Нещодавно мав діалог із лікарем — палким патріотом, учасником АТО. Він: «Війну припинити дуже просто — треба змінити владу». Я: «То хіба ж це Порошенко розпочав війну?» Лікар: «Порошенко за домовленістю з Путіним». Помовчав і додав: «Ну, поплічники Порошенка».

Спитав у нього: «Гаразд, змінимо владу — то Крим і Донбас повернуться автоматично?» Лікар: «Відвойовувати будемо. А то Порошенко мінські угоди укладає, а там наші хлопці гинуть. А Порошенко з Путіним роблять бізнес на їхніх життях. Не угоди укладати треба — йти й воювати». Знову помовчав і повів далі: «Росія ж — слабка! В неї ж армія велика, але вона небоєздатна! Велетень на глиняних ногах — тицьни, й розвалиться! Вона ж ані на що не спроможна!» Я знову запитав: «Але ж у Росії є ядерна зброя! Й вона цілком може скинути бомбу на Київ!» Відповідь вразила: «Ну то й що? Що це Росії дасть?»

Свої переконання цей лікар черпав, зокрема, зі ЗМІ. Бо всі ці думки трапляються в них нерідко — так само, як і переконання, що «от візьмемо й відвоюємо». Так само, як нерозуміння факту: засоби, століттями перевірені у традиційних війнах, далеко не завжди можуть спрацювати у війні гібридній. Четвертий рік іде війна, а чимало основоположних речей її так і залишаються для українців неочевидними, й однією з причин такого стану є те, що ЗМІ не виконують належним чином своїх функцій — давати суспільству не лише знання фактів, а й розуміння того, що відбувається.

Гібридну війну не прописано в міжнародному праві, міжнародне право не знає такого поняття. Воно знає єдине поняття: війна. Просто війна, традиційна війна. Й от уже чотири роки політики всього цивілізованого світу тільки те й роблять, що намагаються підтягнути реалії гібридної війни до юридичних категорій і термінології війни звичайної — бо інакше взагалі немає ради, інакше взагалі з агресором нічого не зробиш, інакше довелося б визнати ту віртуальну картинку війни, яку малює російська пропаганда.

Й це мають усвідомлювати автори й редактори ЗМІ, коли поширюють матеріали, що буцімто «Європа нас зрадила», «Америка нас зрадила», «всі нас зрадили», «світ не хоче покласти край агресії» тощо. Це саме мають усвідомлювати політики у своїх публічних виступах.

Росія володіє ядерною зброєю. Вона володіє правом вето в Раді Безпеки ООН. Що поробиш: коли створювали ООН, була оптимістична надія, що союзники в перемозі над Гітлером так назавжди й залишаться союзниками й охоронцями миру на планеті. Не так сталося. Але цей факт мають усвідомлювати ЗМІ, коли таврують США й Велику Британію за невиконання умов Будапештського меморандуму. Просто ставити самим собі запитання: а що США й Велика Британія могли й можуть реально зробити? Що вони мусили би зробити?

ЗМІ мають давати собі звіт: увесь цивілізований світ сьогодні не знає, що йому робити з Росією. Ну, от просто не знає. Вжити до неї всі можливі санкції аж до припинення з нею будь-яких контактів? То Путін зрозуміє: всі свої козирі Захід уже використав, втрачати йому, Путінові, більше немає чого — тож і руки йому розв’язано. Захід просто змушений тримати щось запасне, якісь можливі заходи, до яких він може вдатися в разі ескалації російської агресії. Тож кричати про всесвітню зраду — це просто не розуміти ситуації.

Й оцінюючи дії української сторони, перш ніж таврувати пасивність і нерішучість, перш ніж вишукувати «зраду», медіа мають пам’ятати: Росія тільки й чекає на те, щоб Україна дала привід тицьнути в неї пальцем, мовляв, дивіться всі, це ж Україна нападає, це ж вона є агресором! І зовсім не факт, що в такому разі у світової спільноти знайдуться переконливі заперечення — принаймні одразу ж. Навіювання деякими ЗМІ шапкозакидальницьких настроїв — мовляв, російська армія слабка, вперед, заберемо в Росії Крим та Донбас — саме з тієї серії.

Нерідко можна почути і прочитати, як наводять приклад Фінляндії 1940 року — мовляв, маленька країна, але впевнена у своїй правоті, перемогла радянського монстра. Забувають згадати при цьому один-єдиний факт: Фінляндія в підсумку втратила чималі, як для її розмірів, території — причому землі з найбільшою у країні щільністю населення. Виборг, Сортавала, Суоярві, Піткяранта, Печенга та інші міста й селища — все це до 1940 року належало Фінляндії, а стало належати СРСР. Формальний привід для розв’язування війни — мовляв, фінський кордон розташований занадто близько до Ленінграда — СРСР цілком задовольнив. Іронія долі: заключний акт саміту, на якому було засновано ОБСЄ і який узаконив, зокрема, й територіальні надбання СРСР у тій війні, було підписано 1975 року не де-небудь, а в Гельсінкі.

Чи згодна Україна сплатити таку ціну?

Мінські угоди. Так, вони виконали завдання, для якого їх і підписували, — припинити масований наступ російських (де-юре й де-факто) формувань. Вони давно вже вичерпали весь закладений до них ресурс. Так, вони більше не здатні сприяти подальшому прогресу. Але закликати відмовитися від них або знехтувати ними? На сьогодні вони є єдиним документом, який ставить Росію бодай у якісь рамки. І саме їхнє невиконання Росією є однією з підстав збереження санкцій проти неї.

І замість тиражувати заклики політиків і публіцистів відмовитися від мінських угод, замість лаяти ці угоди, ЗМІ давно вже мали би розгорнути широку дискусію: як удосконалити ті угоди, як домогтися від Росії їх виконання — або ж як і чим їх замінити, бо миротворці є справою далеко не завтрашнього дня. І — так, дискусію про те, чи докладає влада достатніх зусиль для всього того. Тільки не умоглядну дискусію, а з фактами. А де ж вона, та дискусія?

Це були об’єктивні речі. Та далеко не раз траплялося у ЗМІ: мовляв, самі ці угоди — неофіційні, тож навіщо їх виконувати; траплялися різноманітні підозри в їхньому подвійному дні й просто подив із приводу участі в переговорному процесі Кучми та особливо Меведчука.

Так, в Україні будь-які підозри, на превеликий жаль, є логічними: де політика залишається закритою — там завжди підозри. Хай навіть в усьому, що стосується війни, вона не може не бути закритою, але її закритість загалом не дає впевненості, що будь-який крок влади не має подвійної мети.

Але погляньмо на ситуацію неупереджено. За тих умов, за яких укладали мінські угоди, вони не могли бути офіційними з кількох причин. Перша: вести офіційні переговори з керівництвом «ДНР» та «ЛНР», а тим паче укладати з ним офіційні угоди, влада не могла, бо це означало би визнати ці утворення бодай ad hос, причому визнати як самостійні суб’єкти, й дати Росії привід твердити, буцімто Україна визнала війну громадянською, внутрішньою. Друга: ці псевдореспубліки не є самостійними в ухваленні рішень. Третя: юридично довести те, що справжнім агресором є Росія, причому лише Росія, а не всілякі «ЛДНР», тим паче на момент підписання мінських угод, було б зовсім не легко. І четверта: якби переговори були офіційними, вони, не виключено, тривали би й донині без жодного результату. Росія наполягала би, що війна є громадянською, Україна заперечувала б — от на тому, цілком імовірно, все й застигло б, а тим часом російський масований наступ тривав би й тривав.

От звідси, цілком може бути, й Кучма. Адже Президент України довічно залишається Президентом, і таким чином угоди набували «неофіційної офіційності»: з одного боку, не представник чинної влади, а з іншого — все ж таки, Президент. Але чи сіли би представники псевдореспублік (та й, можливо, росіяни) за стіл переговорів із Кравчуком? А з Ющенком? Звісно ж, ні. То що ж, краще було би покликати Януковича, якого, до того ж, позбавили звання Президента?

Що ж до участі Медведчука, теж можна припустити: радше за все, спрацювала його близькість до Путіна, його можливість чинити на того вплив. А коли йдеться про звільнення полонених, реально врятовані люди дорожчі за тверду, але безрезультатну державницьку позицію. Тут хоч чорта лисого на допомогу можна було покликати. І тут медійні аналітики передусім мали б аналізувати (звісно ж, в імовірнісному ключі) дві речі: чи можна визнати дії Медведчука ефективними — а чи Путін однаково відпускає полонених лише тоді, коли сам захоче виглядати «добрим царем», і яку ймовірну винагороду, які ймовірні преференції міг отримати Медведчук як «подяку» за свої зусилля.

Попереду — вибори. За всіма соціологічними даними, тема російської агресії, тема війни лишається найболючішою для українців. І, поза всяким сумнівом, кандидати використовуватимуть тему війни на повну потужність, звинувачуючи владу в усіх можливих і неможливих «зрадах» та обіцяючи припинити війну вже завтра. Завдання ЗМІ за таких умов — докласти всіх зусиль, щоб українці не сприймали легковірно будь-які звинувачення та красиві обіцянки, а чітко усвідомлювали реальний стан речей. Усвідомлювали, в якій системі координат усе відбувається. Саме ЗМІ мають захистити українців від логічних та фактологічних маніпуляцій, від недобросовісної, а то й брехливої самореклами політиків. Власне, хіба ж не це є завданням ЗМІ?

Фото: mike, Flickr.com