Соціальні мережі, блоги, мікроблоги, вікі, мультимедійні платформи, форуми, онлайн-довідники та інші форми втілення генерованого користувачами контенту занепадають. І тут не йдеться про зменшення їхньої фізичної — перепрошую, віртуальної — кількості, а про катастрофічний спад рівня довіри користувачів до них. А якщо довіри не демонструє аудиторія, годі сподіватися на рекламодавців. Саме від них в останні роки соціально-медійні корпорації спромоглися отримати свої непересічні прибутки. Набуті статки подекуди істотно перевершували здобутки компаній, задіяних у реальному секторі економіки. Вони ж надихали сподівання молоді на необмежені перспективи кар’єрного зростання й заробітків на фундаменті, що його вималювали яскравими фарбами мільярдери без дипломів (чинні й дочасні).

Задля справедливості додамо, що для цього оптимізму були свої підстави: інтенсивність розвитку, успіх і задоволення інвесторів Facebook, Twitter, Instagram, YouTube, WhatsApp та інших явно затьмарювали сумний досвід «доткомів» 2000 року. Хитромудрість філософії веб 2.0, яка забезпечила майже безпрограшну — бо циклічно-колову — модель масового генерування та споживання контенту, видавалася нескінченною. Для її тривання в часі, здавалося, треба лише постійно злегка підігрівати інтерес до гри у видатних творців народних новин і таких самих мудрих споживачів усього створеного масиву інформації. Як не крути — ніби крута і невмируща модель виграшу для всіх: аудиторії, рекламодавців і тих, хто нарощував цукрові гори власних прибутків від високого градусу взаємодії поміж людьми.

Та коли в цю мікрохвильову піч артикульованих емоцій додали трохи металу, щось і чомусь пішло не так…

Першою фольгою з іскорками стали приховані експерименти над аудиторією, якими не гребували творці назавжди безкоштовної соціальної мережі. Далі система почала тріщати від «свинцевого посуду», на якому аудиторії подали передвиборчі страви у США, Британії та інших країнах світу. А потім хтось узагалі забув витягнути з печі ножі аналітиків із Оксфорда, якими ті вправно нарізали скибки електорату перед їх акуратним і далеко не харитативним переміщенням до ротів чергового кандидата у президенти, якоїсь партії чи просто пересічного популіста.

Отут уже не просто колишня аудиторія обурилася через те, що її використали, а цілі уряди держав вирішили увімкнути режим самозахисту від інструментів, котрі відійшли занадто далеко від романтичних чинників Арабської весни, Революції гідності чи окупації Волл-стріт.

Спільними рисами всіх чинників зниження рівня довіри до соціальних медій є брак прозорості та викрита брехня. Люди здебільшого не люблять, а часом і остерігаються того, чого не розуміють. А соціальні медії за роки настільки наростили арсенал власних методів поводження з аудиторією та клієнтами (погодьтеся — для них це не завжди тотожні поняття), що бодай для поверхового розуміння ситуації останні мали ставати спеціалістами в онлайн-маркетингу або бодай часом публікувати у своїх профілях якісь дописи, що свідчать про відстеження ними змін в алгоритмі системи чи бажанні видимо контролювати контент і взаємодію з іншими користувачами. Так само підупала довіра й до традиційних медій, які подекуди злилися в онлайні з медіями соціальними — минулорічний досвід опитувань на такому поважному для світового масштабу ринку як США саме про це свідчить, і не факт, що 2018 рік не перерве цієї сумної для медій тенденції.

Кульмінацією напруженості у взаєминах користувачів із соціальними медіями стало виринання на поверхню поняття фейкових новин, яке за своєю суттю не є чимось новим в історії людства — лише засоби їх поширення відчутно розвинулися за тисячі років. Саме брехня в мережі дозволила розпалити пристрасті поборників різних світоглядів, конфесій, расових упереджень, які одночасно забезпечили щедрий потік на колесо млину власників соціальних медій. Поки жорна мололи людей разом із їхніми словами, відео- та аудіофайлами непідробними емоціями та живими нервовими клітинами — квартальні та річні звіти тішили інвесторів та приносили незлі дивіденди.

Відсутність видимого зла в цьому підтверджувало щире відчуття користувачів, що їхня наполеглива суперечка, безсонні ночі перед екраном та відшліфоване онлайном ораторське мистецтво — це манна небесна, вільна та зрозуміла платформа, де можна підтвердити власну значущість, знайшовши однодумців, переконавши когось, хто вагався, чи навіть інформаційно вбивши опонента. Але яким гірким на цьому тлі виглядало розчарування від усвідомлення того факту, що на іншому кінці проксі-мережі весь цей час були не живі брати чи вороги, а боти і тролі — абстраговані від емоцій заробітчани, які просто використовували людську психологію проти її носіїв. І робили це на основі щоденних методичок, темників, написаних із глибоким знанням специфіки роботи такого рідного, зрозумілого, дружнього та доступного Facebook, Twitter, Instagram, YouTube чи WhatsApp.

Смерть емоційної довіри тут подекуди вже почала сусідити з реальними фізичними вбивствами, коли в Латинській Америці, Індії чи інших — теж ніби цивілізованих кутках планети люди почали вбивати під впливом фейкових новин. За таких умов не ввімкнутися один із фундаментальних елементів піраміди Маслоу просто не може — відчуття інформаційної безпеки починають прагнути всі: прості люди, бізнеси, цілі держави.

І поки соціальні мережі звітують про інвестиції у штучний інтелект та інші засоби стримування фейків, уряди трансформують своє законодавство до нових умов і посилюють відповідальність за пряму чи опосередковану дезінформацію. Тим часом прості обивателі мали б замислитися над правильним вибором джерел інформації для максимально вдалого для них вибору в майбутньому (світоглядних концепцій, речей, послуг, партій, президентів та іншого вимушеного обрамлення для людського існування).

Отож, питання: кому надалі довірятиме аудиторія? Газетам, журналам, ТБ, радіо на місцевому та національному чи світовому рівні, незалежним журналістам, блогерам, щирим друзям в онлайні чи безпосередньому спілкуванню з родиною та знайомими? Важкість вибору тут полягає в тому, що всі перелічені можливі джерела новин самі постали перед подібним вибором своїх джерел інформації, й не факт, що ваш правильний вибір означатиме таку ж безпомильність вашого обранця щодо його щоденних інформаторів.

Але перейматися не слід: на будь-яку потребу, за законами ринку, з’явиться своя пропозиція. І в цій новинній ніші вже, здається, метушаться всі. Уряди, бізнеси, старі й нові гравці на ринку новин. Тому кожному споживачеві рано чи пізно запропонують вибір — відповідно до його уявлень про потреби та кількості цифр перед комою на банківському рахунку.

Індивідуальні засоби захисту тут будуть доповнюватися корпоративними й державними подібно до того, як це десятиліттями вже відбувається з антивірусним ПЗ. Щоправда, віруси фейковості повідомлень так само паралельно еволюціонуватимуть із розмірами та ступенем непроникності щитів від них. Тут усе просто: жити хочуть усі — й нападники на нашу інформаційну свободу вибору, й найняті нами охоронці цієї свободи. Щоправда, їх іноді важко розрізнити поміж собою — настільки вони вже схожі. Так само подібні поміж собою і творці рейкових новин, і щирі у своїй етичній праведності журналісти: як народні, так і задіяні у великих новинно-корпораційних механізмах: стрингери, кореспонденти, редактори та інші.

Саме тому великі медійні корпорації, занепад яких пророкували ще 10–20 років тому — на світанку веб 2.0, мають бути вдячні фейковим новинам і самій епосі постправди, рамки якої постійно розширює людська уява та безсоромне бажання різного роду задоволення від переваги над опонентом чи банальної наживи. Майбутнє журналістики вже не виглядає настільки примарним та похмурим, якщо він працюватиме в медіа з реноме добре захищеного від дезінформації бізнесу, який не дезінформує своїх споживачів. Працюючи за найвищими етичними нормами журналістики, відстоюючи найсучасніші її стандарти та дотримуючись усіх важливих для аудиторії принципів. І не забудьте про маленьку деталь: за такий чесний та безпечний продукт просто доведеться заплатити. Трошки більше, аніж за продукт, на якому чомусь немає позначки «Без ІМО» (де ІМО — це інформаційно модифіковані організми), і відчутно більше за безкоштовне, але небезпечне аж до отруєння інформаційне сміття. Звісно, окремі журналісти з відповідним бекґраундом, не підіпсутим іміджем зможуть надалі працювати у своїх профілях на своїх блогах та об’єднуватися в нові, незалежні проекти. Але до них публіка далі матиме запитання на кшталт: звідки ви прийшли, хто вас вчив, як ви захищені від брехні, хто вас фінансує…

Адже за своєю суттю люди досі хочуть вірити в чесність та порядність інших, їм важливі живі очі, правдиві вуста та оригінальні думки, які гідні довіри. І штучний інтелект та машини з найкраще вимальованою людською мімікою та іншим фасадом людяності поки не викликають подібних почуттів. Свій до свого по своє, як то кажуть. Але кожна праця тут повинна справедливо оплачуватися.

Як вам така нова-стара модель інформаційного світу: багатим — усе, а бідним — лише право голосу на основі доступного для них інформаційного продукту? Уряди, звісно, подбають про своїх виборців, і буде своя соціальна інформаційна страховка для незабезпечених верств населення.

Усе чесно та прозоро — як і має бути на вільному ринку. Жодних ехо-камер, жодних звужень вибору і сплющеної комунікації чи спотворення реальності, як це було характерно для соціальних медій. Хай живе передплата сподівань на чесну інформацію! Довіра до людей нехай остаточно переможе всі підозри та сумніви щодо бездушних машин!

Хоча алгоритми вивчення своєї аудиторії та взаємодії з нею новинні корпорації можуть добряче запозичити у «подоланих» соціальних медій («Амазон», «Розетка» та інші велети дистанційної торгівлі подекуди роками на основі нашого цифрового сліду вивчили нас краще за нас самих), бо тоді всюдисущим рекламодавцям можна запропонувати точніше таргетування їхніх звернень до потенційних покупців товарів та послуг, а отже — більше заробити. Ось вам і виграшна ситуація для всіх. Хіба що досі грошовиті власники соціальних медій не почали вже викуповувати відомі новинні бренди із завчасним сподіванням мінімізувати ризики, зафіксувати збитки, диверсифікувати інвестиції й потім тихенько скористатися звичними трамплінами для великих грошей та влади.

Адже гроші й журналістська етика, виявляється, можуть бути доволі прийнятним поєднанням — в інтересах аудиторії й невмирущості журналістського ремесла.

Воістину, етична смерть і прибуткове воскресіння класичних медій на корисних костях медій соціальних!

Юрій Залізняк,

доцент кафедри нових медій ЛНУ ім. Івана Франка, 

стипендіат програми Fulbright 2018-2019

University of Illinois at Urbana-Champaign

Фото: Sostav.ua