Знаєте, що ставало одним із найсильніших вражень для всіх, хто приїздив до «материкової» України з окупованих територій? Повна відсутність зовнішньої реклами Петра Порошенка — портретів, цитат, білбордів, лайтбоксів. У них же самих було як? На вулицях і в громадських місцях кримських міст людям не давали ані на мить забути про існування «великого» Путіна, бо його портрети були скрізь. У Донецьку на кожному кроці були білборди з портретами Захарченка, в Луганську — з цитатами Плотницького, поки він очолював «молоду, але горду» псевдореспубліку.

Тамтешні жителі під впливом місцевої (вона ж російська) пропаганди були впевнені: в нас усе так само — тільки дзеркально. І наочно переконувалися: ні, абсолютно ні! Із цими враженнями за їхньою силою могла зрівнятися хіба що відсутність публічних зображень свастики, які ці люди очікували побачити скрізь в Україні. Всі навіяні російською пропагандою фейки миттєво розсипалися вщент — бо й справді: що ж то за хунта, яка не нагадує про себе підневільним підданцям звідусіль?

А ще це, як ніщо інше, переконувало: Україна й справді вирвалася з тенет совкових і постсовкових політично-агітаційних традицій. Це було найсильнішою пропагандою. Самі ж українці просто перестали це помічати, настільки природною була відсутність Порошенка на зовнішній рекламі.

Й от із цим покінчено. Де-не-де на київських вулицях та приміських автотрасах усе ще височіють білборди «З Днем Конституції України. Солідарність. Блок Петра Порошенка». Тим часом з’явилися, й у вельми великій кількості, нові — із зображенням пам’ятника князеві Володимиру й текстом: «Ми — Україна! Армія боронить нашу землю, мова боронить наше серце, віра боронить нашу душу. Петро Порошенко». Це, до речі — цитата з телевиступу Президента з нагоди подання до Константинопольського патріархату прохання про надання автокефалії православній церкві в Україні.

Ці білборди викликають кілька дивних вражень. По-перше, незрозуміло, до чого вони, до якої дати або події. Так, можна здогадатися, що до 1030-річчя хрещення Русі, але думка про це з’являється не одразу. Натомість на білбордах сусідують зображення князя Володимира й текст за підписом Порошенка. За канонами жанру, зазвичай на білбордах буває зображення того, чий текст наведено поруч. Тож виглядає так, ніби Президент приміряє лаври святого Володимира? Як тут не згадати, що Путін уже кілька років саме це й робить?

По-друге, Україна є світською державою, в якій церкву відокремлено від держави, а державної релігії не існує й існувати не може; віра не є й не може бути чинником, що об’єднує українську націю. Тож Президент має бути винятково обережним і делікатним, коли справа стосується релігійної тематики. Тут межу делікатності вочевидь перейдено. І якщо слова про віру коректно пролунали в контексті президентського звернення до патріарха Константинопольського, то на білбордах вони виглядають зовсім інакше. Тим паче під заголовком «Ми — Україна!» й із зображенням князя Володимира — тож як тепер бути кримським татарам, які не є християнами? Чи вони тепер — не Україна? А як бути взагалі українським громадянам інших конфесій та атеїстам? Зрештою, й переяславська помилка сталася колись саме під гаслом єднання одновірців.

По-третє, томос про автокефалію ще не надано, й пишатися цим, навіть натяками на це, передчасно. Тим паче що особисто Порошенко вже неодноразово наступав на граблі передчасних обіцянок, уже неодноразово казав «гоп», коли стрибати мали інші, й вони ще не стрибнули, й це щоразу приносило Президентові відчутні іміджеві втрати.

А ще обережненько так, навіть сором’язливо, у відносно невеликій кількості з’явилися інші білборди. Один зображує контур України, а на ньому — Порошенко у вишиванці серед вдячних громадян і текст: «Зробили разом! Відродження мови: більше української на радіо, телебаченні, в кіно». На іншому — такий же контур України, на ньому — Порошенко вже в камуфляжі перед строєм військовиків і текст: «Зробили разом! Створили нову армію».

Здається, вперше після президентських виборів з’явилися засоби наочної агітації із зображенням Порошенка. І не простим зображенням. На обох білбордах Президент — нібито серед людей, нібито один із-поміж них. Але ні: він — трохи крупнішим планом, ледь-ледь — рівно настільки, щоби це одразу впадало в око. І нібито серед людей, але… Військовики стоять строєм, він — осторонь, керує. На «мовному» білборді люди тягнуть до нього руки, а він тягне до людей.

Обидва білборди виконано у відомому й давно набридлому стилі «батько нації», «вождь знисходить до народу». Петро Порошенко був першим із-поміж Президентів України, хто дотепер ніколи не позиціонував себе як «батько нації». Хто ніколи не підкреслював своєї вищості. Тепер із цим, схоже, покінчено. Бо якщо Президент — «батько», то громадяни тоді хто? Діти нерозумні? Про громадянське суспільство в такому разі варто якнайскоріше забути, адже всі ці чотири білборди, хоча й по-різному, вочевидь відсилають нас усіх до дискурсу «мудра партія — дурний народ». Місця для поняття «суспільство», а тим паче «громадянське суспільство», в цьому дискурсі немає.

Отут і виникає кілька нових запитань.

Перше. Якби те саме Порошенко казав не з білбордів, а з екранів телевізорів, та ще й у форматі прес-конференцій, брифінгів, зустрічей із громадськістю — усі ті самі слова справляли б зовсім інший ефект. Сприймалися б зовсім по-різному. Це — як різниця між власноруч поставленим автографом і типографським факсиміле. Як між живим співом і виконанням під фанеру.

Але Президент обрав білбордове спілкування із суспільством. Хоча йому вже не раз дорікали, що він дуже рідко спілкується з громадянами, представниками громадянського суспільства, експертного середовища у форматі діалогу, а не монологу.

Друге. Так, на вулицях і шляхах з’являється дедалі більше явно передвиборчих білбордів — від Сергія Тарути, Аграрної партії, Іллі Киви та ще екзотичніших політперсонажів. Маргінальних. Але те, що для маргінальних сил є відчайдушною спробою привчити громадян до свого існування в українському політикумі, для Президента є явним фальстартом. Чимось явно передчасним, що ставить його в одну компанію з тими ж таки Кивою й Тарутою.

Третє. Про мову та армію, про зусилля Порошенка в цих сферах давно й добре відомо. Але чи не малувато як для Президента за чотири роки? Адже головне звинувачення на адресу нинішньої влади полягає навіть не в реальній чи дещо перебільшеній проблемі корупції, це — лише наслідок. Воно полягає в антисоціальному характері політики, у перекладанні тягаря на плечі громадян. Під час програми «Плюс-мінус» на Першому каналі Українського радіо 15 липня це пролунало саме так: влада змушує українців оплачувати безлад і безгосподарність; замість наводити лад, компенсує ті безлад і безгосподарність за рахунок підвищення цін і тарифів. Стосувалося це й підвищення тарифів на проїзд у київському міському транспорті, й «ринкових» цін на енергоносії за відсутності ринку й домінування монополій та олігополій.

Хоч би якими успіхами у військовій та мовній сферах усього цього не перекриєш. Хоч скільки повторюй «армія, мова», а присмаку антисоціальності політики й відсутності глибинного реформування старої кланової системи керівництва державою цим не заглушиш. Та й білбордами тут не допоможеш — потрібна відверта розмова Президента з громадськістю, в особі тих-таки ЗМІ. Саме розмова, а не монологочитання. Потрібна комунікаційна відкритість. А саме її так і не з’явилося.

Зробивши перший крок подалі від пострадянських традицій, відмовившись свого часу від білбордової показухи, Порошенко так і не зробив другого кроку — до запровадження надійних механізмів комунікації влади з суспільством. І сьогодні намагається заповнити цю порожнечу у старий, пострадянський спосіб. То варто розчарувати Президента: ту саму Юлію Тимошенко в таких іграх не переграєш, бо вона в них — ас.

Повертаючи нас до типово пострадянських традицій комунікування влади з суспільством, білборди Порошенка стають не просто ширмою, за якою влада ховається від суспільства — вони стають стіною між владою та суспільством. Вони просто переконують: усе це «подалі від совка» було всього лише грою.

Замість післямови. Поки текст готували до публікування, білборди з князем Володимиром почали множитися, мов під час епідемії. Біля однієї київської станції метро, не сходячи з місця, а лише дивлячись у різні боки, на близькій відстані нарахував п'ять таких. Це вже — очевидний перебір. І коли хтось в Адміністрації Президента хотів навмисне дискредитувати Порошенка, кращого способу було не вигадати. І, до речі, а чиїм коштом встановлено все це свято наочної агітації?

Фото: Олексій Темченко, Мар'яна Закусило