У виданні «Новое время» вийшла колонка Вахтанга Кіпіані «Путін повинен забрати своїх». Присвячено її проблемі, яка рано чи пізно постане перед Україною: коли окуповані території буде визволено, як держава має поводитися з тими їх жителями, які сприйняли окупацію, отримали паспорти Росії у Криму та «паспорти» псевдонародних псевдореспублік на Донбасі, а тим паче працювали в офіційних окупаційних установах?

Одразу зроблю два застереження. Перше: я дуже поважаю Вахтанга Кіпіані, хоча й не завжди погоджуюся з його думками — втім, вважаю таке ставлення за цілком нормальне. І друге: я не знаю відповіді на поставлене паном Кіпіані запитання. І, підозрюю, дуже багато хто її не знає: це одне з тих капосних питань, які поставила перед Україною гібридна війна й на які немає простої відповіді. Мабуть, найскладніше й найважливіше з-поміж них. У демократичній країні з демократичними медіа саме ЗМІ давно вже мали би поставити це запитання й шукати, шукати на нього відповідь — наполегливо, запрошуючи експертів і надаючи трибуну небайдужим громадянам. Якщо, звісно ж, ЗМІ — це рупор суспільства, а не глашатаї політиків та олігархів.

Поки що ж ми маємо прикрий наслідок нерозуміння характеру гібридної й саме гібридної війни: в матеріалах наших ЗМІ майже повністю проігноровано дуже значний чинник — чинник населення окупованих територій. Зокрема й цей аспект — як поставитися до цих людей після повернення окупованих територій. Тож Вахтангові Кіпіані варто подякувати бодай за те, що порушив цю тему — один із небагатьох.

«Потрібно знайти політичну відвагу й визнати, що певна частина вчорашніх громадян України, які прийняли паспорти Росії в Криму, а також “паспорти” двох невизнаних терористичних “республік”, зробили це не з-під палиці, а з почуття приналежності до “великого російського народу”. Вони хотіли жити у РФ», — пише Кіпіані. Й це — правда.

«Як тільки російські війська підуть, ці люди заховають свої орлоголові паспорти, однак не перестануть бути росіянами де-факто й росіянами де-юре, — констатує автор. — До того ж отримають цілком законні права українських громадян. Насамперед — право голосу. Кого вони пошлють до Києва представляти свої вічно ущемлені інтереси, можна тільки уявити». І це — теж правда.

Тож Кіпіані бачить єдиний вихід: Україна має офіційно заявити, що після повернення окупованих територій місця в Україні їм не має знайтися. «Про кого йдеться? Про всіх, хто вступив у збройні сили РФ і двох її сателітних недореспублік. Усіх. Від солдата, вчорашнього шахтаря, продавця на ринку до генералів. Ці кілька десятків тисяч чоловіків і жінок добровільно зрадили свою країну. І немає їм прощення. Аналогічно — ті, хто працював у структурах ФСБ у Криму, і “КДБ” на території Луганщини і Донеччини. Податківці, прикордонники, поліцейські — всі мають залишити Україну», — вважає Кіпіані.

І з цим дуже хотілося би погодитися, надто ж стосовно силовиків. Якби не єдине: Вахтанг Кіпіані не врахував, що йдеться про гібридну війну, а не про звичайну. Й, окрім двох названих ним мотивацій — з-під палиці та з любові до Росії, — існує ще й третя: з остраху, з навіяного російською пропагандою остраху перед Україною. Кажучи простіше, з обдуреності.

Так, дуже значна частина населення окупованих територій зовсім не чекає на звільнення від окупації, а, навпаки, боїться його, боїться «бандерівців», страшних і лютих. Дуже значна його частина допомагала й допомагає окупантам. І чимало хто — зовсім не тому, що так ненавидить і хоче знищити Україну, а тому, що російська пропаганда переконала цих людей: добро й справедливість — буцімто на російському боці. Засліпила їх. Якщо людині повсякчас утовкмачувати, що Земля є пласкою, вона не лише повірить, а й буде вважати це за об’єктивне знання. За правду, за істину, за об’єктивний факт. А всіх, хто казатиме, що земля є круглою, вважатиме чи то за брехунів, чи то за невігласів, чи то за дурників: мовляв, он як вам мізки промили!

Наші ЗМІ називають їх російськими найманцями. Але в тому ж і вся капосність ситуації, що вони — не найманці: російська пропаганда так задурила їхні голови, так нафарширувала їх неправдою, що ці люди абсолютно щиро вважають: вони воюють за добро, вони захищають себе від «українських агресорів»!

Російська пропаганда навіяла цим людям відчуття загрози з боку України — до такої міри, щоби переважно їхніми руками втілювати свої людожерські наміри. Поділяй і володарюй — от саме так.

Але ж чимало українців за старання ЗМІ переконані: йдеться-таки про звичайних найманців!

І цих людей неможливо визволити силою зброї. Їх неможливо покарати — бо лік доведеться вести на сотні тисяч. Після визволення їх неможливо буде ущемити в їхніх правах, принаймні всіх їх — бо це стало би для них тільки доказом постулатів російської пропаганди про те, що «укрофашисти утискають російськомовних». Українське законодавство прописує амністію для всіх, хто не вбивав, — але чи готове буде українське суспільство сприйняти масове застосування цієї амністії після повернення окупованих територій? Чи готове буде змиритися з ним? Чи готують його ЗМІ до цього?

Чи взагалі українські ЗМІ готують українське суспільство до визволення окупованих територій? Адже гібридний характер нинішньої війни ставить чимало питань, на які не існує простих відповідей, і шукати ці відповіді варто заздалегідь, не поспіхом.