення відсутності багатьох ЗМІ: президентство Порошенка вони вважають уже мало не пройденим етапом — уже нецікавим.

Можливо, саме внаслідок того майже не було, як зазвичай бувало, запитань у стилі «себе показати», тобто таких, які не лише не передбачають, але часто й узагалі не мають предметної відповіді, — суто риторичних. Із іншого боку, було обмаль справді гострих запитань, а тим паче гострих і предметних водночас. Не було чітко зачеплено тему корупції. Не лунала тема надто повільних інституційних реформ. Не лунало загальноекономічних запитань.

Скажімо, на початку своєї каденції Порошенко малював привабливу картину: прийдуть до України інвестори, започаткують численні модерні бізнеси — й тодішні олігархи залишаться просто крупними бізнесменами, бо вже не будуть центром і лідерами української економіки. Але інвестори в достатній кількості так і не прийшли. І дуже цікаво було би послухати відповідь Президента на три запитання: а) чому вони не прийшли, б) чи не було від самого початку зрозуміло, що олігархи докладуть усіх зусиль, щоб ніхто їх із лідерських позицій не посунув, та в) а що тепер робити, чи має Президент якусь «стратегію Б», коли не спрацювала «стратегія А»?

Натомість деякі запитання журналістів змушували згадати сумнозвісні «прямі лінії» Путіна — ці запитання були такі ж дрібні й партикулярні, не президентського рівня й вочевидь не про президентську сферу відповідальності. Утім, згодом пролунало запитання: чи це президентського рівня справа — перейматися звільненнями чи незвільненнями в «Укрпошті»? Порошенко відповів, що ні, не президентського, але захищати інтереси простих українців — то саме президентська справа. Відповідь була досить детальною, логічною й правильною по суті — але ж пафос, пафос! Якби він сказав те саме простими словами з простою інтонацією! Укотре вже подумалося: як же вміє Президент на рівному місці робити антипіар проти себе! І таких випадків було кілька — стислі, мало не побіжні, й буденно-беземоційні відповіді там, де пафос не заважав би, й мало не «високий штиль» там, де потрібно було відповісти просто й у справі. Чимало президентських відповідей були слушними по суті, але дуже невдалими за стилістикою або формулюваннями; інтонації та вираз обличчя з'їдали слушність тексту. Як-от із відповіддю на запитання, що робитиме Порошенко, якщо його не оберуть Президентом вдруге.

Тінь «прямих ліній» Путіна з’являлася в залі неодноразово. Скажімо, запитання: чому Порошенко не називає своїх опонентів по іменах (прізвищах)? Путін ніколи не називає імені Навального — тож неодмінно треба було провести паралель із Порошенком? От тільки Путін не називає Навального, явно кажучи про нього й засуджуючи саме його. Порошенко нібито про своїх конкретних опонентів публічно взагалі не висловлюється. Принаймні, після демаршів Михеїла Саакашвілі. То невже не міг Порошенко так і спитати у відповідь: який контекст мався на увазі й чи має він неодмінно висловлюватися про Тимошенко, Бойка, Гриценка та інших, давати їм оцінки? Чи має тицяти пальцем, коли виборча кампанія ще не почалася? Натомість він заявив, що в нього опонентів немає, бо він — Президент, а інші — політики та громадські діячі. Правильна, слушна по суті теза — але пролунало так, ніби Порошенко вивищує себе.

Прес-конференція припала на другий день після церковного Собору — справді епохальної, історичної події. Саме їй і присвятив Порошенко першу половину вступного слова, другу — війні, в умовах якої ми живемо. А поміж ними — переліченню своїх звершень. За змістом із ним можна було стовідсотково погодитися — зрештою, Президент має звітувати про свої досягнення й ставити їх собі у плюс. Але ж за формою! Може, це так сприймалося з телеекрана, але видавалося це самовихвалянням, хизуванням. Бо знову — пафос, пафос. Замість ділового тону, який у даному разі був би куди доречнішим. Мабуть, це є однією з найбільших комунікаційних помилок Порошенка: він позиціює себе як демократичного державного менеджера, але в комунікації нерідко поводиться, мов типовий пострадянський «батько нації». І виникає дисонанс. Чотири роки тому, до речі, таким виразним це не було. Іміджмейкери порадили?

І ще про журналістські запитання. Кілька з них починалися з довгого вступу про доленосне значення церковного Собору й доленосну роль у ньому Порошенка. Цеголко ці славослів’я переривав — але тоді, коли журналісти вже встигали виголосити значну їх частину.

Попри вміння Президента виїхати з будь-якого запитання на загальних словах, були в нього явні пробіли у відповідях. Сказав він, що Медведчук уже три місяці не бере участі в засіданнях Мінської групи. Сказав, що на переговорах Медведчук є очевидним представником Путіна — але разом із тим єдиним каналом зв'язку з Путіним і впливу на нього. Сказав Президент, що цього року так нікого й не вдалося звільнити з російського полону, бо рішення ухвалює особисто Путін. Усі ці тези, взяті окремо, є, радше за все, слушними. Але, зведені до купи, вони так і не дали відповіді: якщо Медведчук самоусунувся, якщо протягом цілого року результатів його «впливу» на Путіна — нуль, то чи залишається він тим єдиним каналом комунікації з Путіним? Чи не стали українські полонені бранцями політичних розрахунків Медведчука? Чи й надалі варто покладати на нього якісь надії? Що, зрештою, надає йому таку самовпевненість?

Залишила купу запитань і відповідь стосовно Новінського. То це Президент зустрічався з усіма, хто готував провокації до Собору, щоби попередити їх про відповідальність? А якщо лише з Новінським, то чим той так уже відрізняється від інших борців за «русскій мір»? Чим він гірший або кращий? Навіщо було зустрічатися саме з Новінським?

Президент підкреслив, що сфера його відповідальності — зовнішня політика та оборона, а з цим, мовляв, ми бачимо неабиякі зрушення. Але чи не звузив він свою сферу відповідальності? Політична та економічна стратегія, основні напрями державної політики — це в нас хіба не Президент визначає? Прем'єр-міністр в Україні — то відповідальний виконавець, тактик, а автором стратегії є Президент.

Про Насірова: рішення про поновлення його на посаді виносила суддя — не представниця нового суду, вона не пройшла переатестації. І взагалі справу не завершено, Кабмін подав апеляцію й поновлювати Насірова не збирається. Але так і зависло в повітрі: хто винен, що питання державної важливості в нас досі розв'язують «нереформовані» судді? Це об'єктивні обставини так склалися — а чи судова реформа гальмує?

Запитання про Томос: чому все відбувається напередодні виборів? Порошенко відповів: мовляв, він почав дипломатію в цьому напрямі давно, та лише цього року вона сягнула тієї межі, коли вийшла на публічний рівень. І тут спало на думку: чимало претензій до Порошенка зменшилися б, коли б він чітко, із прикладами, пояснив: робота йде, але вона є тривалою. І довів би, що швидшою вона бути не може. Але жодного такого пояснення за всі майже п'ять років ми не чули.

Запитання: за що Порошенкові соромно з того, що він зробив? Він навів єдиний пункт: йому соромно, що 2014 року він обіцяв швидке припинення війни, але обставини склалися інакше, він не міг передбачити масштаб участі російських військ. Усе, більше ні за що йому не соромно. Хоча, заради справедливості, можна зауважити: «соромно» в запитанні — це надто сильне слово, надто негативне. Якби в Порошенка спитали, про що зі своїх учинків він шкодує, що в нього не вийшло — отут було б легше судити про повноту відповіді. Утім, серед завдань на наступні п'ять років Президент назвав повернення наших територій та подальше підвищення стандартів життя людей. Але, перепрошую, хіба ж не обіцяв він те саме 2014 року?

Запитання від «UA: Першого» про недофінансування Суспільного мовлення. Порошенко відверто зжував відповідь — мовляв, якби йому принесли бюджет із повним фінансуванням, він його теж підписав би; не президентська це справа — фінансування. Але хіба ж він не має ніякого впливу на Кабмін? Та загальновідомо: навіть британська королева має й чинить вплив на британського прем'єр-міністра, а в Україні ж Президент далеко не «царює, але не править»! І як поєднати цю відповідь та відповідь щодо «Укрпошти»?

Порошенко навів кілька прикладів того, що РПЦ в Росії — фактично державна церква, а ПЦУ такою в Україні не буде. Але молебні Президента разом із новообраним митрополитом уже після Собору — хіба ж вони не вмикають сигнал тривоги? Хіба ж не дають підстав остерігатися, що ми матимемо «ту саму РПЦ, тільки українську»?

Священники УПЦ Московського патріархату нібито освячують у Криму російську військову техніку. Тут, на місці Порошенка, я би як тільки можна підкреслив: якщо в Криму діє УПЦ МП — це пряме свідчення, що Росія вважає Крим окупованою частиною України. І вів би мову не про те, що це свідчить про моральне обличчя цієї церкви, а про контрзаходи. Або про неможливість миттєвих контрзаходів — із поясненням, чому різкі рухи стосовно церкви неможливі або небажані.

Коли у Президента запитали, чому більшість українців вважають, що країна рухається в неправильному напрямку, Порошенко відповів: мовляв, це не так, бо більшість людей підтримують європейський шлях. І це була очевидна підміна змісту — адже люди якраз і можуть вважати, що насправді країна прямує шляхом, який не є європейським і не приведе нас до Європи!

Запитання: чому багато хто не повірив Президентові, що запровадження воєнного стану не мало на меті вплинути на термін виборів? Порошенко зажував відповідь і на нього. Але за фактом... З одного боку, Порошенко так і не навчився бути зрозумілим для громадян. І, судячи з цієї прес-конференції, не намагається навчитися. Результат: за всіма його діями чимало українців вбачають подвійне дно. З іншого боку, а хіба ЗМІ не втовкмачували мало не чотири роки поспіль, що Порошенко тільки й прагне, що узурпувати владу? Аж до того, що це стало переконаністю дуже значної частини українців. Хоча жодного факту, який це підтверджував би, на сьогоднішній день так і не було, а ЗМІ втовкмачували: прагне узурпувати. Чи немає в цьому російської «наводки», чи не стали деякі ЗМІ «корисними ідіотами» для російської пропаганди?

І хіба ж скажеш, що несправедливими були закиди Порошенка: мовляв, усі його дії ЗМІ розглядають під кутом рейтингів, під кутом піару? Хіба ж і справді чимало ЗМІ не виходять із презумпції винуватості — мовляв, усе, що робить Президент, він апріорі робить із суто корисливих міркувань? Причому бездоказово, саме апріорно? Чи й справді не змальовують будь-які процеси в державі з погляду рейтингів політиків — ніби іншої мотивації не може бути? Та хоч би хто прийшов до влади — наші ЗМІ за два місяці змусять громадян його ненавидіти. І це, на жаль, є.

Із прес-конференції стало очевидно: Порошенко ображений на ЗМІ, ЗМІ ображені на Порошенка. Між ними — стіна взаємної недовіри.

Що ж до Президента... Можливо, це надто різке порівняння, але від аналогії немає куди подітися: дедалі сильніше з пам'яті виринає образ іншого Петра Олексійовича — Романова. Відомого в російській історії як Петро І. Петро І теж «до Європи прорубав вікно» — тільки для своєї країни, теж розбудовував армію, провів модернізаційні реформи в церковній та мовній сферах. І разом із тим, навівши своїй країні європейський макіяж, європейський грим, Петро І не змінив сутності російської держави, її відносин із російським суспільством. Європейський костюм приховував зовсім не європейські державні відносини та інституції. Хотілося б, щоб не залишився Порошенко в історії таким собі «українським Петром І».

Фото: Україна молода