– Довгий час дослідники приділяли Україні мало уваги, бо в радянські часи ми вважали, що все важливе відбувається в Москві. Почасти внаслідок цього багато науковців мають набагато гірше уявлення про Україну. Певною мірою ця тенденція продовжилась і в пострадянський період. Крім того, багато дослідників вважали, що відносини між Росією й Україною відносно неважливі, якщо порівняти з іншими питаннями міжнародної політики або навіть різними аспектами російської політики, зокрема її відносинами з ЄС, НАТО і США або її турбулентною внутрішньою ситуацією. Ба більше, цілком резонно було припускати, що суперечки між Україною та Росією й надалі вирішуватимуться мирно, й тому вони не привертали особливої уваги. Зрештою, зіграла роль і певна «втома від України»: уперше в 1990-х роках, коли Україна так і не змогла впровадити реформи, а потім після Помаранчевої революції, коли на Заході було сильне розчарування через нездійснені трансформації в Україні.

– Якою мірою поточний російсько-український конфлікт став тривожним дзвіночком для експертів, які раніше сповідували російськоцентричний підхід до вивчення цього регіону?

– Вплив був неоднорідний. Деякі науковці, які раніше зосереджували свою увагу на Росії, проаналізувавши конфлікт, дізналися багато нового про Україну й подекуди кардинально змінили своє розуміння режиму Путіна. Інші зберегли й навіть посилили свій російськоцентризм, а деякі просто пристали на позиції керівництва Росії щодо причин конфлікту. Анексія Криму та вторгнення Росії на Донбас відправили чіткий сигнал, що Росія більше не дотримується базового загальноприйнятого правила міжнародних відносин у Європі після Холодної війни: суперечки не вирішують силою.

Більше того, Росія наразі поводиться як «ревізіоністська сила» в широкому значенні цього терміна, адже намагається змінити усталений порядок не лише в Європі, а й у світі. Її втручання у внутрішню політику країн по всьому світу свідчить на користь цього. Усвідомлення цього стало тривожним дзвінком для багатьох людей, які раніше вважали Росію консервативною, а не ревізіоністською силою.

Незважаючи на ці побоювання, деякі бізнесмени, політики й дослідники прагнуть повернутися до звичних відносин із Росією. Це бажання призводить до різноманітних варіантів вирішення конфлікту, які пропонують погодитись із російською анексією Криму, прийняти позицію Росії щодо сходу України та досягти з Росією певних домовленостей, які би закрили Україні шлях до західних інституцій. Насправді це означатиме повернення до старого світу, в якому «великі держави» визначають, що трапиться з маленькими країнами Східної Європи.

– У своїй книжці ви ставите Україну в самий центр нинішньої конфронтації між Росією й Заходом? Чому Кремль готовий іти на такі ризики заради України?

– Це можливість для Путіна убити кількох зайців одним пострілом: отримати контроль над ласим шматком української території, дестабілізувати ситуацію всередині України на довгий час, суттєво збільшити свою популярність всередині своєї країни напередодні виборів і змусити Захід мати справу з бунтівною Росією.

Наша книжка вказує на те, що Україна важлива для Росії в кількох аспектах. Україна вкрай важлива для російської національної ідентичності. Кожна країна сповідує міфи про власне походження, і, згідно з російським наративом, середньовічний Київ був першим російським містом і місцем хрещення давніх росіян. Якщо Київ не російське місто, історію походження Росії треба повністю переписати. Зовсім недавно Україна була невід’ємною частиною Радянського Союзу, а деякі радянські лідери, зокрема Брежнєв і Хрущов, походили з України. Україну вважали частиною «серця» Росії, а не окраїною, як дехто трактує її назву. Ми зосереджуємо набагато більшу увагу на вимірі національної ідентичності, ніж інші дослідники конфлікту.

Сьогодні Україна стала загрозою для режиму Путіна, оскільки демократична Україна суперечить тезам Путіна про те, що демократія й Росія несумісні. Дві антиавторитарні революції в Україні створили небезпечний прецедент того, як може зазнати краху російський авторитарний режим. Росія також має серйозні побоювання у сфері безпеки, хоча у своїй книжці ми демонструємо, що Росія намагалася втримати Україну під контролем задовго до того, як в Україні почали говорити про приєднання до НАТО. Російські лідери також вважали, що після Холодної війни Росія програвала одну суперечку з Заходом за іншою – не лише щодо розширення європейських інституцій на схід, але й щодо Югославії та інших країн.

– Багато оглядачів вважають техніки гібридної війни, які Росія застосовує проти України, інноваційними, однак ви переконуєте, що багато в чому вони продовжують тактики, які використовували ще в радянські часи. Наскільки воєнні прийоми Путіна можна вважати новими?

– Деякі техніки, які застосовує Росія, справді нові, однак, як свідчить книжка, багато з них – поширення неправди, політичні вбивства, підживлення маргінальних партій за кордоном тощо – є перевіреними часом радянськими прийомами. Ба більше, деякі техніки радянська влада використовувала саме проти українських націоналістів. Наприклад, українські націоналісти були серед жертв політичних убивств, реалізованих радянськими агентами в Західній Європі – задовго до подібних випадків у Великобританії. Так само зображення українського націоналізму як синоніму до фашизму було вельми популярним прийомом у радянські часи. Інші техніки, зокрема використання російських збройних сил для підтримки сепаратистських рухів і створення «заморожених конфліктів», виникли вже в ранній пострадянський період.

Путін також скористався перевагами нових технологій, особливо соціальних медіа, застосувавши їх так, як радянські лідери не могли собі уявити. Він також зрозумів, що прийоми, які зазвичай використовують для боротьби з автократіями, зокрема під час «кольорових революцій», можна використати проти нового українського уряду. В інформаційній війні Путіна є одна суттєва інновація. Радянський Союз зазвичай продукував чітку альтернативну парадигму реальності й використовував її у своїй пропаганді. Іншими словами, радянська пропаганда базувалася на понятті єдиної істини. Нинішня російська пропаганда постмодерна, бо допускає існування багатьох істин, кожна з яких не менш правдоподібна, ніж інша. Замість пропонувати й обстоювати єдину альтернативну історію, Росія продукує настільки багато ймовірних історій, що некритичні читачі й глядачі доходять висновку, що дізнатися правду просто неможливо. Яскравим прикладом цього підходу стала російська реакція на збиття літака MH17. Росія не висунула єдиної теорії цієї катастрофи, яку би вона могла послідовно захищати. Натомість вона запропонувала кілька теорій через інтернет і підконтрольні їй ЗМІ, підживлюючи відчуття, що дізнатися правду неможливо. Це значно полегшило життя тим, хто хоче вірити в непричетність Росії. Сьогодні ми бачимо, як цю тактику використовують у демократичних країнах.

– Одна з тем, якої ви торкаєтесь у своїй книжці, стосується російського й західного впливу на Україну після 1991 року. Які переваги були в Росії та країн Заходу в контексті отримання впливу всередині пострадянської України і які чинники виявилися вирішальними в цьому протистоянні?

– У Росії було три величезні переваги. По-перше, вона чудово знала Україну та на початку пострадянської ери міцно закріпилась у середовищі українських еліт і українських інституцій. Наприклад, коли Україна стала незалежною, українська частина радянського КДБ просто перетворилася на Службу безпеки України. І попри певні спроби позбутися російських агентів, ця інституція від самого початку була сповнена колишніх агентів КДБ. Те саме стосувалося й інших українських державних інституцій. Російський вплив лише посилився, коли Янукович призначив кількох російських громадян на високі посади в органах безпеки. По-друге, Росія мала (й досі має) потужний економічний вплив на Україну, зокрема у сфері енергетики. У пострадянський період Росія неодноразово припиняла постачання газу в Україну або погрожувала зробити це. Така поведінка не лише шкодила українській економіці, а і змушувала українських лідерів, що піклувалися про власні електоральні перспективи, замислюватися над тим, як не роздратувати Росію. Крім того, торгівля газом глибоко корумпувала українську еліту й дала Росії додаткові важелі впливу на Україну. По-третє, Росія була джерелом телевізійного контенту, який транслювали в Україні, й саме з Росії повідомляли новини про Україну для західної аудиторії. Тому коли «інформаційна війна» стала такою важливою, Росія скористалася своєю стратегічною позицією, щоби впливати на настрої всередині України та сприйняття російсько-українських відносин Заходом.

Водночас Захід мав одну величезну перевагу для протидії російському впливу: його політична й економічна модель була вельми привабливою для України, чого не можна було сказати про російську модель. З економічної й тим паче політичної точки зору українці прагнули приєднатися до Європи, а не до Росії. Тоді як Росія змушувала Україну інтегруватися до власних проектів, Україна сама благала ЄС і НАТО поглибити співпрацю, а західні інституції зазвичай опиралися цьому та вимагали проведення реформ в обмін на тіснішу інтеграцію. З усіма її перевагами Росія не могла конкурувати з цією «м’якою силою» й тому врешті-решт вирішила застосувати силу військову.

– Спираючись на ваші дослідження нинішнього конфлікту й розуміння російсько-українських відносин, як може виглядати майбутній план мирного вирішення конфлікту та що необхідно зробити, щоби його досягти?

– Наразі позиції двох сторін несумісні, тому будь-який прогрес залежатиме від кардинальної зміни позиції будь-якої зі сторін. У короткостроковій перспективі найкращим варіантом, на який можна сподіватися, буде справжнє припинення вогню, яке дозволить зупинити регулярні людські втрати вздовж лінії зіткнення. Хоча «заморожений конфлікт» часто розглядають як негативний результат, це в будь-якому разі краще, ніж постійні бойові дії, та, ймовірно, є першим кроком до майбутньої мирної угоди.

Величезна проблема для України (й Заходу) полягає в тому, що будь-який компроміс порушить деякі вкрай важливі принципи, наприклад, легітимізувавши захоплення Криму Росією чи обмеживши суверенітет України, аби задовольнити Росію. Для Заходу та особливо для ЄС це стане небезпечним прецедентом, оскільки зруйнує базові принципи, такі як невикористання сили для вирішення конфліктів чи неприпустимість угод великих держав, якими вирішують долю маленьких держав. Дотримання саме цих правил забезпечило мир і процвітання в Європі після кількох поколінь воєн, й ідея «нової Ялти» виглядає особливо загрозливо для країн, які пережили радянську окупацію після Другої світової війни.

Однак ми бачимо сигнали того, що адміністрація Трампа може погодитися саме на таку угоду, і багато представників європейських еліт хотіли би вже забути про конфлікт із Росією. Тому вмиротворення Росії коштом України виглядає цілком реалістичним сценарієм. Опір проведенню реформ із боку самої України також не надихає Захід активно захищати її права. Отже, оскільки Росія навряд чи пом’якшить свою позицію, прогрес на шляху до миру залежатиме від поступок із боку України й Заходу. Це означатиме компроміси в питанні важливих принципів, і ми можемо лише сподіватися, що такі поступки задовольнять Росію, а не переконають її, що вона може отримати ще більше. Якщо Захід зуміє обстояти свої принципи, довготривалого конфлікту з Росією не уникнути. Холодна війна завершилася тільки тоді, коли в Москві відбулися кардинальні зміни, і мені здається, що Путін зробить усе, щоб не допустити повторення такого сценарію.

Книгу можна завантажити тут

Фото: tisri.org