Read in english here.

Читайте на русском здесь. 

В Україні — фашизм і нацисти. Серйозно. Це я не від Кисельова й не від Соловйова почув, це написало російське «Радіо Свобода». Потім, щоправда, й допис підтерло, й текст підправило, але скрини збереглися. У зворушливій історії Дмитра Волчека «о любви, победившей фашизм», в оригіналі фігурували нацисти.

А тиждень тому на сайті «Медуза» вийшов матеріал під заголовком «Из-за чего Россия и Украина снова поссорились? И кому это было нужно». «Поссорились» — це коли росіяни протаранили й обстріляли українські кораблі, які йшли з Одеси в Бердянськ, та захопили моряків у заручники. Неподалік окупованого Росією українського півострова Крим. «Снова поссорились».

А в той день, коли росіяни напали на наші кораблі, російський телеканал «Дождь» поширив новину під заголовком «Украина начала массированный обстрел жилых районов ДНР». Згодом уточнив джерело: «РИА Новости». Потім цей вочевидь навмисно запущений російськими пропагандистами фейк спростували навіть самі бойовики. «Дождь» підправив свої новини, звісно. Ну, поширили чергового розіп’ятого хлопчика, але ж потім уточнили, що не так?

Кожен такий трафунок (сучасним сленгом — зашквар) учергове нагадує нам про те, що у фразі «ліберальні російські медіа» головним словом є «російські». Тому досі численній українській аудиторії цих ЗМІ не слід сприймати їх як надійні джерела інформації.

Причини того, що українці, навіть не обов’язково закорінені в російській культурі, далі сприймають «Эхо Москвы», «Новую газету», російську службу «Радіо Свобода», «Медузу» і «Дождь» як медіа вищого сорту, зайвий раз можна не розжовувати. Зізнаюсь, і я був не цілком вільним від цього комплексу: не раз ловив себе на тому, що підсвідомо сприймаю українські ЗМІ щонайбільше як «бронзові», російські як «срібні», а західні як «золоті». А відколи кремлівські медіа у своїй ненависті до зовнішнього світу скотились у феєричний треш (про те, як це виглядає, можна почитати в нашому моніторингу), це упередження стало стосуватися лише «ліберальних».

Зірки російської журналістики, які приїжджали проводити майстер-класи у Школі журналістики Українського католицького університету, де я працював, і справді випромінювали професіоналізм і впевненість у собі. Їм вистачало сказати півтора теплих слова про Україну, щоб їх любили. Деякі з них після Майдану теж скотились у феєричний треш, стали писати про укрофашизм і лигатися з бойовиками в Донецьку, як Віталій Лєйбін із «Русского репортёра».

Моє остаточне прозріння сталося під час виступу Валерія Панюшкіна, корифея російської соціальної журналістики. Він, власне, проповідує погляд, що будь-яка журналістика соціальна, бо про людей, а люди понад усе. Ілюструючи цю тезу, він сказав щось на кшталт: «У скількох із вас загинули рідні і близькі на Майдані? Ага… А у скількох хтось помер від раку? Ага-а! То чому ви шануєте небесну сотню, але ігноруєте небесний мільйон?»

Я оторопів. Ліберал, гуманіст, кумир журналістської молоді й автор текстів, від яких ми всі плакали, взагалі не розумів, що загиблі на Майдані — це свіжа (був початок 2015 року) й глибока рана для нас. І ятрити її задля такої маніпулятивної аналогії — ницість.

А потім поміркував і вирішив, що росіянин не мусить чути український біль. А українці — творити собі російських кумирів, а потім сподіватися від них виходу за межі російського способу мислення.

Річ навіть не в тому, що «російський ліберал закінчується на українському питанні». Є достатньо таких, що не закінчуються. Просто ми маємо на увазі різні речі під одними й тими самими словами. Говорячи «кримнаш», російські ліберали уявляють ура-патріотичну істерію у своїй країні, істерію, яка зміцнює режим Путіна. Ми ж думаємо про українську землю, загарбану їхньою державою.

Український спосіб мислення про те, що Росія робить на Донбасі, в Криму й на Азовському морі, заснований на усвідомленні наших прав і міжнародного права. Росія грубо порушує й те, й інше. Вочевидь для російських лібералів ні права України, ні міжнародне право не мають бути такими важливими, адже в них є своя біда — довічний президент Путін із 85 % підтримки. Ось вони й пишуть: «опять поссорились».

Український спосіб мислення визначає український спосіб говоріння про те, що відбувається, де не може бути «ополченців» чи «територіальних вод Криму», де не «народні республіки», а окуповані території. І так далі. Росіянам вочевидь не до цих нюансів, навіть якщо вони не підтримують Путіна. Тому вони залюбки поширюють кремлівські штампи типу фашистів і нацистів. Можна припустити, що завдяки романтичній розповіді про кохання Дмитра Різниченка в Росії побільшає переконаних у тому, що в Україні — фашизм.

Якщо усвідомити, що те, що відбувається, — це війна між Росією й Україною, то вимагати від російських лібералів бути проукраїнською «п’ятою колоною» у своїй країні, бажати своїй державі кризи, поразки, занепаду чи розпаду, мріяти про танки, які входять у Москву, як це робить Аркадій Бабченко, — це несправедливо. Це їхня країна. Вони люблять її попри Путіна, як ми любили свою попри Януковича та іншу бридоту при владі.

Мають право. Не нам їм указувати, як любити їхню батьківщину. І не їм указувати нам, хто в нас фашист і нацист.

І ще: Крим — це Україна незалежно від того, що про це думають Венедиктов чи Навальний.

Інерційна довіра до ліберальних російських медіа (хай там що значить у цій конструкції слово «ліберальні», хай там як далеко вони заходять у своїх компромісах із владою заради виживання) — це гачок, який тримає вдумливу, адекватну частину українського суспільства на припоні «російського світу». Ситуація ускладнюється тим, що люди, які звикли вважати «Дождь» і «Медузу» джерелами вищого сорту, вважають себе достатньо медіаграмотними і спроможними фільтрувати пропаганду.

І коли вони читають на «Эхе Москвы» в інтерв’ю з черговим ліберальним антипутінським мислителем таке: «… У меня очень сильные подозрения, которые подкрепили мои друзья, которые в Киеве живут, что это Украина спровоцировала Россию. Но Россия туда, в общем-то, залезла. Вместо того, чтобы вытеснить украинские катера, которые точно никакой угрозы не представляли, вытеснить их из российских территориальных вод, сказать “ариведерчи”, мы фактически пошли на абордаж…», вони думають: «Ні, ну не може ж це бути прихована кремлівська пропаганда? Це ж “Эхо” ріднесеньке. Певно, в цьому щось є». І тоді вони на гачку.

Можливо, формула «русский — значит на**й», яку пропонують деякі лідери думок, є занадто радикальною для тих, хто досі відчуває зв’язок із російською культурою та ментальним простором. Але, принаймні, російські ЗМІ, незалежно від їхньої провладності й опозиційності, не варто використовувати як джерело інформації про те, що відбувається поза Росією. Отруєння настоянкою глоду в Сиктивкарі — гаразд, подивимося «Медузу». Все решта — на карантин. А коли їхня держава поверне Крим і забере свої війська з Донбасу, подивимося.

Фото: svoboda.org