Глава відділення «Репортерів без кордонів» у Східній Європі та Центральній Азії Йохан Бір висловив стурбованість арештом керівника інформагенції «РІА Новості Україна» Кирила Вишинського й заявив: «Необхідно поважати українське та міжнародне право в ході боротьби з пропагандою», не оприлюднивши жодних фактів, які свідчили би про порушення права в даному разі.

Представник ОБСЄ з питань свободи ЗМІ Арлен Дезір заявив із цього приводу: «Я знову закликаю владу утримуватися від накладання необґрунтованих обмежень на роботу іноземних журналістів, що впливає на вільний потік інформації та свободу ЗМІ. Я нагадую, що, згідно з Гельсінським заключним актом, держави — учасниці ОБСЄ взяли на себе зобов'язання полегшити умови, за яких журналісти однієї держави-учасниці здійснюють свої професійні обов’язки в іншій державі-учасниці».

Інсценування вбивства Аркадія Бабченка також викликало зливу гнівних заяв цілої низки міжнародних організацій та оглядачів: мовляв, громадськості треба повідомляти правду й тільки правду; «Репортери без кордонів» ужили навіть вислів «інформаційна війна». Принагідно варто зауважити: так, будь-яка жертва агресії веде війну, бо єдиною альтернативою для неї є капітуляція.

Ще раніше той-таки представник ОБСЄ з питань свободи ЗМІ Арлен Дезір заявив: «Ми наполягали й наполягаємо, що журналісти не є і не можуть бути сторонами конфлікту».

Що спільного між наведеними прикладами? Об’єднує їх одна річ — нерозуміння характеру того, що відбувається в Україні. Нерозуміння, що таке є гібридна війна. Нерозуміння того, що гібридних війн таких масштабів у світі ще, напевно, не було; Україна першою в історії зазнала такої масштабної агресії небаченого раніше типу. Й, відповідно, твердого й чіткого знання, що і як із усім цим робити, теж бракує — й у світі, й у самій Україні.

Якось в одного російського блогера прочитав навіяну пропагандою його країни думку: мовляв, суперечності між Донбасом та рештою України визрівали давно — й от вибухнули. Так і захотілося йому відповісти, що про це було написано ще мало не півтисячоліття тому: між Отелло та Дездемоною теж давно визрівали суперечності, але якби не Яго, обоє були б живі й залагодили б їх. У нашому разі Росія й зіграла саме роль Яго. І грає її дотепер. Біда лише в тім, що було б дуже складно притягнути Яго до відповідальності навіть за теперішнім законодавством. Але ж саме це й є рушієм нинішньої війни — переконаність чималої частини населення окупованих територій, що нібито ця війна є закономірним наслідком розвитку подій в Україні. Й цю переконаність навіює їм російська пропаганда. Якби жителі окупованих територій змогли отримати правдиву інформацію й оцінити ситуацію об’єктивно — одразу ж багато що змінилося б, і не на користь Росії. Правдива або неправдива інформація — от ключ до війни та миру, до життя або смерті тисяч людей.

То що ж таке гібридна війна? Це війна, де зброя та збройні формування виконують лише завершальну, «чистову» функцію. А основну брудну роботу покладено на пропагандистів, чиє завдання — не просто готувати п’яту колону, а готувати так, щоби перетворити її на першу й основну. Щоб агресор вів війну переважно чужими руками, а свої збройні формування використовував лише за умов загострення ситуації, як страховку. Щоби громадянами країни-агресора були переважно лише командири та військові радники, а війну можна було би видавати за внутрішню. Щоб військова агресія була якомога більш неочевидною, а чи, принаймні, було би дуже важко довести її факт.

Між тим українські ЗМІ намагаються підтягнути реалії гібридної війни під категорії звичайної, традиційної, всім зрозумілої. Власне, спитаймо самі себе: з матеріалів наших медіа чи можна збагнути, що таке гібридна війна, в чому полягає її гібридність, чим вона відрізняється від війни звичайної? Чесною відповіддю буде: ні; «гібридна війна» давно вже перетворилася на штамп, який от чомусь уживають саме до російської агресії проти України. Уживають, бо так заведено, ото й усе.

Можна лише припускати причини цього. Тут і сліпе наслідування політиків. Й острах видатися недостатньо патріотичними. І банальне щире нерозуміння особливостей цієї війни. Й острах дати росіянам привід, посилаючись на українські ЗМІ, твердити про буцімто внутрішній, громадянський характер війни. Або просто нерозуміння, як змальовувати цю війну так, щоби не нашкодити. І звичка деяких ЗМІ до «механічної» журналістики. І прагнення до спрощення складної реальності, приведення її до звичних простих моделей. І, зрештою, позиція власників багатьох ЗМІ з їхніми, власників, інтересами — від цього теж нема куди подітися.

Біда в одному: від того, що ми будемо змальовувати гібридну війну як буцімто звичайну й традиційну, вона такою не стане. А суспільство отримуватиме неправильні, хибні, спрощені уявлення — й шукатиме виходу там, де його не може бути. Шукатиме відповідей не на ті виклики, які реально існують, схилятиметься до простих відповідей на складні запитання. До такого собі воєнного популізму.

Проблема, яка стоїть перед ЗМІ, є дуже непростою: як адекватно змальовувати гібридну війну, але так, щоб аудиторія не втрачала орієнтирів, не втрачала розуміння: це — агресія?

Жителі окупованих територій — зачакловані, запрограмовані російською пропагандою. Не розбивши російське пропагандистське чаклунство, ситуації не дати ради. Але як же, як це можна зробити? Про це наші ЗМІ теж не дискутують. Точніше, майже не дискутують — за окремими винятками, одиничними й несистематичними. І, відповідно, суспільство не відчуває проблеми, не усвідомлює її.

Але ж саме руками цих людей, перетворених нею на роботів, і веде війну Росія! Повість Анатолія Днєпрова «Глиняний бог» — це саме про них. І немає ніякого сумніву: й Сурков, і Путін чудово обізнані з цією повістю.

Міжнародні спостерігачі, міжнародні організації… Так, на превеликий жаль, бюрократизація найавторитетніших міжнародних організацій — процес невідворотний; параграфи, циркуляри та інструкції й для них часто перетворюються на ті три сосни, в яких так приємно заблукати. Так, Росія здійснює вплив і на ці організації. Це й, імовірно, корупційний вплив, і, вже точно, пропагандистський.

Але з іншого боку — а чи з українських змі представники цих організацій можуть отримати реальну й усебічну картину гібридної війни? Чи можуть хоча б вони усвідомити, в чому полягає її гібридність?

Почнімо з очевидного. Дуже дивно було би, якби поважні спортивні організації захищали право спортсменів уживати допінг — мовляв, не треба ділити спортсменів по сортах. Дуже дивно було би, якби поважні наукові академії захищали право вчених фальсифікувати, а то й узагалі вигадувати, висмоктувати з пальця результати експериментів — мовляв, свобода наукового знання понад усе. Шулерство не має нічого спільного з респектабельною діяльністю — будь-якою діяльністю. Навіть якщо шулери об’єднуються в колективи, виготовляють для себе папірці журналістів і називають себе редакціями.

І саме в цьому полягає важливий аспект проблеми: «журналістика зелених чоловічків» ніякою журналістикою не є. Бо в неї зовсім інша мета. Російські та проросійські пропагандисти прагнуть зовсім не інформувати аудиторію, хай навіть хибно інформувати: дезінформування для них — то не мета, а лише засіб, технологія; їхні цілі полягають узагалі не в інформаційній, а у воєнній площині.

Тож знову констатуймо: гібридна війна саме тим і відрізняється, що суто воєнні операції є лише її завершальною фазою, а основну «роботу» веде пропаганда. За категоріями традиційної війни, журналісти є некомбатантами. Мирними громадянами — «не стріляйте в піаніста». За умов гібридної війни пропагандисти агресора є комбатантами — й не лише комбатантами, а передовим загоном, авангардом. Вони й саме вони роблять усе, щоби військам країни-агресора залишалося тільки в’їхати на окуповані території парадним маршем на білих конях. Вони й саме вони є тими, хто готує «кремнієвих людей» із «кремнієвими мізками» на територіях, запланованих агресором до окупації.

Про них не можна казати, що вони відстоюють свої переконання — бо нахабною брехнею, тотальним викривленням реальності переконань не відстоюють. Про них не можна навіть казати, що вони брешуть із некомпетентності, непрофесійності чи недобросовісності — бо брешуть вони не з власної ініціативи й головним чином не на свою власну користь. За всіма ознаками, вони — збройні формування, тільки озброєні не гвинтівками, а камерами й комп’ютерами.

І поки лінія фронту стоїть на місці, в українському тилу діють загони пропагандистів, які називають себе редакціями — на звичайній війні на дверях ворожих диверсійних центрів теж висять які завгодно респектабельні вивіски, тільки не «Диверсійний центр ворога». Хто, власне, сказав, що Путін відмовився від плану «Новоросія»? Судячи з усього, він просто відклав його, зрозумів, що потрібні ретельніші, ніж він сподівався, приготування.

Ці загони пропагандистів готують умови для збройного наступу. А отже, сіють смерть, кров та горе. Сіють масові вбивства. У буквальному розумінні — в абсолютно буквальному. Застосовувати до них принципи свободи слова — рівно те саме, що й застосовувати до збройних формувань країни-агресора принципи свободи зібрань та свободи пересування.

Ілюстрація: MilitaryImages.Net