Віднедавна я займаюся дослідницькою роботою в New York University за грантовою програмою Fulbright. Тут я зацікавився тим, що пишуть про Україну в англомовних наукових виданнях. І побачив чимало праць, написаних росіянами та вченими з інших країн, які перебувають під явним впливом російської ідеології. Читаючи ці тексти, науковці та студенти з усього світу запам’ятовують версії нашої сучасної історії, розказані недоброзичливцями. Наведу лише приклади, які стосуються російсько-української війни, знайдені через стандартний пошук New York University.

Чотири із сімнадцяти публікацій, які стосуються війни, містять твердження з російського стратегічного наративу про суб’єктність «керівництва» самопроголошених народних республік, дії українських силовиків як каральну операцію, можливу причетність української армії до катастрофи літака МН17, утиски російськомовних тощо. Дві з цих чотирьох публікацій написані росіянами, одна — російськими й американськими вченими у співавторстві, одна — американськими й українськими. Всі вони опубліковані в цитованих міжнародних виданнях.

Загалом російські дослідники були причетні до чотирьох публікацій. Три з них містили російський стратегічний наратив. Українські дослідники долучилися до написання трьох статей, одна з яких містила ворожий наратив. Решта десять створені авторами з інших країн, приблизно половина яких має слов’янські прізвища. Публікацій про російську агресію в Україні, написаних американцями без участі українців або росіян, у вибірці немає, хоча про Революцію гідності таких більшість.

Авторкою трьох публікацій є Йоанна Шостек із Лондонського університету. Всі інші науковці мають лише по одній статті з цієї теми.

Лише одна англомовна стаття з цих сімнадцяти була опублікована в українському науковому журналі, жодної — в російському. Решта — в міжнародних або європейських виданнях.

Книжка Media and the Ukraine Crisis: Hybrid Practices and Narratives of Conflict, присвячена комунікаціям в Україні, видана за редакцією професора Гельсінського університету Мерві Пантті. У ній зібрані роботи дослідників із різних країн. Найцікавішою для розуміння зацікавлень західних науковців є стаття шведських авторів про те, хто опікується контрпропагандою в Україні. Вони описують Український кризовий медіацентр, «СтопФейк» і телеканал Ukraine Today. Це осередки, не залежні від влади та не контрольовані нею. Дослідивши їхню роботу, автори констатували унікальне українське явище: «приватизацію» контрпропаганди та поширення українського стратегічного наративу. На противагу російській пропаганді, яка централізовано просувається державою.

В одному зі своїх досліджень Йоанна Шостек із Лондонського університету з’ясувала, як різні зв’язки з Росією впливають на підтримку мешканцями Одеської області тез російського стратегічного наративу та відкидання тез українського. З’ясувалося, що найвищу кореляцію з тим, чи підтримують люди український або російський наратив, має споживання російського медіаконтенту. Зв’язок із регулярним відвідуванням Росії, належністю до православної церкви Московського патріархату, спілкування з друзями й родичами в Росії набагато менше корелює з проросійськістю.

У другій статті дослідниця спонукала фокус-групи розповідати про своє ставлення до новин упродовж двох тижнів 2016 року. З’ясувалося, що умовно проукраїнська група уникає перегляду російських новин, хоча до українських ставиться дещо скептично. Тим часом більшість проросійських респондентів кажуть, що дивляться й російські, й українські новини й «роблять власні висновки». Ці висновки, як правило, базуються на вже наявних переконаннях, а отже вибір робиться на користь російського стратегічного наративу.

Більшість людей в усіх групах вважали ознакою того, що інформація гідна довіри, наявність її і в українських, і в російських медіа. Якщо ж повідомлення суперечливі, то більшість людей вважає, що істина посередині. Дослідниця наголошує, що таким чином ставиться під сумнів один із головних принципів медіаграмотності: перевірка інформації з кількох джерел.

Так само не цілком підтвердилося припущення, що російський стратегічний наратив є таким впливовим через довіру до російських медіа чи брак інформації. Адже виявилося, що проросійські користувачі мали доступ і до українських, і до російських медіа, але робили висновки на основі свого попереднього досвіду.

У третьому дослідженні Шостек провела інтерв’ю з українськими й білоруськими видавцями, які працюють під російськими брендами («Комсомольская правда», «Аргументы и факты»), і з’ясувала, що вони пояснюють поширення стратегічних наративів Кремля перш за все, бізнесовими, а не політичними причинами.

Бредлі Віґґінс із Віденського університету провів контент-аналіз візуальних мемів про війну, створених 2014 року українськими та російськими користувачами соціальних мереж. Він виявив, що росіяни в мемах часто згадували сечу та фекалії, зображали українських лідерів гомосексуалами, протиставляючи це маскулінності Володимира Путіна. Дослідник пояснює це особливостями російського ставлення до сексуальності та гендеру, а у висновках наголошує, що російські меми є «гілкою культу особи Путіна». Українські ж меми, за спостереженнями Віґґінса, є перш за все реакцією на дії Росії, а не агресією. Висміюється низький рівень інтелекту керівників Росії та неефективність її військових. Меми часто містять посилання на відомі культурні явища, поширені порівняння Путіна з Адольфом Гітлером. А українських військових ототожнюють із рештою співгромадян.

Візуальний матеріал аналізували також Микола Махортих та Марина Сидорова з Університету Амстердама. Вони порівняли, яку картинку конфлікту на Донбасі формували у своїх читачів проросійські та проукраїнські спільноти у «Вконтакті» 2014 року, використавши методики, перевірені для опису війни в Іраку 2003 року. На українських фото часто зображено привабливих бійців і військову техніку, зроблено акцент на патріотизмі, створено враження «хорошої війни». Проросійські ж зображали руїни, а також знедолене місцеве населення, ілюструючи гуманітарну кризу у східних областях України. Крім того, проросійські групи частіше публікували зображення старих людей, що також, на думку дослідників, мало викликати співчуття.

Улісес Меджіас із Університету Нью-Йорка та Микола Вокуєв із Сиктивкарського університету написали есей про дезінформацію в Україні та Росії за участі українських та російських медіа. Вони намагаються довести, що соціальні медіа не полегшують життя учасникам протестів, а навпаки, послаблюють їх, адже полегшують поширення фейків, запущених владою. На їхню думку, революції в кількох країнах відбулися за сприяння соцмереж лише тому, що влада не була до цього готова. Автори пояснюють читачам ситуацію в Україні за допомогою російського наративу: мовляв, оскільки нинішня влада була підтримана лише фейсбук-аудиторією, то 2014 року вона була чужою більшості населення, що не користувалася соцмережами.

Наталія Роман і Вейн Ванта з Університету Флориди, а також Юлія Буняк із українського онлайн-видання «Обозреватель» є авторами статті, яка наголошує на необ’єктивному висвітленні українськими медіа конфлікту на Донбасі. Методичні неоковирності починаються вже з самої вибірки, адже дослідники обрали один український телеканал («1+1»), один американський (NBC) і один російський («Первый канал») і на основі цієї вибірки роблять висновок про телебачення в цих трьох країнах. Доводиться це контент-аналізом, який демонструє, що «1+1» частіше цитує українських посадовців та військових, ніж NBC та «Первый». Також контент-аналіз показав, що українські медіа набагато рідше говорять про смерть цивільних (у статті не ставиться під сумнів достовірність даних, які часто публікують російські ЗМІ), але постійно говорять про загибель українських військових. Упередженість «1+1» доводиться також тим, що він використовує терміни «російська агресія», «бойовики» й «окупанти», яких не вживає російський телеканал і рідше вживає американський. Наголошено також, що «1+1» набагато рідше дає слово російським посадовцям, ніж «Первый канал» — українським. Висновок: висвітлення війни дуже залежить від політики уряду держави.

Робота Ольги Байші з російської Вищої школи економіки набагато потужніша методологічно: вона використовує малопоширений у дослідженнях медіа метод аналізу гегемонії дискурсу Ляклю і Муфф. За його допомогою вона намагається довести, що називати проросійських бойовиків на Донбасі терористами не можна, а натомість вони є етнонаціоналістичними групами. Авторка порівнює ситуацію з війною в Чечні, де Росія називала терористами повстанців, із курдами в Туреччині та палестинцями. Вона простежує еволюцію вживання терміну «терорист» щодо бойовиків на Донбасі й робить висновок, що цей термін — «риторична інтервенція».

Андрій Ріхтер із російського Університету імені Ломоносова порівнює українські рішення щодо заборони трансляції російських телеканалів із аналогічними рішеннями Литви, Латвії, Молдови та Великої Британії. Та доходить висновку, що вони продиктовані політичними, а не юридичними міркуваннями. Він не ставить під сумнів пропагандистську сутність російського телебачення, але переконує, що українське законодавство забороняє лише пропаганду війни й насильства. А якщо суд не довів, що така пропаганда була, а одностороннє висвітлення військового конфлікту українським законом не заборонене, то й підстав для заборони трансляції немає.

Тож поки українські дослідники медіа публікують свої дослідження у вітчизняних журналах, виходячи в англомовний простір лише в поодиноких випадках, росіяни вже розповідають свій варіант історії всім, хто читає англійською. І публікують це в серйозних наукових виданнях, таким чином поширюючи й легітимуючи кремлівський стратегічний наратив. Коли молоді дослідники вивчатимуть історію російсько-української війни, вони прочитають саме російську версію подій.

Фото: medium.com