Думку цю подавали як аксіому, як певну моральну константу, яка не потребує не лише доведення та аргументування, а й конкретизування.

Чи реальною є ця аксіома, а чи хибною? Дуже важко дати відповідь, й одним із завдань журналістської спільноти саме й мав би стати пошук цієї відповіді.

А найперше, що пригадується — це та сама Агата Крісті. Бо в багатьох її творах фігурують такі собі покоївки Гледіс, які могли би стати свідками, дуже важливими свідками в розкритті зухвалих злочинів, але категорично відмовлялися давати свідчення: «Мені мама не дозволяє — каже, що порядній дівчині не личить мати справи з поліцією».

Щоправда, ці покоївки Гледіс, по-перше, були дуже юного — тепер би сказали: тінейджерського — віку, а по-друге, всі вони мали винятково низький освітньо-культурний рівень. А отже, мислили навіяними штампами та стереотипами й не мали змоги їх проаналізувати.

Тож і спробуймо екстраполювати казуси цих покоївок Гледіс на нашу максиму про журналістів та спецслужби. Припустімо, журналістові стає відомо про підготовку акції, яка підриватиме державну та (або) суспільну безпеку. Терористичного акту, наприклад. А ситуація є не такою вже гіпотетичною, чи не правда? Так от: що мусить робити в такому разі журналіст? Будь-що зберігати моральну цнотливість і не мати справи з клятими спецслужбами — й хай буде, що буде? (Й, знаючи про деталі, можна буде бути першим на місці й дати ексклюзивний репортаж по найгарячіших слідах?) А чи намагатися замінити собою всі спецслужби, разом узяті, й протистояти загрозі самотужки? То йому ж може забракнути й кваліфікації, й просто сил!

Ходімо далі. А що таке, власне, спецслужби; хто саме є тими лепруватими, до яких журналіст і наближатися не може? «Спецслужби» - то дуже широке поняття. І зведення їх усіх до однієї категорії — чи не є це примітивізацією, хибним узагальненням?

Ще далі. А чому, власне, журналіст не може співпрацювати зі спецслужбами? Добре, було б це радянське КГБ. Але в тому й річ, що КГБ було зловісним не саме по собі, а тому й саме тому, що було передовим репресивним загоном радянського режиму, на якому до дуже значної міри цей тоталітарний режим і тримався. Відмова співпрацювати з КГБ, таким чином, була актом невизнання радянської держави як такої. Чи, принаймні, радянського режиму, що, зрештою, було одне й те саме.

А тепер спробуймо дати відповіді на кілька запитань. Чи нинішня СБУ так само є суто репресивним, а чи бодай переважно репресивним органом? Вона так само полює на інакодумців і бореться зі свободами, зокрема й зі свободою слова? Чи й досі за «не такі» публікації СБУ заведе слідство по статті про якусь там агітацію та пропаганду? Звісно ж, адепти «ЛДНР» саме так і вважають — але чи варто наслідувати їхні думки?

А чи є репресивною нинішня українська держава — до такої міри, що її треба бойкотувати так само, як колись дисиденти й просто порядні люди бойкотували радянську державу? Елементарні, здавалося б, запитання — але вони й саме вони безпосередньо випливають із тези про неможливість співпраці зі «спецслужбами».

А в СРСР репресивний апарат аж ніяк не обмежувався «спецслужбами». Була, ще наприклад, «звитяжна» радянська міліція. Нинішня українська поліція має численні пострадянські рудименти — принаймні, їх там не менше від СБУ. То як бути з поліцією: чи може порядний журналіст співпрацювати з нею? І коли трапилося лихо з Мустафою Найємом, чи гідно він учинив, що звернувся до поліції, а чи ні? З погляду нормальної людської логіки (а вона ж, зрештою, й журналістська) — цілком гідно, саме так, як треба. З погляду ж «не личить» - хто його знає?

А в СРСР була ще армія — теж частина репресивного апарату: згадаймо хоча б Новочеркаськ 1962 року. І в сучасній українській армії радянського спадку — цілі завали. То чи може гідний журналіст співпрацювати зі збройними силами — а чи теж у жодному разі ні?

Власне, наше запитання зводиться до такого: чи личить журналістові співпрацювати з будь-якою офіційною державною установою, а чи в жодному разі ні? А чи навіть іще простіше: чи личить журналістові співпрацювати з державою, а чи він неодмінно мусить протиставляти себе їй, українській державі, протиставляти будь-якій владі, хоч би яка вона була? Але ж це якась анархія — мати порядку виходить! Що завгодно, але не ідея громадянського суспільства! І дуже схоже, що оце от гнівне «не личить співпрацювати» нам чергового разу було підкинуто у сподіванні протиставити журналістів — ні, не президентові або прем'єрові, а самій Україні. «Хунті бандерівській».

Що ж до співпраці зі «спецслужбами»... Здається, відповідь мала би бути очевидною: все залежить від конкретної ситуації, від мети та засобів. Ніякого догматизму, ніяких рецептів для покоївок Гледіс, ніяких універсальних штампів, ніяких механізмів тут бути не мало б і не може. Та сама вдумливість — тільки й усього.

На фото: кадр з фільму «Дівчата»