Українська правда. Життя

Двадцяте лютого 2014 року.

Восьма ранку.

Прокидаюся на підлозі одномісного номера в готелі «Україна» – ночую в знайомого німецького фотокореспондента Александра Кернера.

Я приїхав на Майдан 19-го зранку – і вирішив переночувати тут, не повертатися додому.

Туди я потраплю тільки 23-го чи 24-го ввечері, але тоді я про це не здогадувався.

Йду в душ.

За десять дев’ята телефонує мій друг – Євген Малолєтка. Він внизу, на Майдані. Якийсь час говоримо, потім він каже: «Тут почалося. Усі пішли вгору», і зв’язок обривається.

За кілька хвилин уже стою біля дверей в своїй яскраво-зеленій куртці.

У Александра є бронежилет.

У мене є сноубордична каска – купив перед протистоянням на Грушевського.
Вибігаємо з «України». Починаємо знімати з оглядового майданчика над «Глобусом» якраз тоді, коли з-під Жовтневого відходить «Чорна рота».

Якщо щось і було зрозуміло, так це те, що силовики почали використовувати бойові набої – був зовсім інший звук пострілів.

Знімаємо біля скляного конуса.

Когось несуть вниз Інститутською – тепер знаю, що це був смертельно поранений Андрій Дигдалович.

Під кулями перебігаємо пішохідний міст. Стежками і сходами поранених несуть вниз на Майдан.

Заходимо в Жовтневий разом з першими майданівцями. Ще якийсь час знімаємо біля Жовтневого, і тоді повертаємось до готелю.

За ту годину чи трохи більше, що нас не було, лобі готелю перетворилося на польовий госпіталь – тут надавали допомогу пораненим.

Те, що сталося на Інститутській того ранку – безпрецедентна трагедія незалежної України.

По людям, в руках яких були дерев’яні палиці і тонкі металеві щити, стріляли з автоматів Калашникова.

Сталося це в центрі Києва.

Є десятки тисяч фотографій і тисячі гігабайт відео.

Звісно ж, російська пропаганда придумала багато міфів про цей ранок. Міф про спиляні дерева – один з них.
Цей день переслідував мене. Те, що я тоді не пішов вище Жовтневого; те, що був там тільки годину з чимось – не давало мені спокою.

Влітку 2016-го ми з друзями Сергієм Полежакою і Кирилом Жилінським почали знімати 360° відео, заснували студію New Cave Media.

Весною 2017-го ми навчилися робити фотограмметричне сканування, яке дозволяє за допомогою фотографій робити з реальних об’єктів документальні тривимирні моделі.

Приблизно в той час в якійсь маршрутці на Шулявку народилася ідея проекту Aftermath VR: Euromaidan – розповіді про розстріл на Інститутській у VR, заснованій на фотограмметрії сучасної Інститутської, якою глядач крокуватиме, і дізнаватиметься історію через архівні фото/відео та інтерв’ю з очевидцями.
Тоді ж ми подалися на грант Journalism 360 Challenge – можливість для журналістів, що хочуть використовувати сучасні технології для розповіді важливих історій.

Наша маленька київська студія отримала грант разом з грандами світового медіабізнесу та провідними світовими університетами – The Washington Post, USA TODAY, NPR, MIT.

Про цей грант написав блог Google, сайт Nieman Lab і чотири українських видання.

Ми почали зйомки в серпні 2017 року. Фінансування дещо затримувалося, і перші тривимірні моделі «зшивали» на звичайних ноутбуках.

Весь наш проект – він не «завдяки», а «всупереч». Верх Інститутської зараз – суцільний паркувальний майданчик і траса, тому сканували ми рано-вранці у вихідні дні (для сканування підходить тільки хмарна погода). Інколи починали в п’ятій чи шостій ранку.

Близько восьмої або дев’ятої писали інтерв’ю з героями – дехто спеціально приїздив до Києва, аби ми записали їх на Інститутській – в тих місцях, де вони були 20 лютого 2014 року.

З серпня 2017 року я був на Інститутській десятки разів.

З несерйозних досягнень – люди, що продають стрічки, перестали до мене підходити, – тепер вони тільки вітаються.

З цікавих фактів – співробітники СБУ, що чергують на Інститутській, зазвичай починають діалог з підозрілими фотографами із запитань про мистецтво і не відрізняють 360° камеру від теодоліта.

З фотограмметрією виявилося набагато більше проблем, ніж ми думали на початку. Вона потребує десятків годин роботи фахівців, яких ми доволі довго шукали. Утім, ми намагалися якомога менше йти на компроміси.

Суцільна ж модель Інститутської станом на зараз складається з десятків тисяч зображень.

Наприклад, бруківка в нашому проекті повністю документальна – вона складається з восьми з половиною тисяч фотографій. Ми крокували бруківкою метр за метром, роблячи фотографії. 

Цей масштабний і надважливий проект ми, команда з десяти-чотирнадцяти людей, робимо не тому, що нам за це платять добрі гроші.

Останні три місяці навіть навпаки – ми вкладаємо в нього власні кошти.

Ми хочемо розповісти важливу історію – про трагічну загибель людей.

Ми ніколи не планували заробляти на цьому проекті. Наша філософія з самого початку Aftermath VR: Euromaidan полягає в тому, що глядачі не мусять платити за його перегляд – і зараз бета-версію проекту можна подивитися в «Планеті Кіно» безкоштовно.

Це такий проект, як і багато чого в Україні – на ентузіазмі маленької команди українців, яким не все одно.

І ми подумали, що найкращим методом для збору коштів буде Kickstarter, де нас можуть підтримати не політичні партії або компанії, а ви – живі люди.

Ваша підтримка допоможе нам закінчити проект і презентувати його до п’ятої річниці Революції Гідності в Києві та інших містах.

До кінця року – опублікувати на Steam, звідки його можна буде завантажити безкоштовно.

Підтримайте нас, це наша з вами спільна історія.