У багатьох маршрутках Ніжина та Прилук на стінці водійської кабіни, оберненій до пасажирів, можна побачити великий ілюстрований календар на 2018 рік. На ньому — фотографія Олега Ляшка в товаристві двох величезних собацюр і підпис: «Загризу за Україну!».

Патріотично, хай і надміру радикально, цілком у стилі Ляшка? Стриваймо. Бо в повітрі зависають запитання: кого загризе, за що загризе, в якому разі загризе? Який-небудь Путін теж цілком міг би сказати: «Загризу за Україну» — «націоналістів», «бандерівців», узагалі всіх українців, а ще й «клятий Захід» на додаток. «Загризу», бо «мыадиннарод». Що, власне, Путін і намагається робити протягом останніх років — загризати.

Патріотичненька така форма, навіть ура-патріотичненька, за якою може ховатися будь-який зміст — узагалі будь-який. Невідомо який.

Нові білборди Олександра Вілкула переконують: «Нас — більшість!» «Нас» — це кого? «Більшість» — це з-поміж кого? Повна невизначеність — до такої міри, що на неправді не зловиш: не можна ж заперечувати повну змістовну абстракцію!

Й от Юлія Тимошенко заявила, що після виборів, або, за її словами, «після перезавантаження влади в Україні», слід повернутися до Будапештського меморандуму: «Я думаю, що після перезавантаження влади в Україні у нас будуть всі можливості, не руйнуючи досягнень на базі Мінських угод, відкрити нове вікно можливостей та обговорити нові стратегії, і одна з них — виконання гарантій, наданих Україні, і повернення до Будапештського меморандуму».

Цікаве, до речі, уточнення: «після перезавантаження влади в Україні» — а то ж усі могли б гадати, що Тимошенко роздає імперативи якійсь іншій країні, правда ж? Що взагалі-то вона (або спічрайтери, перу яких належить ця теза) мислить категоріями й контекстами не України, а якоїсь іншої географічної й політичної реальності, тому й знадобилося таке уточнення?

А ще показово, що президентські вибори — банальну, взагалі-то, процедуру для всіх демократичних країн — Тимошенко неодмінно подає як «перезавантаження», що теж є дуже суголосним до тез пропаганди однієї сумнозвісної сусідньої країни, яку не влаштовує сам політичний дискурс України, а не лише персоналії.

Та погляньмо на всю тезу в цілому. Красивенько так звучить, миролюбненько — і як же розумно! Додайте до цього «нове вікно можливостей» та «виконання гарантій» — і ви отримаєте типову фразеологію політика-реформатора з креативним і нестандартним мисленням. А якщо вдуматися? Як щодо змісту?

Передусім слово «меморандум» буквально перекладається українською мовою як «пам'ятна записка». Це — тип міжнародно-правового документу, чия юридична сила є незрівнянно меншою, ніж в офіційного міждержавного договору. Джентльменська угода — от що таке, фактично, меморандум, і не більше.

Будапештський меморандум гарантував безпеку й територіальну цілісність України в обмін на її відмову від ядерної зброї. Україна порушила Будапештський меморандум? Почала купувати або виготовляти ядерну зброю? Озброює свої Збройні сили ядерними боєголовками? Ні, й близько ні — Україна не порушила ані коми з тексту Будапештського меморандуму. То як тоді вона може до нього «повернутися», якщо нічого не порушувала?

Далі. За Будапештським меморандумом, безпеку й територіальну цілісність України гарантували Сполучені Штати Америки, Велика Британія та Росія. Україна, як ми з'ясували, меморандуму не порушувала. То хто ж порушив? Якась третя країна? Сторонній зловмисник? Ні, порушила його Росія — один із підписантів, один із гарантів. При цьому, зважаючи на наявність в РФ ядерної зброї та права вето в Раді Безпеки ООН, прямо вплинути на неї інші сторони меморандуму не можуть, не мають засобів.

То як за таких умов Україна може «повернутися» до Будапештського меморандуму? Для того існує один-єдиний спосіб — піти до Росії з поклоном, попросити вибачення за факт свого існування на мапі світу й прийняти всі умови Росії. Принаймні, Юлія Тимошенко не запропонувала якогось іншого, нестандартного й неочікуваного способу «повернутися до Будапештського меморандуму».

Тож перед нами є два варіанти: або ця красива й «креативна» фраза Тимошенко означала її тверду проросійську позицію, або ж не означала взагалі нічого й пролунала просто заради пустого піару.

І, здається, ми вже бачимо провідну тенденцію прийдешньої виборчої кампанії: набридла всім політична реклама не лише не зникне, а сягне межі повного абсурду. Ми обиратимемо з-поміж пустопорожніх симулякрів, які не матимуть ніякого реального сенсу — взагалі ніякого. Красиві за набором слів гасла, геть позбавлені взагалі будь-якого навіть формального сенсу — оце, здається, й буде комунікаційний супертренд цієї виборчої кампанії.

Кандидати у Президенти щосили маніпулюватимуть сенсами, коли те, що вони кажуть, зовсім не означатиме того, що стоїть за сказаним, що за ним криється.

Єдиним запобіжником, єдиним порятунком, єдиною протиотрутою проти цього мають стати ЗМІ. Ця кампанія може стати їхнім і саме їхнім зоряним часом. Але чи зіграють вони цю роль, чи виконають своє призначення? А чи «дотримуватимуться балансу»: симулякр від Порошенка плюс симулякр від Тимошенко плюс симулякр від Рабиновича — й нате вам баланс, їжте досхочу?

Так, у ЗМІ поступово набирає потужності фактчекінг. Але річ у тім, що він є наскільки необхідним, настільки ж і недостатнім: фактчекери безсилі, коли політики жонглюють пустопорожніми псевдосенсами. Потрібен саме аналіз сенсів, і аналіз ретельний, на самісінькій межі розжовування — на предмет прихованих сенсів або повної їхньої відсутності. Але станом на сьогодні такого аналізу майже немає.