Я приїхав в Україну у 2005 році як кореспондент інформаційної агенції «Джіхан». Я — перший турецький журналіст, який має постійну акредитацію в Україні. З першого дня мого перебування в цій країні всі підготовані мною журналістські матеріали перекладалися російською мовою. Я хотів вивчити українську, яка є державною, але мені не вдалося.

Чому ж у мене нічого не вийшло? А тому, що для іноземців не передбачено ефективної методики викладання української мови. Я не знайшов жодного підручника, де матеріал подавався б у доступній формі. У мене були спроби оволодіти українською, і я навіть познайомився з досвідченим викладачем. Він сказав, що не має навчальних матеріалів для студентів моєї вікової групи, та пообіцяв зібрати їх методом спроб і помилок. Врешті-решт я відмовився від цієї ідеї. Бо, по-перше, це тривалий і складний процес, а по-друге, невідомо, скільки часу буде витрачено марно й чи принесуть ці зусилля бодай якісь результати.

Відсутність програми для іноземців

Сьогодні в університетах є можливість вивчати українську мову як рідну, а от для іноземців варіанту її вивчення як іноземної не передбачено. Так, в українських університетах є підготовчі курси, де навчають української, проте вони допомагають абітурієнтам оволодіти саме академічною мовою. Цих знань буде недостатньо для іноземних журналістів, які готують новини. Для мене й моїх колег важливо вивчити розмовну мову, а не академічну, щоби краще розуміти її носіїв та пізнавати їхню країну, мати змогу спілкуватися з ними.

Також важливо створити систему навчання, що враховуватиме вікові особливості та рівень знань студентів. Адже незважаючи на розповсюджений стереотип, вік не є перепоною для вивчення іноземних мов.

За моїми спостереженнями, українська дуже відрізняється від рідної для мене турецької, й тут ідеться не лише про алфавіт, а й про кардинальні відмінності у фонетиці та синтаксисі. Іноземці стикаються з численними проблемами, стосовними не тільки й не стільки граматики, скільки лексики, правильної вимови, аналізу текстів, сприйняття на слух, читання тощо. Ми як неносії повинні вміти не лише читати й писати, а й розмовляти українською, правильно ставити запитання. Найбанальніший приклад фонетичних розбіжностей: нам украй важко розрізняти такі звуки, як «г», «ґ» і «х», найближчими турецькими відповідниками яких є «h», «g» та сполука «kh».

Як іноземний журналіст я чув чимало популістських заяв щодо українізації. На мою думку, якщо політичні діячі й посадовці і справді надають українській мові такого значення, їм слід менше говорити й більше робити. Вивчення української необхідно заохочувати на державному рівні.

А поки проблема незнання іноземними журналістами української мови ігнорується, вони змушені вдаватися до єдиної альтернативи — російської, яка зараз є універсальнішою. Найважливіші новини в Україні, детальніша інформація про актуальні події й досі оприлюднюються насамперед російською. Це спонукає зарубіжних журналістів у першу чергу звертатися до російських джерел. Крім того російська мова має величезну кількість мовців, а також нею тією чи іншою мірою володіють майже всі тюркські народи.

Між тим більшість зарубіжних журналістів не знає, що українська є спорідненою з такими східноєвропейськими мовами, як польська, словацька та білоруська. Саме це може слугувати найпереконливішим аргументом на користь обрання української мови.

Як навчити іноземних журналістів української мови?

Можна започаткувати кампанію з навчання іноземних журналістів української мови, ініціатором якої міг би виступити Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Якби журналісти проходили там навчання із залученням візуальних та аудіоматеріалів, їм було би значно легше засвоїти розмовну мову; вони б читали тексти з газет і журналів, слухали б теле- і радіоновини, у яких уживаються найрозповсюдженіші у повсякденному житті мовні звороти. Додатковий плюс у тому, що так представники зарубіжних ЗМІ більше дізнавалися би про український медіаландшафт.

Для іноземних журналістів можна заснувати спеціальний інститут, а для молодих фахівців організовувати конференції та зустрічі, на яких вони могли би знайомитися одне з одним. Інститут міг би готувати й видавати підручники, дарувати їх іноземним журналістам для заохочення до вивчення української мови.

Також для іноземних журналістів можна організувати онлайн-тестування з української мови, за результатами якого їх би направляли на платне навчання або мовні курси з хорошою репутацією.

Якщо говорити про найближчу перспективу, першочерговою метою все ж залишається базове навчання іноземців української, яке дозволило б їм спілкуватися хоча б на побутовому рівні.

Ще одна ідея — створення безкоштовних туристичних і мовних практичних центрів, для чого необхідна підтримка міністерств економіки та культури. Було б добре організувати щось подібне в західному регіоні України, скажімо, у Львові, де люди активно спілкуються українською мовою у повсякденному житті. Такі центри з акцентом на вивчення мови влаштовували б для іноземних журналістів культурні поїздки та практичні заняття з української мови.

Такі інформаційні агенції, як, наприклад «Укрінформ», могли б запрошувати на свою «журналістську кухню» іноземних колег, які прагнуть вивчити українську, щоб вони слухали і практикувалися у спілкуванні державною мовою. Це допомогло б іноземним журналістам пізнати тонкощі нової культури, відстежувати актуальні новини й досліджувати український медіапростір.

Який підручник нам потрібен?

Ми маємо ще одну проблему — відсутність підручників і навчальних матеріалів. Необхідно видати для іноземних журналістів хоча б посібник у форматі розмовника, у якому вони могли б знайти фрази, потрібні для щоденної роботи. Допомогти втілити це в життя можуть викладачі-ентузіасти і досвідчені педагоги.

У розмовнику краще подавати не граматичні конструкції, а стійкі звороти, якими журналіст міг би користуватися в письмовому та усному спілкуванні. Неможливо навчити іноземця говорити, розуміти й писати українською, якщо робити акцент лише на граматиці. У кожній мові є характерні фрази і звороти; так само вони є і в українській.

Це має бути збірка типових для повсякденного спілкування шаблонів, за допомогою яких іноземець зумів би познайомитися, поговорити по телефону, дізнатися адресу, домовитися про зустріч, прийти кудись або піти звідкись і т. д. Слід також додати прислів’я та приказки, типові кліше, наприклад: «нова хатка — нова гадка», «добрий початок — половина діла» тощо.

Облік іноземних журналістів

На мою думку, необхідно вести облік представників зарубіжних медіа, які збираються вивчати українську мову. Іноземні журналісти, які хочуть отримати посвідку на проживання в Україні, звертаються до Міністерства інформаційної політики України, надаючи такі особисті відомості, як електронну адресу, номер телефону, інформацію про місце проживання тощо. Тобто в міністерстві є список іноземних журналістів, які працюють в Україні. Додаткову інформацію про зарубіжних журналістів, які періодично, але активно провадять діяльність в Україні без посвідки, можна отримати в Національній спілці журналістів України, Незалежній медіа-профспілці України, Київському прес-клубі, «Детекторі медіа» тощо.

Перекласти цю колонку українською автору допомогла Олександра Акчуріна.

Фото: pustunchik.ua