Нова форма гібридної війни: імітація інформаційного опору
Інститут демократії ім. Пилипа Орлика
Останнім часом у Києві відбулося кілька круглих столів, прес-конференцій та інших заходів, де керівники Міністерства з питань тимчасово окупованих територій, Міністерства інформації за допомоги діаграм, слайдів розповідали і про протидію російській інформаційній агресії, і про інформаційну інтеграцію Донбасу. Не стоїть осторонь процесу і такий важливий гравець в інформаційному полі, як Національна рада з питань телебачення і радіомовлення. І оскільки так чи інакше точкою прикладення зусиль апріорі є Схід і прифронтові території, поговоримо про те, чи все так оптимістично в житті як у звітах чиновників.
Ще з початку окупації Росією частини двох областей, порушувалося питання посилення українського теле- та радіо-сигналу туди, де має місце суцільний вплив чужої країни. Гучно презентоване наприкінці 2016-го відновлення телевежі в Слов’янську проблеми не вирішило і скоріше нагадувало піар-акцію.
І ось через два роки запустили в містечку Гірник, що неподалік Донецька, ще одну телевежу, але вже за приватні кошти. За словами члена Нацради з питань телебачення і радіомовлення Сергія Костинського, в напрямку обласного центру мовлять 6 українських радіостанцій і два телеканали.
«Попереду запуск іще 8 радіостанцій і 8 цифрових телеканалів. Так остання біла пляма поблизу Донецька планомірно наповниться ефірним сигналом українського телебачення»,– написав пан Костинський у Фейсбуці 15 листопада.
Проте з непідконтрольних територій надходить інформація, що значною мірою нівелює оптимізм чиновника.
За словами Лесі Молчанової, яку цитує «Остров», у центрі Донецька навіть після відкриття телевишки в Гірнику «українські канали в телевізорі не з’явилися, а на околицях сигнал настільки слабкий, що дивитися в поганому зображенні навряд чи з’явиться багато бажаючих. Сьомого жовтня в ефір Донбасу пробилося три українських радіостанції, причому в хорошому звучанні. Але специ так званого Мінзв’язку «ДНР» в лічені дні заглушили сигнали українського радіо, а на частотах, які використовуються Києвом, донеччани тепер слухають «Юмор ФМ» і «Рекорд».
Виходить: одні витрачають гроші, ставлять телевишки, отримують дозвіл від Нацради на запуск каналів у стандарті DVB –T2, а інші шукають способи, щоб цього не сталося і глушать сигнал усіма засобами.
«Але тільки ніхто не замислюється над тим, що за великим рахунком гра ця нікому не потрібна. Тому що в більшої частини жителів є супутник та інтернет, а довіра до ЗМІ вже давно похитнулася. І все частіше можна почути «Всі брешуть», «Правди ніхто не скаже»,– написала пані Молчанова з Донецька.
До цього одного з найсвіжіших свідчень можна долучити і десятки інших. Радіо загарбників чутно не тільки на позиціях наших захисників; про це повідомляють автолюбителі з Селидового і Маріуполя, з інших міст і селищ на контрольованих Україною територіях.
А цими днями знайомий з Покровська, де планували звести нову телевежу замість старої, що працює. розповів, що знову можна дивитися 5 російських телеканалів і 5 «днрівських».
Ти що супутник прикупив? – допитуюсь. Та ні, в мене звичайна стара антена, воно якось ніби само з’явилося, – пояснив знайомий. Прямо дива якісь та й годі!
Ворожа пропаганда витворяє з мізками наших громадян що завгодно, а ми п’ятий рік чи то захищаємося, чи робимо вигляд, імітуємо наш опір, але точно не нападаємо.
А чи підсилила Україна свій медійний ресурс на підконтрольних нам територіях – скоріше ні, ніж так. Якщо на Донеччині так і не відновили обласного телебачення і радіо, а обласна газета, що належить ОВЦА півроку не виходить – це точно не перемога. І це при тому, що обласна влада є розпорядником значних фінансових ресурсів.
Мій колега з Бахмуту з газети «Вперед» відреагував на цю ситуацію прикладом з історії власного видання: у звільненому від фашистських загарбників місті вже через тиждень розпочали випускати «Вперед».
У свою чергу, мені доводилося десь на початку століття нинішнього поділитися відкриттям політв’язня радянського режиму Ярослава Гомзи: під окупацією в роки Другої світової в Слов’янську, Костянтинівці, Маріуполі та деяких інших населених пунктах місцеві адміністрації видавали газети українською мовою. І може когось це здивує, але факт: на двадцятому році Незалежності в Донецькій області українськомовних газет видавалося менше, ніж під окупацією гітлерівською Німеччиною.
Під орудою кремлівських бойовиків в ОРДЛО будь-які українськомовні ЗМІ опинилися під забороною. І майже така само ситуація зараз – обмаль газет державною мовою на підконтрольній території. Найстаріша і по-суті єдина обласна українськомовна «Донеччина» («Часопис Донеччина»), не знайшовши навіть мінімальної державної підтримки, видається як волонтерський проект. Водночас заснований Донецькою ОВЦА і повністю підцензурний їй же в кращих радянських традиціях тижневик «Вісті Донбасу» виходив цьогоріч з перервами, що сягнули понад п’ять місяців. Наразі тільки цей неперіодичний майданчик має обласна влада для оприлюднення державницької позиції, адже міські і районні газети зосереджені на висвітленні діяльності своїх засновників – місцевої влади.
Навіть поверховий аналіз контенту цих видань показує фрагментарну наявність загальнодержавної інформації з актуальних питань. Наприклад, повідомлення про створення Української Помісної Церкви ще можна знайти, але що це означає для регіону, де колосальний вплив зберігає УПЦ (МП) місцеві газети не пишуть. Так само поверховою є інформація про ситуацію в зоні проведення ООС, про втрати серед українських військовослужбовців і серед мирного населення, руйнування у сірій зоні. Є газети, приміром «Краматорская правда», де навіть згадку про війну важко знайти, хоча лінія зіткнення з ворогом за якихось шістдесят кілометрів від міста.
То чи можна від ЗМІ Донецької області, які переважно відсторонилися від висвітлення війни і її наслідків, очікувати розвінчування фейків російської пропаганди й загалом наступальної позиції в інформаційній війні. Це можливо і цілком реально: треба лише фінансово підтримати місцеві газети. Адже попередники нинішньої ОВЦА в Донецьку в 2013-му році на підтримку ЗМІ і книговидання виділяли через обласний бюджет 8 мільйонів гривень або мільйон доларів за тодішнім курсом. До цього рівня наразі не підібралися й близько, хоча важливість цієї справи декларували всі очільники ОВЦА з 2014-го року.
Але обіцяти одне, а виконувати інше. Мене, наприклад, обурило як ОВЦА обійшлася з «Мар’їнською нивою», газетою, яка попри зруйнований офіс виходила у світ у найважчі місяці бойових дій у цьому районі. Так от запевняли підтримати видання тодішні голова, його заступник і директорка департаменту. Але профінансувати за спрощеною процедурою не захотіли чи не змогли, хоча йшлося про суму в 100 тис. гривень і влаштували тендер. Газета його і виграла, але от з документами, на погляд організаторів, непорядок – редактор не надала… довідку про відсутність судимості. А нема довідки – нема і грошей.
Але я не про моральність чиновників, які таким от чином дбають про інформаційну безпеку. Просто спробую припустити що і в ОРДО бюрократи діють аналогічно: влаштовують тендери з купою всіляких документів і звісно – довідок про несудимість. Я, приміром, не уявляю що колаборантам й інформаційним кілерам у Донецьку треба щось вигадувати аби отримати мільйони російських рублів на свої рупори? А нічого їм доводити не треба: все необхідне отримують сповна – агресор знає, чого прагне і не вимагає ніяких довідок про відсутність судимості. А от українська влада – неважливо ОВЦА чи інше відомство перед тим як відмовити у фінансуванні пускає ЗМІ по колу принижень і бюрократичної тяганини.
Якби було інакше в тій же Донецькій області хоча б один медійний проект системно запрацював за державні кошти – немає такого. Був, щоправда, намір створити обласний телеканал «ДонеччинаTV» – здобули ліцензію, набрали фахівців, що в прифронтових умовах дуже непросто, але далі справа не пішла. Так само і з обласним радіо.
Відтак, аби не професіоналізм і патріотизм небагатьох незалежних медіа в Донецькій області про хоч якийсь поступ в інформаційній відсічі ворогу годі було б і говорити.
І, насамкінець, ще один приклад, як ілюстрацію до меседжу глави держави про те, як «треба боротися за право громадян на об’єктивну інформацію», подає голова Незалежної профспілки гірників Донбасу «Солідарність» Микола Волинко. Один з організаторів мітингів за єдність України навесні 2014-го, сам переселенець, він уже п’ятий рік видає газету «По – горняцки» (українською і російською) накладом 30 тисяч примірників, частина з яких потрапляє на тимчасово окуповану територію. Ветеран, який не має жодного бізнесу, зізнається, що ніхто з його однодумців за створення газети грошей не отримує, а на друк, а це чимало – збирають пожертви. Чи зверталися до державних інституцій, зокрема до Мінінформу – звісно ж так. У підсумку, як писав поет «не жди сподіваної волі, вона заснула…». Нічого не обіцяючи, Волинку розповіли яку велику роботу проводить міністерство, зокрема на Сході. Крапка.
Змінити щось у системі, яка влаштовує відомства, що на свій розсуд розпоряджаються коштами платників податків навряд чи можливо. Те, що не вдалося за чотири роки – за лічені місяці до виборів точно не вийде.
А далі – буде. Знаючи багатьох колег з Донеччини, можу спрогнозувати, що свою справу вони й далі робитимуть професійно.
Ну а чи буде припинено імітацію інформаційного опору за бюджетні кошти під час запровадженого воєнного стану в східних областях – побачимо.